Перейменування неминуче з огляду на виконання президентського указу про декомунізацію, підписаного слідом за відповідною ухвалою ВР від 9 квітня 2015 року. Як де, а тут до 21 листопада — граничного терміну „добровільного прощання“ з тоталітарною спадщиною — відповідні топоніми, яких близько 50, зберегли свої старі назви. Тепер вже міський голова уповноважений зробити те, що виявилося непосильним для депутатів, і часу має до 21 лютого. Якщо й він не впровадить передбачених змін, тоді ще три місяці питанням опікуватиметься голова ОДА, але вже в тісній взаємодії з інститутами, які знаходяться далеко від Черкас. Тобто до літа цього року болючий процес буде завершено. Чи „полюбовно“, чи „по любому“.
Своїими думками щодо перейменування вулиць у Черкасах у газеті "Акцент" поділився черкаський журналіст Борис Юхно.
ЧЕРКАСЬКА ОСОБЛИВІСТЬ
Ліквідація назв, пов’язаних із тоталітарним минулим безпосередньо, у нас не в пріоритеті. Задовго до указу Президента науковці Михайло Сиволап та Віталій Масненко розробили концепцію повернення вулицям історичних назв або ж присвоєння їм нових, але таких, що відтворюють місцеву самобутність. Тому вже щонайменше 10 років, як з відносною успішністю ми рухаємося власним „запрограмованим“ шляхом. Відтак, у Черкасах можливі зміни зачіпають значно ширшу „географію“, ніж передбачено декомунізаційним законом. Прикладом тому є рішення депутатів півмісячної давнини — перейменувати 6 топонімів зі „списку 21“, який пройшов громадські обговорення 30 липня та був затверджений виконкомом у вересні минулого року. Це вулиці Мініна-Пожарського (нова назва — Соснівська), Піонерська (Митницька), Сєдова (Новопричистенська), Чкалова (Татинецька), пров. Герцена (Хижняківський), узвіз Клубний (Остріжний). Як бачимо з переліку, лише вулицю Піонерську можна „запідозрити в причетності“, але в наших реаліях — за наявності Котовського, Постишева, Калініна, Ворошилова, Кірова та навіть юридичної адреси „вулиця Леніна“, це не трагедія. Чому так? Все просто. Решта назв напряму потрапляє під закон про декомунізацію, тож напевне, депутати вирішили „повісити“ їх на Анатолія Бондаренка, який, як зазначалося, від 21 листопада уповноважений вирішувати відповідні питання одноосібно.
ПРИСТРАСТІ ЗА СЄДОВИМ
Спалахнули вони після опублікування відомим журналістом і краєзнавцем Андрієм Кравцем на своїй сторінці у „Фейсбук“ матеріалу, в якому він, зокрема, нагадав: „батько Георгія Сєдова, видатного гідрографа, дослідника
Карського і Каспійського морів та земель у Північному Льодовитому океані Яків Сєдов — родом з Мойсинської волості Золотоніського повіту... До речі, хто пам’ятає чудову книгу Каверіна „Два капітани“ і знятий по ній однойменний фільм — капітан Татаринов багато в чому був „списаний“ з Георгія Сєдова...“
Ініціатор зміни назви цієї вулиці та ще багатьох Михайло Сиволап не забарився з контраргументами: „Символом чого є ім’я Сєдова, якого Ви й далі пропонуєте вшановувати? „Генетичного українця“ Сєдова, котрий поклав своє життя на вівтар іншого, чужого нам народу, став його гордістю і був „героєм“ для Радянської влади... Які конкретні заслуги Сєдова перед Україною, і, передусім, перед Черкасами?.. Сподіваюся, що після закону про декомунізацію з’явиться ще й закон про дерусифікацію, бо це всього лиш різні сторони одного процесу — деколонізації...“
Тут слід сказати, що „із відчутною перевагою за голосами“, інтернет-спільнота підтримала позицію Андрія Кравця, відтак і збереження існуючої назви, з якою ця вулиця живе вже 59 років. Можна зважитися на припущення, що не в останню чергу ще й тому, що нова назва при усій своїй „святості“ видається надуманою, та й складною для повсякденного вжитку.
Загалом у ХІХ столітті в Черкасах налічувалося 12 православних храмів і церков, кілька синагог, монастирі старообрядців і схоже, що мало не всі їх тепер збираються увічнити. У переліку відповідних назв — Монастирська, Святотроїцька, Святомакаріївська, Новопричистенська, Старособорний узвіз, вже наявні Різдвяна вулиця та Соборна площа... Молитися Богу, звісно, треба. Але бажано — не розбиваючи лоба.
ЧОГО ХОЧЕТЬСЯ
Насамперед — Адекватності уповноважених змінювати назви вулиць, площ, провулків, парків... Їхнього розуміння, що топоніми — не випробувальний полігон, не сфера реалізації особистих амбіцій або й бездумно — президентських вказівок. Бо президенти змінюються значно частіше, ніж топоніми, і не бажалося б, щоб це відбувалося з однаковою періодичністю.
Логіки в мисленні. „Митницька — тому що веде на Митницю“. Яким би це не видавалося дивним, але вона веде і в протилежний бік. До того ж, ця назва не така вже й „історична“, були й попередні. „Соснівська — тому що вона у Соснівці“. Тоді давайте назвемо одну з центральних вулиць міста Черкаською, тому що вона у Черкасах. Зрештою, чому б їй не залишитися просто Східною, як було до Мініна з Пожарським?
Послідовності, адже якщо Сєдов „замарався“, тоді по-своєму „вляпався“ і кавалер ордена Трудового Червоного Прапора, заслужений артист РРФСР Іван Піддубний (вулиці його імені ще немає, та ідея є), і Микола Гоголь, що меншовартісно називав Україну Малоросією, і страшно подумати — Богдан Хмельницький, який, якби не було, поклав початок „братерській дружбі“, і...
Уявляєте, до чого дійдемо? Ми тоді не жили, і не нам судити. Бо видлубувати з історичних пластів дрімучу або й міфотворну архаїку на зразок Татинця „десь у районі силікатного заводу“— заняття може й цікаве, але більшості містян нагальність подібної топонімізації пояснити буде складно. За всієї поваги до археології як науки, вона не може бути представленою ширше, ніж інші вектори науки і культури.
Увічнення пам’яті тих, хто реально уславив це місто і край в очах чималої частини світу: Григорія Сковороди, Михайла Максимовича, Владислава Городецького, Олексія Баранникова, Юрія Шаргея-Кондратюка, Івана Піддубного, Данила Нарбута, Юрія Іллєнка, Раїси Кириченко...
Даруйте за відступ від контексту, допекло. Чим завинив Клубний провулок? „Веде до колишнього Острогу“: ось і всі аргументи вузького кола фанатично-обізнаних.
Перечитую допис Тетяни Шолохової про найменшу й найдорожчу її батьківщину... „Моя юність починалася у провулку Клубному, постаючи з післявоєнного дитинства. З тих років пам’ять зберегла м’яку пилюку дороги, килим споришу на узбіччі, цегляні тротуари, старі розлогі дерева, повітря, п’янке від пахощів бузку та акацій, а ще — горлиць, туркотіння яких сповіщало нам про прихід нового дня. За нашим будинком униз до Дніпра тягнувся приярок, яким ми, діти, любили мандрувати у зарослях бур’яну, бузини і пасльону. Там час від часу знаходили стріляні гільзи...
Трохи не героями відчували себе, коли залазили у вириті на схилах яру піщані заглибини, які ми називали печерами. А як захоплююче було на санках спускатися з крутих схилів, якими закінчувався Клубний, майже до Дніпра! До того місця, де пізніше відкрили стадіон з катком і куди школярами зі своїми „снігурами“ й „дутишами“ бігали ми „показати клас“ один одному! Поруч з нашим будинком відразу після війни почав діяти дитсадок, і майже всі навколишні дітлахи були його вихованцями. Нашу увагу привертали руїни за дощатим парканом дитсадка, і ми крізь щілини між дошками заглядали у порожні зіниці підвальних вікон будинку. Нам розповідали, що колись у цьому місті був клуб, тому й наш провулок називався Клубним. Вихователькою в дитсадку працювала Марія Федорівна Репетій, яка зовсім юною розвідницею завойовувала нам мирне дитинство...
Одягався в обнови наш провулок. Уздовж тротуару з’явилися перші ліхтарі-лампочки під жерстяними „тарілочками“. Нам подобалося, як вони поскрипували од вітру...“
Це — справжні, рідні Черкаси для тисяч їх мешканців. І ніхто не переконає мене, що Остріг є їх уособленням. Де наші зелені вулички? Де Каштанові, Бузкові, Абрикосові? Де пошанована промислова історія? Хіба не вартувало б черкаське пиво, що ще до революції здобувало медалі на європейських виставках, якогось Броварського провулку?..
Чи одна з вулиць біля Машбуду — імені Івана Гроссе: простого механіка, що вклав всі кошти в створене ним підприємство, пережив націоналізацію, та попри це в останю путь якого проводжало мало не все місто?
Перепрошую за очевидне нерозуміння „глибинності процесу“, але хочеться, щоб посадовці остаточно визначилися з назвами, які підлягають зміні, зі списком „черкасизмів“ — простих, милозвучних і зрозумілих, що потребують повернення на мапу і поклали край цьому набридлому за роки топонімічному мазохізму.
Борис Юхно, «Ім’я, поставлене на карту», «Акцент», №5 від 27 січня 2016 року.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
