Серед постів української Facebook-стрічки про те, що життя – «повна дупа», виокремлюються два принципово різні світогляди стосовно цієї «дупи».
Перший – глибоко песимістичний (власне, як і глибина дупи, яка описується авторами). Зміст: «дупа» як наша доля, з якою нічого не зробиш, у якій обов’язково винен хтось інший. Шлях: у пошуку винних та в сподіваннях влаштувати їм ще глибшу дупу. Коментувати тут нічого.
Інша модель «дупоцентричного» світогляду – оптимістична. Грунтується на вірі, що велика дупа одного прекрасного дня раптово перетворюється на щось прекрасне – як гарбуз на карету. Життєва місія тут - пройти крізь усі дупи світу з високо піднятою головою та одержати за це гідну винагороду. І чим глибша дупа, в якій ти є зараз, тим грандіознішою буде майбутня винагорода – як справедлива компенсація за нинішню дупу.
Розмови про «віковічну мудрість народу», який «тримається, незважаючи ні на що» - це все вона, оптимістична «дупоцентричність». Наприклад, віра, що обранням у владу невігласів, шахраїв та дилетантів країна не відкидає себе назад у розвитку, а навпаки - кристалізує «надпотужну українську демократію». І ось-ось вона зіпнеться на ноги, ось-ось тоді заживемо ого-го! Західні сусіди плакатимуть заздрісними сльозами.
Або ще – «наші люди найпрекрасніші в світі». А те що в дупі – то така доля, то наші "катки історії", але он наше покоління ось-ось одержить все-все-все, за що так відстраждали наші предки...
Отак і триває життя – одночасно і в дупі, і в сподіваннях.
Але: дупа - це просто дупа. Не прелюдія до класного безтурботного життя, яке саме по собі настане колись. Ні, не настане. Ніколи. Або насолоджуйтесь дупою, або виходьте з неї.
Жодних компенсацій за перебування в дупі не передбачено.
Були, і є мільйони людей, у яких у житті так і залишилася просто одна велика дупа. Хоча вони вперто чекали дива.
