28 листопада в Україні вшановують пам'ять жертв голодомору і політичних репресій. Жителі Шполянщини, яким довелось особисто пережити ті страшні часи, поділились своїми спогадами, пише Шполяночка+.
Ольга Петрівна ЧАЛА, 1914 року народження:
— В 1933 році я була вагітною. Як же хотілося їсти! Ще й дитятко смоктало. Сапала буряки, а за це давали юшку, а якщо виробиш норму, то давали ще й 200 г хліба. Якось залишилась вдома, сапати сили не було. Наїлася листя з вишень та так і досапувала. Чоловік привіз свій пайок поділилися удвох, крихти всі позбирали, та так і далі доробляю. Вдома сечевицю варили і туди додавали черепашки. Вижила й дітей на ноги поставила завдяки бабусиним гарним спідницям, кофтам, гарним чоботам. Такого великого і теплого кожуха віддала на базарі за 20 склянок якоїсь крупи. А ще стала в нагоді швейна машинка (батько з війни привіз). Її віддала комірникові. І за це це він давав щодня по жмені крупів, борошна, якогось зерна.
Страшно було в селі, люди ходили безсилі на роботу. Але йшли, бо там юшку давали. Несли свої горщики на поле, щоб і додому дітям принести що-небудь. Якось подув сильний вітер, люди попадали, порозбивали горщики, сидять і плачуть... В однієї жінки сапало троє молодих дівчат. Несли з поля пайку-юшку з ячменю, сочевиці. Від знемоги попадали, розбили горщика. Кричать дівчата, збирають на землі зернятка, хапають до рота. Плачуть: «Ми ж хотіли і матері принести».
А було ще й таке. В одній сім'ї батьки померли, залишився брат і дві сестри. Одна сестра поїхала десь на заробітки, щоб хоча б щось заробити для сім'ї, а брат меншу сестру зварив і з'їв... Коли сестра приїхала з заробітків (а їй все розповіли), заходить до хати, а в хаті сморід. Гукає: «Де ти, братику?». А ж тут показується борода, страшне обличчя. Сестра дуже злякалася та й давай тікати. Отак люди звіріли від голоду...
Надія Михайлівна ЦВІРКУН, 1923 року народження:
— Мені було 10 років. Добре пам'ятаю, як ходили з братом Грицем і сестрою Марусею їсти квіти акації, як трусили це дерево. Брат діставав гіллячку і вона відчахнулась. Впав Гриць ледь не замертво. Ще з тиждень пожив, похарчав та й помер. Сестричка теж дуже спухла від голоду. Я побігла в ясла й принесла додому їжі, але вже ніхто не міг їсти. То я сама все виїла. Побігла ще в ясла, а потім прибігаю додому, а брат і сестра вже й не дихають. А це мати приходить з роботи, а я й кажу: «Мамо, немає вже ні Гриші, ні Марусі», а мати в плач, самі голодні. В хаті лише водичка. Нікому й ями викопати. Впросили дядьків Нестора та Тимка, так і поховали в городі.
Пізніше, вже після голодовки, приснилося матері, що хочуть діти їсти. Мати зварила вареників ячних з гарбузом і роздала діткам. То так потім і ввижалися їй Гриць і Маруся, що їдять вареники теж та дякують матері. Їли листя акації, вишні, берестка. Липу дерли, сушили, млинці пекли, галушки з такого «борошна» варили. З гички млинці пекли теж. Я допомагала мамі в полі на буряках, а дощі тоді були — страх! Сидимо якось, чекаємо, коли дощі пройдуть, щоб сапати, а це привезли дохлу коняку. Люди біжать з сокирами, ножами, щоб і собі відрубати м'яса. Матері було тітка Павлина одрубає конячини, замотає в онучу, а вона до цього м'яса не навернеться. Було, батько кажуть: «Принеси, Палажко, м'яса, я сам приготую, тільки принеси». А вона так і це викинула, заплющила очі і викинула онучу з м'ясом. «З голоду буду вмирать, дохлу конину їсти не буду...». Казали, була в Шполі тітка Гапка, яка заманювала чимось дітей до себе, варила з них холодець і продавала на базарі. У неї понаходили в лежанці голови, руки й ноги.
Головою був Вареник, він жалів людей, давав якісь крупи, чим міг допомагав.
Явдоха Прокопівна РУКАВЕЦЬ, 1925 року народження:
— Мені було 7 років. Пам’ятаю, як мати із старшою сестрою ходили в ліс рвати квіти з акації. Люди падали прямо на ходу. Одна сім’я вимерла, то їх всіх вкинули в погріб (Слизьких). На кладовищі копали одну яму і кидали туди всіх.
Марфа Прокопівна БАКАЛИНА, 1914 року народження:
— У нашої бабусі був золотий хрестик, його продали та купили зерна.Так і вижили. Я була ланковою. В моїй бригаді були крепкі дівчата, бо вдома була корова. Ми було їмо юшку із сочевицею та й молоком запиваємо. Так до осені й протягли. А потім завербувалася в Харків, там було трохи легше.
А тут — горе... Мелясу ставили на полі, щоб тоді комах ловити, які буряки їли. А люди бігали пити ту мелясу, та там і мерли. Текля було наварить гарбузової каші, причепить собі горщик, сапає і їсть, їсть. Бо як же хотілося їсти… Люди хапали і собак дохлих, і котів на вулиці. Один чоловік ліз по шляху, їв бур’ян, так на моїх очах і помер. Їли бадилля кукурудзи оте, що всередині біле. Страшно було, дуже важко...
Ольга Назарівна МАРЧЕНКО, 1923 року народження:
— Було 9 років тоді. Батькові давали хліб. У нас на квартирі був лікар, йому давали пайок, продукти, то він ділився з нами. Брат робив на кар’єрі, теж приносив хліб. Всі вижили, тільки батько помер...
Агафія Іванівна СУЄВА, 1916 року народження:
— Голод — то муки, знущання над народом, велике страждання. Сапали в ланці разом зі своїми сестрами. Я не пухла була, а інші дівчата пухли і падали. Бригадир злився, що в однієї сапальниці ноги пухлі і вона не може переступати через буряки, а топче їх. Два бандити із собаками ходили по хатах і виводили людей на поле. У людей вже не було сил, вони не могли ходити, не те що працювати. Одна молода дівчина впала прямо серед шляху. Йшли дощі, то вода текла прямо через неї. Ніхто її не підіймав, бо були також знесилені. Отак люди падали намертво, наскільки їх було багато, що й собаки вже не їли. А нам юшку із ячменю, жита давали. На полі була написана табличка смолою: «Хоч я і ледар, а їсти хочеться».
Одна мати скинула з дитини черевички, а саму з’їла. В Херсоні її впізнав свекор та й гукає: «Одарко!», а вона: «Тихо, я тут вже не Одарка!»...
Наша сім’я вижила, була корова, робили всі, виконували норму...
Іван Власович БАКАЛИНА, 1925 року народження:
— Така в мене думка склалась, хто не хотів іти до колгоспу працювати, то їм робили, щоб голодували. Дорогою ціною будувалося колгоспне життя. Всіх згонили на роботу примусово, а хто не хотів іти, відбирали все, що мали, і цим самим наражали на голодну смерть, хочеш вижити — іди працюй на колгосп, отримаєш черпак юшки.
В нас була корова, а ще батько приносив хліб. Але доводилося їсти і листя. Пам’ятаю, як всі діти збирали жуки на колгоспній картоплі і за це давали юшку. В одній сім’ї було восьмеро дітей, всі вони працювали на полі. Ввечері сіли всі до столу, чекали, коли подадуть їсти, а мати все віддала батькові. Всі ці діти померли.
Був у селі такий чоловік Захарко. В нього була гарбарка, і він вивозив померлих людей на цвинтар.За це йому давали хліб. Одна жінка напилася меляси і вже лежала ледь не мертва. Захарко підібрав і її на свою гарбарку, щоб вдруге не їхати, жінка проситься: «Не бери мене, може ж я ще виживу». Але він не послухав і вкинув її до мертвих та вивіз на кладовище. Пізніше йшов повз кладовище Михайло з роботи і почув голос, чує хтось його гукає: «Витягни мене!». Чоловік витяг з ями і дав їй хліба.Та жінка вижила... І одного разу зустріла Захарка, а він з переляку: «Це ти?!».
Петро Павлович КОВАЛЬ, 1924 року народження:
— Велике горе було, знущання над людьми. Урожай був гарний, але все забирали. Приходили в хати й забирали все, що може хтось приховав, якусь склянку зерна. Витрушували з кожного закутка. Люди мерли…
Батько повіз у Воронеж кожушки (ми вівці тримали). Було в нас 20 овець, 3 корови, коняка. Двома коровами оре, а конячка 25 років у нас була, нею все перевозили. Так от, купив батько 30 пудів ячменю, а в пуді — 16 кг. Мати ячмінь було покладе в залізну шкатулку і товкачем у ступі товче, зварить ячний куліш. Рано з’їмо казан того кулішу і чекаємо до вечора.Та хтось доніс, що ми товчемо ячмінь у ступі. І тут прийшло 8 активістів.
Я, малий, раз вийшов до перелазу, а там дід старий з паличкою стоїть і каже: «Смерть чорна ходить на горі». Я увійшов у хату та й питаю матері, що це таке дід розказує? А мати й заплакала: «Краще тобі сину не знати, що це таке...».
І ось тут у нашій хаті, по дворі шукають ячмінь 8 чоловіків з нагайками, а батько сховав ячмінь у кошарі і овечим послідом притрусив. Лазили вони й по горищі, а ячменю не знаходять. А один (був він у селі найдурнішим) пішов до кошари, постукав ковінькою і знайшов. Забрали той ячмінь поділили між собою, а тому дурнику і не попало. Він тоді ще казав батькові: «Мені нічого й не дали». Тато й відповів, що правильно й зробили. Після того, як у нас забрали останнє, почали мерти діти. Спочатку померла Марина, потім Лавро. Він уже ходив до 6-го класу, був дуже розвинутий, грамотний. За те, що він гарно вчився, йому дали червоні шкіряні чоботи. Коли перестали в школі давати їсти, носив воду людям на поле, за це давали якоїсь юшки. А одного разу пішов на город і так радісно до мами каже: «Уже й огірочки цвітуть!», а ввечері помер... Ваня перед смертю просив хоч кришечку хліба... Помер і Василь...
Батько збив чотири ящики, так у дворі їх і поховали.
А я й на траві пасся, їв листя з берестка, вишні, лободи, щириці, калачики. Ноги в мене були пухлі. Було стою, а з них тече вода.
Півтори тисячі людей вимерло у нас в селі. Там, де хрестів немає, — отам могили тих, хто помер з голоду. Кидали всіх в одну яму, навіть живих. Одна жінка якось вилізла, долізла рачки до лісу, там рвала ягоди. Так і врятувалася.
Лідія Хомівна ФУРКАЛО, 1923 року народження:
— Брали мене мати на буряки. Проривати я ще й не вміла, але йшла, бо там давали по 100 грамів хліба. Мати йдуть один рядочок, а я ззаду щось шульпаю.
А перед голодовкою у нас забрали просо. Мати поклали двоє відер проса на лежанку і ми, три сестри, посідали на нього, а вони знайшли і витягли з-під нас. Мати не дають його, держать, щоб розсипалось хоч трохи… А тато наш у Москву поїхав та звідти сухарів посилав у ящичку, півкіло якихось крупів. То варили їх та й вижили. Одна сім’я,Трути на них казали, поїли своїх шістьох дітей. Але потім і самі пропали. Отак було ідуть люди і падають на ходу. Дужченькі викидають на віз і везуть на кладовище, кидають в одну яму.
Василина Макарівна БОДНАР, 1924 року народження:
— Встанеш зранку — нема чого їсти. Порося як загодуєш, то податок віддаси. І за город, і за все платили. Ходили босі по снігу, бо не було у що взутися. Рано корову видоїли, понесли молоко на базар продати. Купили 2 склянки жита. У жорнах змелеш його та увіллєш відро води у казан, закипіло та і їж. І аж до другого дня так само. Змітали коло скирти ячмінь. Мололи в жорнах, додавали туди буряків і пекли «хліб»...
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
