У довоєнному житті житель Черкас Олександр Янко працював економістом Черкаського обласного управління лісового та мисливського господарства. Проте він справжній патріот своєї держави. Не маючи військового досвіду, добровольцем пішов захищати країну ще у 2014 році. У складі славнозвісної 93 бригади обороняв Донецький аеропорт, Авдіївку і Піски, а за півтора року служби звільнився за станом здоров’я. Після повномасштабного вторгнення, не задумуючись знову, став на захист України. В інтерв’ю розповів про військові будні і плани на майбутнє.
– Чи могли Ви, звільняючись зі служби у 2016 році, подумати, що доведеться знову захищати країну, але вже у повномасштабній війні?
– На той час навіть такої думки допустити не міг, хоча останні роки припускав, що може бути конфлікт. Остаточно я зрозумів, що будуть серйозні бойові дії тоді, коли росія визнала ЛНР і ДНР. Тоді я відразу пішов у військкомат, аби записатись у територіальну оборону. На жаль, там їм було не до мене, вони так і сказали: «Дядьку, ви вже немолодий, нам і молоді поки вистачає, поки не до вас, приходьте пізніше».
– Які були ваші перші думки, коли дізнались, що почалось повномасштабне вторгнення?
– Піти воювати. І я таки пішов би першого дня, але напередодні, 23 лютого, у мене діагностували Covid-19, тож мені довелось перечекати тиждень (сміється). Пізніше я вже пішов у військкомат і 3 березня вступив у лави ЗСУ до складу 20-го окремого стрілецького батальйону.
Протягом кількох місяців ми навчались, регулярно виїжджали на стрільби. Основний акцент у навчанні ставили на тактичній медицині. Нам викладали американці, а також був представник з Ізраїлю. За весь період навчань мав лише один день відпустки.
Після навчань наш батальйон відправили під Бахмут для виконання певних бойових завдань. Пізніше нас передислокували під Северодонецьк, там ми виконували завдання безпосередньо у місті. Російські військові обстрілювали місто з усього озброєння, яке у них було, не залишали нічого цілого. Так вони робили скрізь, у них тактика така – крити з усього можливого озброєння, аби не дати нам можливості навіть відпочити.
Там, у Северодонецьку, ми були відрізані від усього світу, тож постачання у нас не було. Були проблеми з озброєнням, з харчуванням і водою взагалі було дуже туго. Було таке, що їли одну банку тушонки на двох в день, а воду пили ту, яка з пагорбів стікала. Але ми не жалілись, повірте, військові завжди знайдуть, де поживитись. Легше стало, коли ми вийшли з Северонецька в Лисичанськ. Виходили ми, до речі, вбрід і на човнах, вночі під обстрілами.
– Чи отримували волонтерську допомогу? Лісівники також постійно відправляли на фронт гуманітарні вантажі та автомобілі.
– Під час навчань звісно отримували все, харчувались повністю благодійною допомогою від населення і волонтерів. На передовій же ми були в таких районах, що туди мало що доходило.
– Якщо порівнювати війну 2014 року і теперішню, яка відмінність?
– Тут порівнювати не вийде, повномасштабна війна зовсім інша. Єдине, що можу виділити, це те, що у 2014 році в першу лінію вони ставили так званих «шахтерів» – солдатів без досвіду, а зараз ми зустрічаємо лише досвідчених кадрових військових рф, які добре знають свою роботу.
Ми постійно передислоковуємось, і були вже на багатьох напрямках – у Донецькій, Луганській, Харківській областях, і скрізь ситуація різна. Були позиції, де ми знаходились від ворога за 150-200 метрів.
Останній час наш батальйон знаходився біля одного з сіл Харківської області. Там село розбите вщент, від’єднане від світу. Мости через річку – зруйновані, порома нема. Прохід по мосту на мотузках, і припаси нам доставляли так само, на мотузках через міст. У селі залишилось лише декілька людей, ті, які фізично не можуть виїхати, або не мають куди. Доки село було ціле, то люди ховались у шкільному бомбосховищі, воно там було дійсно хороше, але рашисти зруйнували його, скинувши туди бомбу. Були втрати, але людей ми вивели, і всім надали допомогу.
– Які моменти найтяжчі на війні?
– Мені тяжко сприймати скиглення і ниття. Я вірю в те, що прилітає завжди туди, де найбільше жаліються, і за весь час війни не одноразово в цьому пересвідчувався. На війні страшно і кожен реагує на страх по-різному. Часто починається масовий психоз, особливо, коли є ризик потрапляння у вороже оточення (кільце).
Хлопці бояться від недосвідченості. В перші дні було таке, що боялись стріляти в БТР чи танк, потрібно було змушувати криком. Але з кожним бойовим завданням всі ставали більш впевненішими в собі, сміливішими, і безстрашно робили свою справу.
З часом ми всі здружились, гарно спілкуємось, підбадьорюємо один одного. Всі разом облаштовуємо позиції, щоб були всі зручності.
Мій побратим зараз в Черкасах на реабілітації після поранення, і от ми з дружиною вже запланували з ним зустрітись, поки я у відпустці.
– Скажіть, що вам допомагає не падати духом?
– Віра! Я вірю в нашу перемогу, і хлопці всі вірять!
– Як рідні підтримують і як відреагували на рішення знову стати на захист країни?
– Вони знали, що я піду, це навіть не обговорювалось. Не терплю, як хтось приходить на мою землю і диктує свої умови. Я завжди відстоюю своє! І мій брат теж воює зараз.
Звісно, рідні переживають, особливо коли місяць чи два не виходжу на зв’язок, жінки ж вони такі (сміється). Але, для того, аби вони менше сумували і не накручували себе, я дружину завантажую роботою, щоразу телефоную і даю завдання. І вони з донькою займаються корисними справами, а я бережу їх спокій на передовій.
Зараз частину нашої бригади відправили у тимчасову відпустку, тож Новий рік я зустрів з рідними.
– Яку пораду дасте новоприбулим хлопцям?
– Не боятись… Страх і паніка – наші вороги. Сміливих смерть обходить!
– Чим захоплювались і займались у цивільному житті? Які плани на майбутнє?
– Я завжди знайду, чим зайнятись. Власноруч будував дачу, працював. Я читати люблю, але на фронті, на жаль, такої можливості дуже мало.
Я на фронті кожен раз перед сном багато думаю, будую плани, цікаво мені як справи на роботі, про все і всіх згадую, цікаво ж, що і де відбувається, поки я на варті спокою мирних жителів нашої неньки.
Щодо планів, то найперше – перемогти у війні! А потім уже хочу відпочити хоча б місяць, адже виснажений і я, і мої рідні. Хочу побути з сім’єю.
За інформацією пресслужби Черкаського обласного управління лісового та мисливського господарства
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
