У цьому домі раді гостям. Любов Антоненко зустрічає нас ще на порозі, проводить до будинку. Біля входу у вітальню висить камуфляжна куртка, стоять берці. На стіні навпроти – фотографії під рушниками, пише ГромЧе.
– Недавно приїздили хлопці із «Айдару». А до цього школярі до мене приходили, – розповідає Любов Антоненко про своїх гостей і проводить до кімнати сина.
Тут вражає кількість дипломів та грамот на стінах.
– Перше місце, друге… Армреслінг, воркаут. Чимало нагород він здобув у Росії. До речі, Павлік зайняв перше місце на відбіркових змаганнях, що відбувалися перед Олімпіадою в Сочі, – розповідає Любов Іллівна.
Милі сувеніри з випускного, фотографії, речі з часів служби в армії… Про кожну дрібничку Любов Антоненко може розповісти окрему історію.
Чимало нагород Павло Антоненко здобув на змаганнях у Росії…
– Одна жінка надіслала мені власного вірша. Вона написала про Павліка, дізнавшись його історію з газет. Там є рядки про лелек… Коли прочитала, у мене ледь серце не зупинилося. Адже був такий випадок. Йду я з роботи і чую як мама голосить у дворі. Я злякалася за синів. Ноги віднімаються, ледве дійшла. Коли бачу – Павлік сидить на даху біля димаря. Я до нього обізвалася, а він: «Ма, та почекай! Лелеки з вирію летять». Це йому було чотири рочки.
Отримавши повістку, повернувся з Польщі
На той час, коли прийшла повістка, Павло Антоненко перебував закордоном
– Він мав візу, планував працювати у Польщі. Однак лише місяць там відбув. Повернувся. Сказав, мовляв, як людям потім у очі дивитися, якщо зараз ховатимусь. Їхав у поїзді з хлопцем з Тіньок. Той також прийняв рішення повернутися, хоч служив у французькому легіоні, – розповідає Любов Антоненко.
Павло Антоненко служив у 43-ій окремій артбригаді. Був старшим навідником самохідної артилерійської установки.
– Коли ховали маму, Павлік приїхав додому. Я ненароком почула як у розмові він розповідав, що скоро буде під Дебальцево. Мені тоді якось не по собі стало. Ніби відчула щось, – хитає головою Любов Іллівна.
І дійсно, з початку січня бригада Павла вже була під Дебальцево.
– Їх батарея – це були юнаки такого ж віку як і Паша. Коли постало завдання, усі вони зробили три кроки вперед. А потім впродовж місяця прикривали «кіборгів» Донецького аеропорту. У цей час він просив допомогу через соцмережі. І всі про це знали, окрім мене. Ситуація була складною. Хлопці із снігу топили воду, у них не було забезпечення, їм не підвозили снаряди…
– У цей же час їх комбат потрапив до госпіталю, а замполіт наказав змінити позицію і вивів хлопців у «нульову» оборону – перед ними вже не було фронту. Надійшла команда працювати. Павлік починав першим і не мав права зрушити з місця поки не відстріляється остання артустановка. Однак зазвичай вони робили менше пострілів і мали час відійти. Цього ж разу прикривали колону, що танками та самохідними установками вивозила поранених. Стояв мороз -28. А швидкість руху була 60-80 кілометрів на годину…
Павло Антоненко загинув 31 січня 2015 року. Йому було 22
“В Росії матері не менше плачуть ніж ми тут…”
Артилеристам не було куди ховатися коли їх накрили «Гради». Павло загинув. Взагалі нікого не лишилося в живих і з 18 бійців роти охорони.
– Я сама медик. Тому мені здавалося що з будь-якої рани його витягну. Не довелося…
Забрати Павла для поховання вдалося не одразу через помилку у документах.
– Мали віддати його як 300-го. Тому навіть сказали форму з собою не брати. Однак виявилось усе зовсім не так. Хлопці, котрі його забирали, упізнали Павліка, – каже мама.
Павла Антоненка поховали 5 лютого у Чигирині.
– Якби не підтримка, я напевне вже була б на тому світі. А так… Поїхала до однієї мами, до іншої… Була у Почаївській Лаврі щоб 40 сорокоустів замовити, то такого надивилася там, що мені моя туга здалася геть слабенькою. Мами привезли тяжкопоранених синів на поклін. Але нікому не потрібні ті діти – ціна 40 сорокаустів 1600 гривень. Підійшла до монаха та й кажу, мов у нас, у Чигирині, за загиблого воїна навіть копійки не беруть, Питаю так, щоб усі мами чули – то так і у вас чи не так? «То так» – почула у відповідь. Поки була там познайомилася з матерями, котрі з Росії приїхали і боялися зізнатися. Повірте, матері там не менше плачуть ніж тут. Але ми хоч дорогу знаємо, стежку до наших дітей, а вони і того не мають. Не мають права вголос промовити, що син загинув.
Релізувати мрію сина…
На честь Павла Антоненка у Чигирині торік уперше провели турнір з армреслінгу, а одна з вулиць райцентру тепер має його ім’я.
– По вулиці Павліка Антоненка тиждень не могла ходила. Усе обходила. А потім думаю – ну чого ж це я… Все-одно потрібно ходити, літати ж не будеш.
Нині Любов Іллівна мріє реалізувати у Чигирині давню мрію свого сина – побудувати роледром.
– Хочу аби там був відкритий і закритий роледром. А ще обов’язково місце, де б діти займались армреслінгом. Павлік мріяв про це, – з гіркою посмішкою розповідає вона.
2 квітня Павло Антоненку мало виповнитися 23 роки. Відколи він загинув минув рік. Камуфляжна куртка так само висить біля дверей. Любов Іллівна бере її до рук як найціннішу реліквію.
– У мене таке враження, що коли я буду геть стара і слабка, то все-одно буду дивитися на двері, чекатиму поки вони відчиняться. Він зайде і скаже: «Жалійся, мама… Що тут у тебе?»…
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
