В’ячеслав Скічко з першого дня антитерористичної операції на сході зрозумів, що ця війна — надовго. Тому покинув свій бізнес і продовжив волонтерську діяльність, яку не припиняв вісім років. В’ячеслав — засновник черкаської громадської організації «Наш батальйон». Його донька Марія спала на маскувальних сітках, поки батько закривав фронтові питання, йдеться у «Монологах війни».
Коли почалася антитерористична операція на сході, у мене ще був свій бізнес з виготовлення меблів. Мій товариш, з яким я працював, пішов у 14-й окремий мотопіхотний батальйон «Черкаси» в територіальну оборону. Потім він попросив мене допомогти зібрати необхідні речі. З цього все і почалося. Спочатку збирав те, що йому було потрібно, далі це переросло на гаражний збір необхідного побратимам, знайомим, а потім вже — в більш активну волонтерську діяльність. ГО «Наш батальйон» ми заснували у 2015 році.
На жаль, мене завжди тягнуло в суспільні рухи, в активну громадську діяльність. Чому на жаль? Бо це мене забирало у родини. Але ще у 2014 році ми з дружиною вирішили, що спочатку треба не допустити, щоб росіяни дійшли сюди зі своїм «руським міром», а тоді вже бізнес і все інше.
Я вирішив повністю виходити з бізнесу і присвятити себе волонтерській діяльності, бо той об’єм допомоги, який ми робимо, він однозначно вагоміший, і більший, ніж бізнес. Тоді в 2014 році тільки активних щоденних волонтерів було до 300 людей, то керувати таким колективом і все організувати — це як бути директором великого підприємства.
Було зрозуміло, що росія накопичує сили і піде в наступ
Тож я почав розвивати волонтерську діяльність. Якось доля звела нас з дівчатами, які тоді починали плести сітки. Ми шукали собі офіс і зустрілися з ними в одному приміщенні. Далі вирішили працювати разом. З самого початку ми розташувалися по вулиці Богдана Хмельницького, 52 в підвалі. Тому саме звідти «Наш батальйон» і бере початок.
В перші дні АТО дуже багато людей кинулося допомагати. Вони вірили, що до зими, до нового року все завершиться. Але це неможливо. Ще з 2014 року я всім казав про це.
Дівчата, які плели сітки, говорили: «Ми до зими поплетемо і переможемо». Я ж заперечував, попереджав, щоб починали збирати білу тканину на сітки взимку.
Десь у 2016 році волонтерська підтримка почала потроху спадати. Коли фронт стабілізувався, став постійний, без руху. Ну обстріли, якісь бойові дії десь там далеко. Так думало багато людей. Але було зрозуміло, що росія накопичує сили і піде в наступ.
Наш ворог, на жаль, дуже потужний. Його ресурси в рази більші ніж наші: і фінансові, і людські. Навіть військові з досвідом, які тоді воювали, не вірили, що прийде повномасштабна війна. Одиниці тільки розуміли. Це війна на виснаження, тому ми не припиняли свою волонтерську діяльність усі вісім років.
Виснажилися психологічно і фізично
Мене примушує працювати розуміння того, що якщо зараз наше покоління не зупинить цю навалу, то доведеться ще й нашим дітям воювати. А я не хотів би, щоб моя дочка брала в руки автомат і йшла воювати.
Моя донька виросла з нами. У 2014-му Марії було всього два роки, а зараз їй десять. Фактично з двох років, як тато почав займатися волонтерством, вона безперервно була на всіх наших офісах, бувало, що і спала в офісі на маскувальних сітках.
А насправді дуже багато разів хотів просто покинути це все. Бували періоди, коли я кожен вечір казав: «Навіщо воно мені треба?». А зранку знову прокидався і розумів, що живий. А хлопці там ризикують життям, щоб ми тут жили спокійно і бачили мирне небо. Тоді знову вставав і йшов. Найбільше демотивувало — це відсутність допомоги від людей. Останні роки перед повномасштабним вторгненням на якусь потребу хлопцям дуже довго збирали, а часто і взагалі не могли зібрати.
Це зараз всі кинулися, коли воно «гахнуло», рятувати країну. Як тільки нічого не прилітає, то всі заспокоюються. Одразу видно навіть по допомозі від людей: вона в рази зменшується.
Звичайно, що психологічно – це нормальна ситуація. Людина не може довго жити в стресі, вона хоче відсторонитися від цього, жити звичайним життям. Але про війну не можна забувати.
Пройшло три місяці після початку повномасштабного вторгнення і тільки тоді ми почали давати людям відпочинок. Спочатку один день, потім по два дні в тиждень, бо люди вигорають і психологічно і фізично.
Зараз у нас умовно два шляхи: або ти йдеш воюєш, або ти допомагаєш. Відсидітись не вийде. Бо те, що там зараз якось стабілізувалось, що росіяни відійшли з півночі, то це все може насправді повернутися.
Для росії, в якій 140 мільйонів населення, зібрати ще тисяч 100 військ і кинути їх знову на Київ, не проблема. Просто, вибачте на слові, з лайна і палиць зліплять якусь зброю, але вона буде стріляти. А це знову страждання, руйнування і смерті. Це все може повернутись в один момент. Тому треба розраховувати свої кроки і розуміти, що потрібно щодня працювати на перемогу.
Чим займаються
ГО «Наш батальйон» має дуже багато напрямків роботи: плетіння маскувальних сіток, виготовлення кікімор, пригін автомобілів та переобладнання їх, пригін машин для медиків, амуніція, яку ми шиємо і забезпечуємо наскільки це можливо. Привозимо безпілотники, оптику. Нині плануємо займатись виготовленням багів – це всюдихідні автомобілі під спеціальні потреби хлопців для передової. У них теж є потреба, бо далеко не всюди може заїхати джип чи пікап.
Також займаємося гуманітарною допомогою. Окремий напрямок є по допомозі медичними засобами і препаратами. Самі формуємо аптечки і спеціальні рюкзаки медиків. Тактична медицина – це також дорого. Одна аптечка коштує 3500 гривень. А ми їх вже передали близько тисячі штук. А один рюкзак медика коштує орієнтовно 50 тисяч гривень, їх передали вже десятки. А на все це треба кошти.
Допомагає бізнес, прості люди, закордон, різні фонди. Усі, хто бачить наші дописи і інформацію. Іноді буває, що вже не сподіваєшся закрити цю потребу, а люди взяли і принесли.
Передаємо різними способами, головне, щоб було що возити і було до кого їхати.
Один постріл з танка – це одна недорога іномарка, на якій ви їздите щодня
2014 рік і нинішнє повномасштабне вторгнення не можна порівнювати. У 2014-му у нас армія була 200 тисяч людей, а зараз майже мільйон. В чому ж проблема зараз забезпечити всім необхідним?
Багато хто говорить, що нехай держава забезпечує, але є два моменти. По-перше, а хто ми такі? Ми і є держава. Якщо мова йде про Кабінет Міністрів України і Міністерство оборони України, то в мирний час бюджет армії, щоб вона була усім забезпечена, повинен був сягати орієнтовно 550 мільярдів гривень. При тому, що на армію виділялось 100-120 мільярдів гривень. У військовий час – це навіть неможливо порахувати. Війна – це настільки дорога річ.
Коли люди бачать, що наша ППО збила там якусь ракету чи безпілотник, то запуск однієї ракети ППО з бука – це 150 тисяч доларів. Постріл з танку – це п’ять тисяч доларів.
Тобто, умовно кажучи, один постріл танка – це одна недорога іномарка, на якій ви їздите щодня.
По-друге, зверніть увагу, що коли нам захід дає зброю, а її треба багато, то вони кажуть, що у нас немає ресурсів, щоб вам скільки давати. І це кажуть західні країни, які на порядок заможніші ніж ми. Тому тільки всім світом бити ворога і підтримувати армію.
Скільки коштів треба, щоб зібрати бійця
У нас зараз армія сягає від 800 тисяч до мільйона людей. Це з добровольцями, з прикордонниками, різними частинами Збройних Сил України.
У мене запитували: «Скільки коштує, щоб зібрати бійця особистими речами?». І це не враховуючи все інше, що повинно бути у підрозділі: зброя, запаси, харчування, медицина тощо. Ми орієнтовно підрахували, що це мінімум – 20 тисяч доларів. Помножте на мільйон (бо ж армія до мільйона людей). Це кошти, якими оперувати навіть страшно.
Війна – це, в першу чергу, удар по економіці країни. Якщо економіка протримається, то у нас тоді є можливість не програти.
Бо ж маємо прекрасно розуміти, що в певний момент росія почне розмахувати ядерною булавою. Враховуючи, що там сидять люди «без мозгов», які готові йти на все, то від них можна очікувати всього і до цього теж треба бути готовим.
Щоб було до кого їхати
На жаль, мій партнер, з яким ми займались бізнесом, нещодавно в Попасній загинув. До цього він ніс службу в нашій бригаді тероборони. Найважче, коли кілька днів чекаєш, щоб побачити плюс у повідомленнях, який для нас багато значить. Значить, що живий. Ті хлопці, яких ми багато років підтримували і які воювали, вони майже всі взяли на себе перший удар, багато з них уже немає в живих.
Втрати є не тільки в росіян, вони є і в нас. Я багатьом кажу, що війна прийде в кожен дім, більшою чи меншою мірою. Багато хто мене вважає песимістом, але я себе вважаю поінформованим реалістом.
Чіткі кроки задля перемоги
Ця війна – дуже довгий шлях. І щоб ми його пройшли, треба дуже чітко розрахувати кроки і зусилля, грамотно розподілити ресурси. А для цього ми повинні дивитись правді у вічі, яка б гірка вона не була. Це те, що рухає нас вперед. Не мотивація, а розуміння: які повинні бути наступні кроки, щоб не вигоріти а вистояти.
Зараз потрібний і людський ресурс і фінансовий. При тих обстрілах і ракетних ударах, які маємо нині, доводиться багато речей оновлювати. Це добре, якщо річ чи автомобіль послужив місяць-два. Це довгий забіг, тому ми повинні бути до нього готові.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
