Ці люди обирають свою справу тому, що не можуть її не робити, тому, що відчувають, що це потрібно їм та іншим. Вони здатні показати світ у деталях, звернути увагу на те, чого прості люди, можливо, не бачать за буденними справами, і зафіксувати на полотні неповторні миті життя. Кажуть, що митці бачать дійсність трохи по-іншому, і взагалі, кожен із них – це окремий світ із своїми законами і реальністю. Але все ж є почуття, здатне об’єднати ці подекуди такі різні реальності – це любов. Як уживаються в одній родині два таланти – розповіли черкаські художники Юлія та Сергій Байрак, пише "ВиЧЕрпно".
Юля закінчила Кіровоградський інститут регіонального управління економіки за спеціальністю "Промисловий дизайн". Десять років пропрацювала дизайнером верхнього одягу, відповідно, в цьому жанрі і розвивалася. Аж поки не зустріла Сергія. Він на той час уже професійно займався живописом, розписував храми, приватні будинки, писав портрети олійними фарбами. Саме це й надихнуло модельєрку теж узятися за пензлик.
- Захотілося його підтримати. Якось так згадалося, як сама писала портрети в художній школі. І так мені закортіло і самій щось малювати, — пригадує Юля.
На той момент бракувало шаржистів. І вона вирішила спробувати. Тоді ще була в декреті, справ мала не так і багато, хотілося якось розважитися. Були, звичайно, і безсонні ночі у намаганні навчитися тому, чого раніше ніколи не робила.
- Подумала, що я справлюся. Сказала собі, що можу і навчуся, — говорить вона. – Так і прийшла до цього жанру. А вже потім виникла така думка, що я хочу бути ще й ілюстратором. Зараз пробую себе в цьому.
Шарж – жанр досить своєрідний, тому мимоволі спадає на думку, що не всі можуть так як слід сприйняти трохи комічне своє зображення. Насправді, говорить художниця, у 95 відсотках випадків героям малюнків подобається результат. Але скільки людей, стільки й характерів, тож трапляється різне.
- Колись було, що дівчинка плакала на весіллі, — пригадує Юля. — Вона очікувала, що це буде просто портрет. Загалом, сфера моєї діяльності – це в основному шаржі по фото і на заходах. Звичайно, люди приходять відпочити і повеселитися, тому в більшості випадків їм усе подобається. При цьому є певні правила, яких потрібно дотримуватися. Наприклад, не зображати жінок старими, не малювати їм зморшки, не робити людей негарними. Все інше сприймається на "ура".
Сергій, який часто супроводжує дружину на таких заходах, підтверджує – емоції в основному позитивні, особливо одразу після того, як шаржист віддає малюнок. Починаються жарти, обговорення, піднімається настрій.
- Цікаво дивитись, коли пишеш шефа і підлеглі починають фотографувати, жваво обговорювати. Розумієш, що наступного дня це вже буде зірка Інстаграму, — з посмішкою додає Юля.
Окрім того, художниця займається весільною картиною, і навіть хотіла б організувати виставку на цю тему.
- Буває так, що родичі молодят хочуть бачити їх в авторській картині. Тоді я можу намалювати сюжетну картину, де будуть зображені дітки, які нагадуватимуть наречених. Таке собі моє бачення кохання, – пояснює Юля.
Якщо дружина шукала в собі художника роками, Сергій, каже, почав малювати з дитинства. Ще з садочка мав багато малюнків.
- І так далі й повелося. Коли запитали, куди я далі піду навчатися, навіть не стояло питання про те, щоб займатися якоюсь іншою професією, — розповідає він.
Жартома пригадує, як тікав із художньої школи. По роботах його взяли одразу у другий клас, тож індивідуального підходу як такого до нього не було.
- Думали, що я, мабуть, виріс уже і навіщо до мене підходити. А мені було саме цікаво, щоб підходили, дивилися, підказували, — каже Сергій. — Однак цього не було, і мені певний час було там просто нецікаво.
Після того, як закінчив навчання в коледжі, молодий художник почав займатися пленерами, працював з іншими майстрами в іконописному жанрі, їздив із ними по Україні, побував і в Білорусії. Розписував храми у Драбові, в Чорнобаївському та Черкаському районах. Є оздоблена Сергієм церква і в Черкасах – біля онкодиспансеру. Нею він займався практично сам, мав лише кількох помічників.
Займатися таким незвичним жанром підштовхнула тяга до розпису і всього масштабного.
- Коли я ще навчався, до нас прийшов один чоловік і запитав, хто хоче працювати у церковному напрямку. Мені на той час ця тема була близька. Та й хотілося спробувати працювати з чимось масштабним. Він дав завдання, і я з ним справився. Як виявилося, найкраще з усіх, бо не просто зобразив малюнюк, а й додав до нього свої елементи, — говорить Сергій. – Так я і почав працювати у цьому напрямку. Було тяжко, але цікаво.
Малювати ікони Сергій не брався. Пояснює – насправді, це дуже серйозна робота, яка має базуватися на відповідному матеріалі, тобто беруться мощі святих, по яких створюється образ. А власні картини на цю тему могли б бути лише художніми.
— Подобався розпис, бо я люблю розмахи, — пояснює художник. Каже, що якби хтось запропонував попрацювати над муралом, він не відмовився б.
Пізніше, у 2012 році, почав захоплюватися портретами. Відкривав пленери, працював з іншими художниками. Бували в різних місцях, виїжджали в парки, села. Сергій пригадує, як з колегами знайшов старі закинуті хатки у Медведівці, які вони згодом відтворили на своїх полотнах.
Потому почав цікавитися портретами, пейзажами. Запити були різні.
- До слова, було багато запитів на копії відомих художників, — говорить Сергій. – Справлявся непогано, і було приємно чути, як люди раділи тому, що в них тепер буде картина, схожа на ту, що в Луврі.
Таке розмаїття жанрів надихнуло подружжя на створення власного інтернет-магазину «BairakArt». Однак такий крок тягнув за собою певну універсальність – потрібно було підлаштовуватися під смаки замовників. Тому часу на розвиток і власну творчість завжди бракує, — кажуть художники. Звичайно, думали про власні виставки, однак поки що це лише мрії.
Разом із тим, до ідеї організувати спільну виставку подружжя підходить обережно.
- Знаєте, ми настільки різні, і як люди, і як художники, у кожного свій характер, свій стиль, — говорить Юлія. — Я пробувала сідати за копії, як Сергій, але марно — не можу всидіти біля них, мені нудно. Мій сангвінічний тип темпераменту не дозволяє мені бути копіїстом.
Хоча і є деякі картини, над якими Серій і Юля працюють разом. Все ж краще, коли хтось подивиться на роботу свіжим поглядом, можливо, додасть щось нове. Однак загалом вони дуже різні, і малюють кожен своє і по-своєму.
- Насправді у нас буває по-різному, як і в кожній родині, — каже Юля і додає вже жартуюючи, – хтось творить, хтось витворяє.
Щодо учнів, говорять вони, пробували організовувати навчання, однак із цим не склалося. Кажуть, це не їхнє.
- Я рік викладала у коледжі, розробляла із студентами дипломні роботи, але зрозуміла, що мені це не підходить, — каже Юлія. – Насправді так мало людей, для яких це дійсно важливо, а я і з тих, хто завжди викладається на всі сто. Якби їм це справді було потрібно, воно, можливо, було б того варте.
Навчання може тривати роками, — додає художниця. Не можна навчити дитину малювати щось одне або малювати, так як ти. Для початку, каже вона, треба вивчити основи, мати теоретичне підгрунтя. Знати, що ти справді хочеш займатися малюванням.
У розмові з творчими людьми завжди цікавить, чи можуть вони творити, коли немає настрою.
- До своєї праці треба ставитися професійно. Уявляєте, що буде, якщо людина, яка підмітає вулиці, одного дня не вийде на роботу, бо в неї не буде натхнення? Так само й тут — комусь потрібна творчість, — пояснює Юлія. – Буває, починаєш щось робити без настрою, але потім від людей передається позитивна енергетика, і все само собою налагоджується.
Підтримує думку дружини і Сергій.
- Колись мені говорили майстри, що треба сідати і писати, навіть якщо немає настрою. З часом захоплює якийсь елемент, починаєш включати фантазію, і воно тебе затягує, — додає він.
До енергетики робіт, говорять митці, вони ставляться дуже серйозно. Бо ж у картини треба вкладати найкраще.
- Вони потім служать людям, тому дуже важливо, яку вони несуть енергетику. Люди, думаю, теж це відчувають, — говорить Сергій.
До забобонів стосовно того, що якісь картини не можна дарувати, художники ставляться дещо скептично. Наприклад, до того, що не можна презентувати чи вішати вдома картини з водоспадами.
- Ми прислухаємося до цього. Однак все потрібно робити на сій смак. Якщо картина радує око і задовольняє ваш смак, то чому б і ні. Комусь подобається «Чорний квадрат», а хтось такого не розуміє. Головне, щоб подобалося, – кажуть вони.
Загалом, люди дуже різні, — каже подружжя. Інколи надходять аж надто оригінальні пропозиції. Так, одного разу зателефонувала жінка і розповіла, що їй приснився сон, у якому вона була в обіймах ангела.
- Судячи з опису, це мав би бути гарний хлопець, що ходить до тренажерного залу, — із посмішкою пригадує Юля. – Я тоді пробувала уявити, яким би мав бути цей ідеальний чоловік.
Є й роботи, над якими треба думати. Так, одного разу жінці наснилося, що разом зібралася вся родина. Після цього її син попросив намалювати всіх разом. Так на масштабній картині щасливою і усміхненою постала вся сім’я, де мертві були живими, а хворі – здоровими…
Готові роботи, запевняють художники, віддавати не шкода, особливо якщо видно, що людям це подобається.
- Якщо подобається зараз, то, певне, подобатиметься і через десятки років, — певен Сергій.
Дружина його підтримує, однак зізнається: коли точно не знаєш, куди піде та чи інша річ і чи на добро її використають, то певні сумніви часом все ж закрадаються. Однак із чоловіком вона погоджується – творчість має приносити людям радість.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
