Затоплені села, зруйновані долі, втрачені історичні пам’ятки, екологічні проблеми. Кременчуцька ГЕС поглинула території 212 населених пунктів Черкаської, Полтавської та Кіровоградської областей, понад 200 тисяч людей залишилися без малої Батьківщини, а серед них – 130 тисяч черкащан, під воду пішли більше 900 тисяч гектарів родючих земель, пише "Нова Доба".
Ідея так званого великого Дніпра зародилася ще на початку ХХ століття. На той час південь України недостатньо був наповнений водою, потерпав від суховіїв. Тому водосховище створювали заради зрошення, покращення судноплавства і як джерело дешевої електроенергії.
– Кременчуцька ГЕС поглинула території 36-ти населених пунктів Черкащини, людей розселяли по інших населених пунктах, почасти насильно, – розповідає Василь Мельниченко, голова обласної організації НСКУ, професор ЧНУ ім. Богдана Хмельницького. – За розповідями жителів села Сагунівки, люди тягнули жеребки, куди кого переселять. Звичайно, держава виділяла кошти на нове житло, будівельні матеріали, але нерідко ціни були заниженими й тих коштів не вистачало.
На сьогодні ж затрати на утримання водосховищ перевищують прибутки, отримані від них.
– Постає питання: це тріумф чи трагедія? Компартійна влада всюди розповідала, що це чергова перемога над природою, дніпровською стихією. Очікували 2 мільярди кіловат-годин на рік, а отримали менше півтора мільярда. У результаті маємо «гниле море», адже під водою опинилися сотні населених пунктів, під воду пішли кладовища, що створило додаткову санітарно-гігієнічну проблему, а головне – затопило сотні історичних, архітектурних пам’яток, – веде розповідь Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки Черкаського національного університету. – Гірка доля спіткала й мій рідний край – Золотоніщину. За статистикою, в Іркліївському районі затоплено 24 населені пункти (7 526 дворів), у Золотоніському – 12 (2 762 двори), Гельмязівському – 1 населений пункт (240 дворів).
Усі, хто їде в сторону Золотоноші, звертають увагу на назву Панське. Село знаходилось за півтора кілометра на схід від нинішньої станції Панське. 1729 роком датується перша згадка про цей населений пункт. Його назва походить від того, що в цьому селі люди жили заможно, адже населений пункт має вигідне географічне положення. Марія Гончар, колишня жителька села, пише: «Дуже красиве й багате було село, майже всі будинки вкриті бляхою, і кожен був із крилечком з різьбленими лиштвами. Їдеш із Черкас – задивишся, залюбуєшся. Усякого брали завидки». Пізніше його перейменували в Червоне, та після війни його знову назвали Панським. Після створення водосховища воно пішло під воду.
Ось як описує рідне село своєї бабусі – Хрести Золотоніського району, яке повністю було затоплене, Дарина Нагаєвська:
«Усього в Золотоніському районі повному або частковому переселенню підлягало 15 населених пунктів – 2 374 двори. Лише щодо трьох із цих 15-ти сіл (Липівського, Залізок і Хрестів) було прийнято рішення про повне переселення їхніх жителів за межі земель сільської ради. Місцем будівництва нового житла було визначено землі колгоспу імені Баха, між Золотоношею і селом Нова Дмитрівка.
Жителі не йняли віри: «Як так – виселити? І як зірватися з рідного місця? Полишити ці райські землі й віддати на загибель батьківську хату і садок? Немає ж ні війни, ні стихійного лиха…» Та кого хвилювали людські тривоги, смуток, душевний біль? Країна розвивається, рухається вперед, потрібна електрика. Селами їздили комісії, описували-обміряли надвірні будівлі, встановлювали їм «належну оцінку». Наприклад, за дворище прабабусі нарахували 800 «нових» карбованців, тоді як найдешевші хати в прибережних селах коштували вдвічі дорожче. Від тих казенних рішень у людських серцях сіялася зневіра.
Перевозили хатні пожитки, плакали над вирубаними садками, розібраними хатами, згорнутим бульдозером фундаментом школи. Руйнували хати і ластівчині гнізда, куди щовесни поверталися птахи. Роз’їжджалися по всій Україні. У 1956 р. переселилися 112 сімей із Липівського і Залізок, у 1957 – 42. Уже через рік (12 липня 1958 р). постановою Черкаського облвиконкому села Липівське і Залізки були зняті з адміністративного обліку.
Хрестівці, чиє село перебувало фактично за межами водосховища, довго надіялися, що переселення відмінять. Жителі заплави не могли собі уявити, як вони зможуть обійтися без лісу, лугу, озер і річок. До 1961 року звідси переселилося тільки чотири сім’ї. Лише під тиском обставин та під гарантії покращення житлових умов почалися зрушення. У 1962 році переселилися 22 сім’ї, у 1963-ому – ще 84, у 1964-ому – 5. 21 травня 1964 р. село Хрести рішенням облвиконкому теж припинило своє існування. Кілька стареньких бабусь трималися до останнього. Казали: «Хочемо померти на своїй землі». У 1968 році в Хрестах пішла у вічність остання жителька села – Христина Личман.
Ті ж, хто був силоміць видворений з віками обжитих гнізд, переселений у розбиті під лінійку місця для стандартних сіл, змушені були розпочинати нове життя. У Новій Дмитрівці побудували цегляні будинки, підвели електрику, робота була поруч із домівкою, але для більшості переселенців нове життя було сповнене ностальгії за втраченим благословенним придніпровським раєм. Із неповторними малими річками й озерами, луками, гаями, лісами, родючими полями з унікальним кліматом і красою природи, яка не мала собі рівних. Колишнім хрестівцям і нині сняться квітчасті луки і переповнені рибою озерця. Бабуся й досі не може згадувати без сліз рідний дім і лугове роздолля. Дехто з тих, хто виїхав, не зміг жити на новому місці й згодом повертався ближче до втраченої батьківщини – у Кедину Гору, Коробівку, Чапаєвку. Більшість із опитаних колишніх жителів Хрестів жалкують за рідними домівками і вважають рішення про переселення несправедливим».
Та, крім зруйнованих населених пунктів і понівечених доль, після будівництва ГЕС виникли й екологічні проблеми.
– Про екологічні біди було відомо ще до запуску водосховища: цвітіння води, утворення мілководь, переформування берегів. Але все це можна вирішити, навіть були деякі амбітні плани. У той час хотіли запустити спеціальні установки, які б збирали синьо-зелені водорості, а в Чигиринському районі створити завод з їх переробки. Але далі розмов справа не пішла, – говорить Валентина Волик, завідувач відділом природи Черкаського обласного краєзнавчого музею. – На сьогодні найбільшою проблемою є переформування берегів, адже змінюється рівень води, обвалюються цілі насадження.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
