«Кожен новий чиновник – це мінус п’ять робочих місць у приватному секторі, - зазначав покійний Каха Бендукідзе. Але, розбираючи на цитати крилаті вислови архітектора грузинських реформ, наші політичні діячі чомусь не квапляться втілювати його ідеї в життя. Замість назрілого радикального скорочення державних органів, пропонується створити новий. Робоча назва - Міністерство інформаційної політики. Залишимо за кадром обговорення кандидатури можливого міністра інформ-політики (подейкують, ним може стати Юрій Стець – колишній керівник 5 каналу та за сумісництвом, кум Президента). Питання ж не лише в кандидатурі міністра. Адже сама ідея створення цього міністерства викликала шквал негативу з боку медіа-спільноти. І геть небезпідставно колеги-журналісти наводять аналогії з «Міністерством правди» антиутопії Оруелла «1984». Чому так?
А все пояснюється просто. З огляду на чинну законодавчу базу, так зване «Міністерство правди» приречене стати черговим безглуздим монстром паперообігу та нікому не потрібної статистики. Бажання ж надати цьому органу нових функцій регулятора, неминуче призведе до генерування нових «диктаторських законів». На кшталт тих, що викликали всенародне повстання в січні цього року.
Державна служба – це система. І результат роботи визначається структурою системи, а не ідеями та ініціативами окремих її ланок. Навіть найкреативнішим ідеям судилося загинути в зародку тільки тому, що сама система обігу інформації перебуває на рівні пізнього мезозою. І це дуже м’яко кажучи!
Чим узагалі займаються багаточисельні підрозділи «інформаційної політики» в адміністраціях різного рівня? Як колишній держслужбовець, розкрию страшну таємницю: левова частка часу працівників цих підрозділів присвячена нескінченному паперообігу між купою державних установ. Один приклад в тему. Ось настала зима, на дахах повиростали небезпечні для перехожих бурульки. Ця проблема стає предметом розгляду комісії з техногенної безпеки та надзвичайних ситуацій, яка на своєму засіданні приймає конгеніальне рішення – провести інформаційно-роз’яснювальну роботу з метою запобігання надзвичайним ситуаціям. Доручення спускається управлінню інформаційної політики обласної державної адміністрації. В управлінні визначається відповідальний працівник, який починає виконувати це доручення.
Перший етап: пише листа в усі комунальні ЗМІ з проханням звернути увагу читачів на проблему бурульок. Зверніть увагу: з проханням! Саме так – адже де-юре, державному органу забороняється давати доручення навіть комунальним газетам, які фінансуються з обласного чи районного бюджетів. Боже вас борони навіть натякнути, що ви від них чогось вимагаєте. Адже втручання в редакційну політику ЗМІ заборонене чинним законодавством. Понаписувавши листи з рекомендаціями засобам масової інформації, управління інформполітики має негайно ж відписатися комісії з надзвичайних ситуацій, яка доручила висвітлювати проблему бурульок. Так і звітуємо: все ок, листи редакціям написали, доручення в процесі виконання.
Та це лише початок! Спеціально призначені працівники управління моніторять усі газети, телепрограми та радіопередачі, і формують звіт – де і коли щось виходило на тему збивання бурульок. Далі, за процедурою, узагальнений звіт про кількість публікацій про бурульки за певний період потрапляє на підпис заступнику губернатора. Якщо зауважень нема, і звіт підписано, цей папір прямує на комісію з техногенної безпеки. А управління інформполітики тимчасом пише лист про виконання доручення і просить, щоб його зняли з контролю. Якщо ж у відділі контролю вважають інакше, знову по колу. А що ж ви думали? Зима в наших краях довга, тому кожні десять днів звітуватимете про бурульки! Правда, ситуація схожа на анекдот? Але ж це кумедно та сумно водночас. Про яку ефективність роботи тут можна говорити, якщо основна функція підрозділу – нічого не вирішувати, а тупо плодити папери та вбивати робочий час задля формування звітів, яких крім чиновників ніхто не читає?! І таких доручень – сотні. Оскільки підрозділ з інформполітики є співвиконавцем доручень щодо стану висвітлення виконання безлічі державних програм. Будете сміятися, але донедавна окремий працівник управління щомісяця готував 90-сторінковий звіт про стан виконання в Черкаській області прийнятої в часи Ющенка «стратегії розвитку інформаційного суспільства». Ви щось про цю «стратегію» чули? Де її результат? Отож-бо!
Головна проблема державної системи – сам стиль мислення, який абсолютно не орієнтований на конкретний результат. Процес – це наше все. Щось писати, про щось звітувати, ставити на контроль – і так може тривати до нескінченності! Звичайно, що результат якісної інформаційної роботи навряд чи можна виміряти категоріями кількості шпал на квадратний кілометр. Результатом має стати довіра людей, позитивне сприйняття ними дій влади. А як можна довіряти тому, про що ти навіть не знаєш? На превеликий жаль, існуюча специфіка діяльності підрозділів з інформаційної політики не дає можливості для генерування ініціатив. Оскільки характер цієї специфіки принципово інший – відслідковування того що ВЖЕ ВІДБУЛОСЯ. Інформаційні підрозділи органів влади не є учасниками вироблення рішень, не мають повноважень щодо забезпечення внутрішньоорганізаційних комунікацій. Їхня компетенція – вже робити щось постфактум. Але швидкість інформаційних процесів ХХІ століття вже ставить під питання саму доцільність роботи таких служб за кошти платників податків.
Екстраполяція повідомлень із соціальних мереж – вражаюча за охопленням і швидкістю. І навіть армія навчених «ботів» що сидітимуть у «Міністерстві правди», буде безсилою перед активністю громадян, які «живуть» у інтернеті. Але хто з державних мужів задається цими питаннями, допоки державна служба продовжить залишатись заповідником радянщини? Одинокому реформатору з Microsoft Дмитру Шимківу можна тільки поспівчувати. Електронний документообіг між Кабміном та Адміністрацією Президента заглух, так і не розпочавшись.
На цьому безнадійному фоні, створення чергового органу влади призведе тільки до збільшення внутрішньовідомчого документообігу і уповільненню взаємодії між учасниками. І навіть якщо керівником цього Міністерства інформаційної політики призначать когось із класних медійників-іноземців, чи то Ларрі Кінга чи Опру Уінфрі, толку з цього буде нуль!
Які ж амбітні цілі ставлять ідеологи створення Міністерства інформаційної політики? До речі, управління інформаційною сферою уже і так здійснюють 5 органів державної влади! Це 2 регуляторних органи - Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення, Національна комісія що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформації (НКРЗІ), та три органи виконавчої влади – Державний комітет телебачення і радіомовлення, Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації, та Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації. Функція реєструвати нові газети та інформаційні агентства належить Міністерству юстиції та його територіальним підрозділам. Ліцензії радіо та телекомпаніям надає Нацрада з питань ТБ та РМ. Оце і вся суть управління інформаційною сферою: хочу – дам ліцензію, хочу – не дам. Важлива деталь – що діяльність інтернет-видань не регулюється жодним із вказаних органів. Чи не під цю, сумнівну за ефективністю ціль і створюється «Міністерство правди»? Попередня спроба взяти інтернет-активність громадян під тотальний контроль держави вже викликала народне повстання. А зараз, як справедливо зазначає журналіст Вахтанг Кіпіані, жодне «Міністерство правди" не допоможе в такій ситуації, коли хтось бреше, хтось прикриває свої прорахунки, а хтось поширює паніку. І цим сказано все!
