Вирвавшись із сирійського пекла війни, багатодітна сім’я черкащанки Інни Левченко два роки не може добитися від влади соціального житла, інформують "Вечірні Черкаси".
33-річна черкащанка Інна Левченко 14 років тому переїхала у сирійське місто Хомс за своїм чоловіком – сирійцем Бадром Акабом. Із ним вона познайомилася в Черкасах, коли той навчався в інженерно-технологічному інституті. Щаслива сім'я у Сирії виховала шістьох дочок – старшій нещодавно виповнилося 17, а молодшій тільки 3 роки. Однак сімейний спокій сколихнула хвиля народних повстань проти правлячого режиму. Черкащанці з дітьми довелося тікати на Батьківщину, рятуючись від лиха. Чоловікові ж разом із коханою і дітьми вирватися за кордон вдалося не відразу...
– Коли почалася війна, я разів 15 телефонувала у посольство, просила евакуювати нас в Україну. Багато людей тікали з Сирії за свій кошт. На наших очах гинули люди, стріляли по будинках, по школах. Люди тягли за собою мертві тіла, тримали їх у холодильниках, хоронили убитих у скверах... Терпіння скінчилося, коли ми почали збирати кулі на підлозі своєї квартири. Я знову зателефонувала в посольство і крізь сльози істеричним голосом почала благати забрати нас звідси. Через два дні вночі мені зателефонували: «Прилітайте в Дамаск, забирайте квитки, і ми вас відправляємо», – розповідає Інна Левченко.
Жінка разом із дітьми прилетіла в Україну у вересні 2011-го. Чоловіка тоді не випустили із країни, але за кілька тижнів консульство допомогло йому виїхати за кордон.
За цей час Бадр побачив увесь жах війни. Мирні демонстрації, які були частиною Арабської весни, переросли у повстання та громадянську війну. Протестувальники вимагали відставки Президента Башара аль-Асада та завершення майже 50-річного однопартійного правління Баасистів. Військові почали застосовувати зброю навіть проти мирних жителів. Убивали і старих, і дітей…
– Мені пощастило, що лишився живий. Під час обстрілу нашого району військові Асада поранили мене у стегно. На очах убили мою матір і бабусю, дідуся викинули з четвертого поверху,– розповідає Бадр Акаб.
Він – офіцер у запасі, тому його мали призвати до лав армії. У консульстві йому допомогли покинути країну, але попередили: якщо повернеться, то його відразу ж засудять до розстрілу – за дезертирство.
У рідних Черкасах на родину Інни Левченко чекало нове випробування – вижити у складних умовах.
– Спочатку ми поселилися у кімнаті квартири, де жила моя сестра. У нас практично нічого не було. Ми спали на підлозі у маленькій кімнаті. Ні ковдр, ні подушок на всіх не вистачало, а речі тримали у валізах, – розповідає Інна Левченко.
За два роки їм довелося п’ять разів змінювати місце проживання, а дітей переводити до інших шкіл. Щоб прогодувати сім’ю, Інна пішла працювати, а її чоловік влаштувався відразу на дві роботи. Зараз родина винай-має приватний будинок, оренду якого потягнути дуже складно. Допомоги від влади вони так і не дочекалися, хоча їм неодноразово обіцяли підтримку як малозабезпеченій і багатодітній сім’ї.
Її родину тричі відправляли у гуртожиток за місцем прописки Інни – у село Вознесенське Золотоніського району. За направленням служби у справах дітей їх хотіли поселити в аварійну будівлю із жахливими житловими умовами. До того ж виявилось, що цей гуртожиток приватизований і власник про такі направлення обласних чиновників ні сном ні духом нічого не знав.
– Я ходила по чиновницьких кабінетах, двічі зверталася до губернатора області Сергія Тулуба з проханням допомогти у наданні житла. Він особисто обіцяв, що не залишить нашу проблему без уваги і допоможе. На цьому все й закінчилося, – каже черкащанка. – Зараз стою на черзі на отримання житла. Але мені відразу сказали: «І не мрійте! У нас є люди, які чекають на житло з 70-х років минулого століття»…
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
