Черкащанин Олексій Колісник став одним із перших, хто за власною ініціативою пішов захищати Україну ще на початку війни. Він зізнається, що війна зробила боляче не лише фізично. Однак жодного разу не пошкодував, що брав у руки зброю заради майбутнього миру.
Сьогодні черкасець - голова “Черкаського союзу ветеранів АТО/ООС”. Він допомагає іншим чоловікам і робить все, щоб повернути їх з війни морально. Тому що сам знає, як це - бути однією ногою на порозі смерті.
- Другий батальйон аеромобільної 95-ї бригади, в якій я служив, зібрали у березні. Почали швидке бойове злагодження, тому що майже всі військовослужбовці з роти мали досвід служби на війні. І вже у квітні ми почали працювати в зоні виконання бойових завдань. Тоді ще війни не було - лише оголошена антитерористична операція. В роті у нас було 80 десантників, а батальйон нараховував близько 450 людей. На жаль, повернулися не всі, - згадує Олексій Колісник.
"Батько пройшов дві війни, але посивів, коли дізнався про смерть сина"
95 бригада з перших місяців почала втрачати бійців. Але перша смерть у роту черкащинина прийшла восени 2014 в Слов'янську.
- Ми почали виконувати бойові завдання, а разом із тим - і нести втрати. Першим в нашій роті загинув Сергій Гуц. Він потрапив у засідку і його застрелив снайпер. На жаль, війна забирає найкращих побратимів, друзів і синів, - згадує ветеран.
Батько загиблого був добровольцем у батальйоні “Донбас”. Коли українські війська виходили з Іловайська, він прикривав їхній відхід. Потрапив у полон, був з нього звільнений. Однак посивів тоді, коли прийшов додому і побачив фотографію сина з траурною стрічкою.
"Якщо доводилося відступати на крок назад - ми робили два вперед"
Олексій Колісник зізнається: на війні було складно і фізично, і морально.
- Ми потрапляли під обстріли, в засідки, але “задню” не давали і билися до кінця. Тоді дуже допомогла цілеспрямованість, тому що якщо доводилося відступати на крок назад - ми робили два вперед, - каже ветеран.
До того, як потрапити у госпіталь через поранення, Олексій Колісник пів року виконував бойові завдання.
- Першу відпустку ми отримали тоді, коли групи повиходили з Донецького аеропорту - командування дало хлопцям 30 діб для перепочинку. А так давали відпустку лише за сімейними обставинами і тривала вона 10 днів. Хоча подібні прохання траплялися рідко, - зізнається черкащанин. - Війна набирала обертів. Була така завантаженість із завданнями, що ми не встигали нормально поспати.
Олексій Колісник декілька місяців обороняв Краматорський аеродром. Він пригадує, що потрапив туди у травні з іншими бійцями. Однак вийшов - лише в липні.
- Весь цей час ми були у повному оточенні. Навколо нас - сепаратисти, російські кадровики. Це було важко, але ми трималися. Інакше не можна було. Тому для нас війна так швидко почалася і більше не закінчилася, - зізнається ветеран.
Раніше ми розповідали відверті історії добровольців із Черкас про війну, ставлення до смерті, болісні згадки про фізичні й моральні поранення, які досі не зажили.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
