Люди, які в коментарях під новинами про те, що хтось скоїв щось погане, пишуть: "на фронт його, на передову і т.п." скоріш за все ніколи там не були, а при першій нагоді хотіли би від служби ухилитись. Ті, хто асоціює військову службу чи участь в бойових діях з покаранням, очевидно, що не поважають захисників, бо сприймають їх, наче якихось в'язнів чи каторжан.
Темна людська маса, яка кричить "на передову їх всіх!", взагалі не розуміє за що йде війна. Здається, що для них це відбувається в якійсь іншій реальності, іншому вимірі, в який вони потрапляти не хочуть. А доведеться. Знаєте, заклик мобілізовувати як покарання це, радше, шкідництво. Чистої води. Немає нічого гіршого ніж невмотивований солдат. А ще гірше, якщо солдат свідомий ухилянт, дезертир, пацифіст, ворожий симпатик і далі по списку.
От, наприклад, скільки було галасу, що Коцаба втік до США. Пам'ятаєте такого? Це свідомий ухилянт та пацифіст. Так от уявіть собі, що Коцабу мобілізували. Чисто гіпотетично. Знаєте, що буде на другий, третій, четвертий день його служби? Ні, він не "відкупить свою вину перед Батьківщиною кров'ю". На другий день він загітує двох інших солдат не воювати. На третій день їх стане четверо. І так далі в прогресії. Повірте, армія - це зріз суспільства і тут можна так "на вуха припасти" кому-завгодно, а тим більше переконати в найбезглуздіших речах. Така особливість нашого суспільства. Нагадаю, що всього лише з березня по листопад 1917 року більшовицькі агітатори в царській армії морально розклали її до того, що це була чорна маса, яка повально дизертирувала.
Повторююсь - на війні невмотивований солдат це зло. Особливо, якщо він боїться і його страх переростає в паніку. Ви знаєте, що таке паніка? Гадаю одиниці з вас знають. А, можливо, й не знаєте. Паніка - це жах в очах людей, які тебе оточують. І цей жах їхніми очима заглядає в тебе і, буквально, хоче залізти тобі в нутрощі. Це відчувається. Це неможливо описати, але ти хочеш втекти від цих людей. Вони нависають над тобою і ця паніка (ні, не твоя, а оточуючих) стає нестерпною.
Я пам'ятаю, як в останній місяць оборони гарнізону Сєвєродонецька в травні 2022-го один з побратимів, з яким воював, з переляканими очима показував мені повідомлення в сигналі від дружини, де було написано "кидай все і втікай" і при цьому переконував мене, що треба втікати. Я його ледве вмовив цього не робити. Інший в переляку раз по раз повторював - "командування втекло, мости зараз всі будуть знищені, а нас кинули". Третій пропонував записати відеозвернення до президента і розказати, що ми не можемо так воювати. Четвертий, вже в Лисичанську, на моє запитання з якого він батальйону відповів - я не знаю, мені взагалі жінка сказала, що я маю бути в Житомирі в якійсь тиловій частині. І таких випадків було достатньо. Тому й були випадки кидання позицій, відходу назад, потім записували якісь колективні звернення тощо.
Це все результат невмотивованості, паніки, слухів тощо. Тому, категорично не можна таких людей долучати до війська. Не можна. Оборона України не повинна асоціюватись з покаранням. Це навпаки - велика честь. Хоч і жертовна. Суспільство повинне це усвідомити.
Назар Олексюк, ветеран російсько-української війни, допис на особистій сторінці у Facebook
