Про необхідність та актуальність інституту капеланства, особливості відносин: військовий священик - солдат у зоні бойових дій та поза нею, вплив присутності священика на діяльність військового командування розповів голова Синодального управління військового духовенства митрополитом Черкаським і Чигиринським Іоаном, інформує Лампада православ'я.
Владико Іоане, наскільки важлива ефективність та оперативність підготовки військових священиків в Україні?
Інститут капеланства — відповідь на сучасну потребу наших Збройних Сил. Зараз Збройні Сили є головним гарантом нашої свободи, незалежності, суверенітету, соборності держави. Ця сила складається з українців усієї України. Тепер Збройні Сили не уявляють себе без духовенства. І ми працюємо над тим, які вони повинні бути уже зі священнослужителями: в якому форматі, в яких юридичних відносинах, яка законодавча база, матеріальне забезпечення.
На разі, є дві можливі моделі співпраці: перша — це трудова угода між військовою частиною та священиком як особою світською, де він буде мати свою постійну парафію та буде обслуговувати військову частину, отримуючи певну зарплатню. Ця система недосконала, тому не дає можливості священику в будь-який момент покинути громаду і послідувати за своїм підрозділом, бійцями. Більш досконала система військового капелантва в більшості країн НАТО: священики є штатними одиницями підрозділу на повному державному забезпеченні як військовослужбовці, прирівнюючись до офіцерського складу, є соціальний пакет гарантій, вихід на пенсію, житло, і коли полк, дивізіон вирушає у якомусь напрямку священик слідує за своїми бійцями як військовий священик. Така система знімає з Церкви необхідність забезпечувати священиків, дає змогу підготувати досвідчені священичі кадри, бо далеко не кожен парафіяльний священик може стати військовим священиком.
Які результати роботи військових священиків Ви спостерігали за останні місяці?
Коли солдати мають поряд священика, який заслужив їхню довіру, спостерігають за його діяльністю в зоні військового протистояння, з’являється емоційна близькість, завдяки якій солдат може отримати духовну та психологічну допомогу.
Солдати починають відкривати душу і їхні питання вирішуються, отримують відповіді, бачать просвіток, як пережити період фізичних та психологічних навантажень. Тому практика показує, як і відгуки самих військових, наскільки необхідні зараз священнослужителі в зоні АТО: коли йдуть обстріли і коли обстрілів нема. Саме в цей час священик є той брат у Христі про якого не знав раніше цей воїн - фактично священик має бути духовним батьком, який підкаже як вийти з важкої ситуації, а не просто братом, який підтримає, а нічим допомогти не зможе. Не потрібно допускати, щоб солдат залишався один на один зі своїми проблемами, бо вони починають його мучити. Можливо, іноді крадькома хтось із невіруючих раніше солдатів приходив до священика, а потім уже й відкрито спілкувався, коли побачив, що це така ж проста людина, як і вони: не гребує почистити картоплю, чи поприбирати, копати окоп.
Згідно ваших спостережень, ступінь релігійності бійців в зоні АТО з часом змінюється?
Багато солдатів є віруючі, але є й невіруючі, які прийшовши на поле бою, потрапивши під обстріл автоматично стають віруючими. Невіруючим є той, хто не розумів, що є Бог. В ситуації військових дій та постійної небезпеки людина починає про Нього думати, а також шукати відповіді на різні питання. Досить часто ці питання не стосуються напряму війни, але в мирний час бійці над ними не задумувались. Це могли бути проблеми сімейні, міжособистісні, а також питання на зразок: «Що я тут роблю? Навіщо воно мені?» В більшості випадків солдату нема з ким про це поговорити. Тому ми готуємо військових священиків, які б могли брати на себе цю місію.
А які стосунки священиків із військовим командуванням?
Священнослужителі знімають величезний тягар із командування, яке повинне або залагодити існуючі сьогоденні проблеми, або вони дадуть негативні наслідки. Коли священик вирішує необхідні питання, командир розуміє, що ні психолог ні працівник з особового складу не зміг би вирішити це, а священик зміг. Наприклад, той солдат, який приходив і казав: «Я застрелюся», приходить і каже: «Вибачте, я був неправий, я буду виконувати свої обов’язки». Іноді, коли у бійців виникають проблеми сімейні, приходять у штаб і кажуть: «Я нічого не хочу, у мене проблеми, я все кидаю і їду назад». А після розмови зі священиком, який, можливо, навіть поспілкується з родиною по телефону ці питання налагоджуються.
Часто до нас дзвонять командири і кажуть: «Ми не відпустимо батюшку, поки ви не гарантуєте нам на заміну когось іншого». Так трапляється, коли закінчується ротація священика. Це говорить про те що, без священика командування та солдати відчувають недоукомлектованість своєї військової частини.
Ви, як голова Синодального управління військового духовенства, добре знаєте про особливості служіння саме військових священиків…
Так, в армії є специфіка – священик повинен мати певну фізичну спортивну підготовку, розділяти будні солдат: підйом, зарядка, маршкидки, мати розуміння тактики ведення бою і дій самого підрозділу, в разі необхідності замінити когось в керівництві. Звичайно, використовувати зброю не можна, за виключенням випадків, які вказані в певних міжнародних документах. У нас таких положень нема, а є категорична заборона приймати участь в бойових діях, носити зброю. Можливо будуть зміни в цьому підході. Бо сама по собі зброя не оскверняє священика, але може стати спокусою використати її.
Також, якщо говорити про особисті якості, то є священики, які дуже легко знайомляться, спілкуються з бійцями. Бувають такі, яким важко, не відчувають спорідненості, духовної єдності, не можуть налагодити контакти. Це залежить суто від характеру священика, його простоти. Там, де йдуть бойові дії люди стають простими, якщо хтось хитрує — це відразу виявляється. Ті священики, які відчувають, що на фронті їхня паства, її життя, бойовий дух, здатність, готовність захищати батьківщину залежить від нього, ті священики вирушають добровольцями у зону АТО.
Чому взагалі виникла думка про служіння священиків в зоні бойових дій в УПЦ Київського Патріархату?
В основі уникнення служіння в зоні бойових є недостатність любові до Батьківщини і відповідальності перед авторитетом Церкви. Наша присутність зараз в цьому небезпечному місці впливає на те чи взагалі ми потрібні нашому народові та державі. Якщо ми потрібні, то хочемо, щоб нас поважали, любили, запрошували на заходи, слухали, що ми вчимо. Ми повинні показати це на ділі в найбільш небезпечному зараз місці – зоні АТО.
Якщо ми наших воїнів підтримаємо на війні, вони повернуться назад і ми будемо їм потрібні на мирній землі. А якщо вони нам там не потрібні, то ми їм тут не будем потрібні. Бачу приклади з єпархій, коли в зону АТО йде першим благочинний, тоді у священиків нема вже достатньо аргументів, щоб не йти. Хіба хронічні хвороби, бо там вони ще загострюються і священик буде тягарем, а не помічником.
Наші священики мене дуже радують, про них треба написати книги, фільми зняти, закарбувати в історію. Є у нас приклад, коли священик сивий, понад 50 років, готувався до поїздки, пройшов тактичну медицину, а на пероні підвернув ногу так, що була тріщина. Але зібрався з силами, сів на потяг, полежав у госпіталі кілька тижнів уже на Сході і казав: «От як мені не піти на поле бою до солдат? У мене є діти, онуки, вони мене спитають як священика: «Батьку, діду, а що ти зробив, коли було тяжко Україні? От ти вчиш любити ближнього, Батьківщину… , — а мені не буде що відповісти».
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
