Черкаські історії Майдану. Протистояння 18-20 лютого

20 лютого 2016, 22:57

ЧЕРКАСЬКІ-ІСТОРІЇ-МАЙДАНУ-2

Події 18-20 лютого стали найкривавішими за весь період Революції Гідності. Як це було – розповідають черкащани, пише ГромЧе.

Людмила СВИСТУН, медик, волонтер, координатор Благодійного фонду «Сила Доброти»

– На Майдан приїхали 19 лютого. Хлопці були на барикадах. Жінки підносили каміння. Хлопці попросили нас повартувати поки вони розливатимуть коктейлі. Вони готувались до атаки. Коктейлі розливали просто за ялинкою, а ховали безпосередньо у самому її металевому каркасі, завісивши вхід ковдрою. І так ми чергували до ранку. Лунали вибухи, але вже за годину після перебування на Майдані на це не звертав уваги.

Під ранок ми пішли погрітися в приміщення. Зовсім мало часу минуло і тут пролунав потужний вибух. Люди кричали: «Газ! Газ!». Всі почали вибігати, а я кинулась шукати подругу. Відчула як починають пекти очі і тисне у грудях. Газ не мав запаху, але ніби випікав тебе зсередини.

Ледве вийшли надвір і трішки прийшли до тями, аж тут – дзвінок. Покликали допомагати у медичний пункт, що в філармонії. Ми надавали допомогу і тут прийшли хлопці. Сказали, що готуються до атаки. Планували серйозно відбиватися і запропонували або залишитись, або перейти на інший пункт.

Я залишилась. Без кінця лунали постріли і ось серед усього чую, як зі сцени кричать, щоб люди не йшли на Інститутську, є вбиті. В цей момент розчахнулись величезні двері і хлопці занесли перших поранених. Поранення у руку, у ногу, в шию… Ми виймали осколки, зашивали рани. Аж тут нелюдські крики – поранення в живіт! Хлопцеві просто крізь одяг вкололи знеболювальне, зробили пов’язку і відправили в операційну в КМДА. Я не розуміла що коїться… Хлопці кричать від болю… В якийсь момент я просто закричала: «Боже, допоможи!». І працювала далі…

Ніколи в житті не забуду звуку, з яким розчахувалися ті велетенські двері. Щоразу дивилася, чи це не твого чоловіка принесли. Найстрашніше це було поранення в легені. Ми зробили спеціальну пов’язку щоб не виходив кисень, але бачу – у хлопця губи синіють. Кажу йому: «Перестань! Ти будеш жити!». Відправили його в КМДА.

І тут принесли хлопця з пораненням у серце. Пробитий бронежилет. Йому робили ще реанімацію, бо билося серце і був пульс. Але… Він був з Івано-Франківської області.

Коли я вийшла вже пізніше на вулицю, то не впізнала Майдан. Барикад не було і лише чорне згарище. Навпроти пошти лежали вбиті. Прострелені каски. Я бачила смерті на операційних столах.  Але це інше… Розмовляти не могла, не могла плакати.


 

Андрій МЕРЕЖКО, приватний підприємець

– 18 лютого дізнався з новин, що люди масово йдуть до Верховної Ради. Зрозумів, що там щось буде. І як тільки зміг виїхав на Київ. Зателефонував побратимові, з яким були в одній сотні. Він саме перебував у швидкій – поранило. Розповів, що на Майдан зараз не зайдеш і вже з’явилися БТРи.

Але мені вдалося. Зустрівся ще з одним побратимом. Ми тоді перебували біля стели. Палало вогнище, палили все щоб стримати наступ. Коктейлі летіли з обох сторін. Так само каміння летіло як в один, так і в інший бік. Але були і серйозніші засоби. Знаходили світлошумові гранати, що не розірвалися. Вони були обмотані гвіздками і тому так багато було поранених на Майдані. У цей же час почали стріляти з бойової зброї.

Команди атакувати як такої не було. Але люди почали стрибати через барикади, спрацював ефект «доміно». Частина людей пішла на Європейську, частина до Жовтневу і частина по Інститутській. По Європейській там ВВшники були і вони одразу здавалися, тікали. А от ті, хто пішов на Інститутську і Жовтневу… «Беркут» відстрілювався і невдовзі понесли перших поранених.

Не могли повірити, що таке узагалі можливо. Ти несеш людину, а у неї звисає перебита нога… Хтось підбігає і коле знеболювальне… В іншого – поранення в око, кров. Але потрібно було діяти, тому бігли вперед, підносили що треба щоб зробити нову барикаду, виносили поранених.

19 зранку людей на Майдані було небагато, палити не було чого, вогонь розсіювався. Ми співали гімн і «Сміло в бій підем…». Багато людей старшого віку стояли біля сцени на колінах молилися. А потім прибули автобуси із західної України і Майдан знову ожив. Цей момент зачепив людей до сліз.

Під час цих подій загинуло двоє з нашої сотні. І взагалі загиблих було надзвичайно багато. Ці фото Небесної Сотні – це маленька частинка. Насправді їх було значно більше. Не сотня точно. Загиблих зносили у приміщення, вони лежали біля пошти, позаду профспілок… Багатьох поранених вивозили швидкі і не всіх вдалося врятувати.


 

Тетяна БОГОМОЛ, громадська активістка, в минулому – депутат Черкаської міської ради, пенсіонерка, з 2012 року – член партії «Удар»

– У нас була вечірня нарада. І тут дзвінок онука: «Бабусю, ти де? Яка нарада?! Беркут вже зніс верхню барикаду на Інститутській!». Наша палатка стояла напроти профспілок. Я тоді перестрибнула через паркан. Досі не знаю як це мені вдалося… Хлопці йшли на свої позиції. Брали кілки, палки, збиті з дощок щити. Хтось підтягував металеві смітники і так, ховаючись за ними, просувався вперед. В один момент масово понесли поранених. Таке враження, що «беркут» відчув цю кров і вже не міг зупинитися. Вони йшли у наступ як звірі, а всі люди були здобиччю.

Щоб стримати натиск палили все. Зносили на багаття щоб перегородити вулицю Грушевського і Хрещатик. В якийсь момент просто на очах запалали профспілки і почав займатися лівий бік наметового містечка. «Беркутовці» кричали щоб усі йшли з площі, бо вони стрілятимуть. Але звідти ніхто не пішов.

Натомість приїхали дві пожежні машини і намагалися залити вогонь. Одна збивала полум’я над наметовим містечком. Інша – біля центрального входу у профспілки. В цей момент бачимо, як з вікна шостого поверху намагається спуститися хлопець. Він зв’язував якісь штори… І тут з натовпу вийшов чоловік з мотузкою, піднявся на третій поверх, пройшов по металу… Він тоді урятував його.

Коли усе стало горіти навколо, мені уперше стало страшно на Майдані. Зрозуміла, що це все. Думаю, якщо ще з боку «Макдональдсу» піде «беркут», тоді нас точно усіх візьмуть в облогу, зженуть і потруять газом. Пам’ятаю, як подзвонила родині і попросила в них прощення. Це був єдиний раз коли я заплакала на Майдані…


 

Павло ЛАЗУРЕНКО, громадський активіст, боєць «Азову»

– Зі сцени оголосили, що йдемо до Верховної Ради. Було сказано, що це мирна хода. А тому йшли жінки з дітьми, люди похилого віку. Ми наздоганяли цей натовп, намагалися просунутися у перші ряди. І тут люди почали масово тікати. Але на шляху барикади, проходи вузькі. І натовп із кількох тисяч людей почав давитись у вузькому проході. Утворилась тиснява, беркут наступав, а люди падали одне на одного. Утворилась величезна купа. Ми почали людей витягувати. Були там люди похилого віку. Здається, у когось не витримало серце… Було видно по обличчях, що люди задихаються.

У цей час «беркутівці» почали закидати гранатами, забивати дубинками. Була жінка, у якої просто біля обличчя розірвалась граната. Вона лишилась живою, однак були травми.  Намагалися людей висмикувати вже хоча б по одному. Але нас також били, по нас стріляли. Врешті-решт приїхали машини і забрали більшу частину людей, які були у цій тисняві.

А «беркут» продовжив наступ по Інститутській. Нас тоді цілий день гнали вниз. Урешті «беркутівці» зайняли позицію згори. Траплялися вже вогневі поранення. Гранати були, обмотані гвіздками. А потім пішли також якісь специфічні гранати, від вибухів яких «гриби» утворювались. Вони серйозно ранили – хлопцям відкривало кінцівки. Ми відбивалися коктейлями. А ще хтось зробив установку на кшталт міномета. Завдяки їй могли легко кидати коктейлі на сотню метрів.

Уночі активних хлопців лишилося не більше шестидесяти. Розуміємо, що ніч не вистоїмо. Але почали підтягуватись люди. А ми, оскільки не спали вже дві доби, просто не мали сил навіть щит тримати. Хотіли відпочити і у разі чого швидко повернутися. Поїхали і просто відключились тоді. Коли прокинулись і побачили новини, на той час вже відбулися розстріли. Приїхали, однак активних дій вже не було. Але були загиблі. Пам’ятаю, був хлопець із Жашкова, із яким ми разом  щити тримали на Хрещатику. Потім виявилося, що він загинув.


 

Микола СТАШУК, приватний підприємець, військовослужбовець батальйону «Айдар»

– Були сотні, був штаб, але люди на Майдані діяли просто – знаходили власну нішу і займали її. Словом, кожен робив що міг. Я викликався добровольцем йти розблоковувати дороги, адже був наказ патрулям ДАІ блокувати рух, щоб люди не могли підвозити шини, продовольство. Нас зібралось більше 30 осіб. Коли вийшли на перший такий блокпост, міліція клацнула затворами і попередила, що стрілятиме. Ми були готові йти на них. Люди казали, мовляв, стріляйте, але у вас набоїв не вистачить на усіх. У результаті вони знімались з місця і просто тікали. Таких патрулів ми зняли 5-6 за ніч.

Десь о четвертій повернулися, лягли перепочити. Але почали лунати вибухи – розривалися світлошумові гранати. Коли підійшов до філармонії., побачив, що почався штурм від стели. Було таке відчуття, що це все. Була Інститутська, виносили звідти поранених.

Але так трапилося, що за півтори години ситуація кардинально змінилась. Дуже багатьох ВВшників та «беркутівців» узяли в полон. Пам’ятаю, одного полковника натовп був готовий розірвати. Яка мала бути реакція людини, якщо твій друг загинув від кулі? Але ми прикривали полонених щитами і відводили за сцену, віддавали.

Запам’яталась ніч на 21 лютого. На той час було зрозуміло, що вже перемога. Почали загиблих зносити, прощання.. Ми були змучені, стомлені. І тут хтось запустив через першу барикаду біля Володимирської автобус з ВВшниками та «беркутом». Люди хотіли їх знищити. Перемовини про те відпускати чи ні точилися усю ніч. У результаті їм створили коридор ганьби ї таки віддали. Але грань була дуже тонка.


 

Володимир ЗАГОРОДНЮК, волонтер АТО, громадський активіст

– Було дуже важко дістатися на Майдан у той момент. І в цьому плані чи не найбільше вражала історія Львівської сотні. 130 осіб, приїхали тоді якимось чином автобусами. Їх зупинили під Києвом. А вони – намети на плечі і строєм по Києву пішки…Вони з’явилися на Майдані у дуже важливий момент, коли здавалося, що все – програли. І завдяки цьому випадку зокрема, Майдан тоді встояв.

У нас із Михайлівської Січі – це був такий окремий блокпост, були і загиблі, і поранені. Саша Капінос загинув 19-го на Інститутській… У нас залишилося відео, як за два дні до цього він співав українські повстанські пісні біля бочки, де всі грілися. 29 років йому було. Це, взагалі-то, достатньо важко все згадувати.

На Михайлівській теж стріляли. Після того, як це все відбулося, десь числа 22-23 лютого, ми ходили, фотографували на будівлях ці отвори і сліди від куль. Одну з дірочок виявили на пам’ятнику Андрію Первозванному. Просто на потилиці булла дірка, куля зайшла. Тобто, стріляли з готелю «Інтерконтиненталь». Ми тоді усе це зняли на відео. Але ви ж розумієте, що розслідування не було. Це все просто позамазували. Ніхто нічого не витягав. А барикади… Їх пізніше просто розібрали.

Черкаські історії Майдану. Початок…


За офіційними даними, під час Майдану постраждали понад дві тисячі людей, 104 з них загинули. Найбільше активістів загинуло у лютому 2014 року. Уперше Небесною сотнею полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 року.

Неля Раіна, фото: Олександр Ядін

Поділитись

Коментарі

Вгору