35-річний PR-менеджер, черкащанин Володимир Мукан добровільно пішов захищати Україну від російського агресора у перші дні повномасштабного вторгнення. Тепер він молодший сержант стрілецького відділення. Говорить, що за цей рік став ще більш патріотично налаштованим і навчився цінувати кожну мить життя.
Володимир розповідає, що чоловіки кількох поколінь його роду воювали.
– Прадіди і дід були на фронтах Другої світової, мій батько, професійний військовий, служив у Афганістані. А мені випала честь захищати саме Україну. Я – людина мирної професії, та коли біда прийшла в нашу державу, не зміг бути осторонь. Хочу, аби через роки мої двом моїм синам не довелося воювати, - говорить чоловік.
Володимир брав участь у мовному Майдані 2012 року та в Революції Гідності 2013-14 року. А на початку повномасштабної війни записався до лав добровольців. Після проходження навчання потрапив у зону бойових дій, воював у Попасній на Луганщині, потім служив до контрнаступу на Харківщині. І тепер також перебуває за декілька кілометрів від ворожої армії.
Розповідає, що саме в добровольчому батальйоні зрозумів суть справжнього побратимства, взаємовиручки, допомоги та чоловічої дружби.
- Я вірю в нашу перемогу, – говорить Володимир. – Оскільки, на відміну від росіян, ми мотивовані, нам немає куди відступати, ми на своїй землі. У нас потужний сержантський склад в армії, причому з більшими повноваженнями, аніж у російській. У нас рішення приймаються просто на полі бою, у росіян – велика і неповоротка командна структура. Скажімо, під час боїв за Попасну я відкрив для себе лідерські якості нашого командира з позивним «13-й». Він грамотно розставляв усіх на позиціях, йшов у бій разом із нами. До речі, навіть в аптечці українських солдат – до 60 найменувань медичних препаратів, у росіян – лише 10, тобто в разі поранення у нас більше шансів вчасно надати першу медичну допомогу і вижити.
Володимир каже, що військовим дуже потрібно підкріплення. Водночас, на його думку, війна чітко відображає контрасти, навчає краще відрізняти добро від зла, правильно ставити пріоритети на майбутнє.
- Так, війна – велике лихо, яка несе смерть і руйнування... Але саме тут ми починаємо по-новому відчувати і цінувати кожну мить життя. Згадую, після чергової атаки росіян у Попасній я перевів подих і з подивом побачив посеред суцільної руйнації, вогню й диму цвіт абрикос на вцілілих деревах. Весна і життя. Або дивлюся: серед ущерть розбомбленої вулиці дивом вціліла частина будинку. І один його поверх пофарбований у жовтий колір, а інший – у блакитний, як на прапорі. Ніби знак усім нам: Україна вистоїть і переможе! - згадує військовий.
На бойових позиціях біля Харкова Володимир познайомився із бійцем на прізвисько "Кузнечик".
- Під час АТО він втратив ногу. Та коли почалася повномасштабна війна, добився, аби його направили на передову. І зараз воює без протеза, стрибає на одній нозі, водить вантажівку, йде туди, де найтяжче. Я бачу, наскільки за цей час ми зміцніли духом, явили всьому світу тисячі прикладів справжнього патріотизму. Останній з них – коли беззбройний солдат, не підкорився росіянам, а, дивлячись ворогу в обличчя, в останню мить свого життя вимовив: «Слава Україні!», - каже Володимир.
Він розповідає, що категорично не сприймає наративи "диванних експертів", які поширюють у соцмережах і ЗМІ тези про легкі бої та перемогу над росіянами, дивлячись на війну крізь "рожеві окуляри".
- Не треба легковажно говорити, ніби росіяни недолугі, у них закінчується зброя, а ми їм постійно "влаштовуємо Чорнобаївку"… На жаль, реальна картина зовсім інша, – говорить доброволець. – Насправді росіян за кількістю значно більше, і зброї у них багато, до того ж, вони можуть її постійно виробляти. Коли я приїхав у Попасну на Луганщині, там, без перебільшення, обстріл був щохвилини. Стріляли з усіх видів зброї, а ми мали втримати свої позиції під постійним вогнем. Мені неприємно чути пафос про наші бої та переваги. Ті, хто знецінює ворога, так само знецінює і неймовірні зусилля наших воїнів, які власним здоров’ям і життям намагаються втримати кожен метр української території.
Родина Володимира Мукана вирішила не їхати за кордон, залишилася в Україні, на своїй рідній землі. Він, за можливості, зараз спілкується з ними по телефону чи відеозв’язку із зони виконання бойових завдань
- Я завжди відстоював своє право на українську мову та справжню незалежність нашої держави від російського впливу, а за цей рік став ще більш рішучим у цих питаннях. Говорю друзям та знайомим, що, купуючи російські товари, поширюючи в соцмережах прізвища російських блогерів чи слухаючи сучасну російську музику, ми вкладаємо гроші в їхній бізнес, а, отже, в кулі та зброю, якою вбивають українців. Я мрію про мирне життя, але тільки на умовах перемоги України. Адже ми захищаємо не просто свою територію, а філософію свого життя. Росіяни хочуть, аби нас просто не було. А ми хочемо бути. І компромісу тут немає, - каже доброволець.
За інформацією пресслужби Черкаської міської ради
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
