Автор пам’ятника Тарасу Шевченку живе у Млієві

04 травня 2015, 09:21

Городищина – шевченків край. Тут бував великий Кобзар, тут жили його вірні друзі і шанувальники поетичного таланту. Городищину він тепло згадував у своїх листах і творах. Тому у кількох населених пунктах образ Тараса Шевченка увічнений у пам’ятниках. Такі скульптурні зображення є у Городищі, Вільшані, Зеленій Діброві, Млієві. Кожен пам’ятник має свою історію, з ними пов’язані долі окремих людей і цілих територіальних громад, інформує Городище.Онлайн.

Художник Едуард Момот

Художник Едуард Момот

Сільський художник з університетською освітою

Зокрема, цікаву біографію має погруддя Тараса Шевченка, що біля Мліївського музею родини Симиренків. Автор пам’ятника – Едуард Іванович Момот. Він живе у Млієві, сам 1933 року народження, отже йому вже 82 роки. Це дуже талановита людина, майстер – золоті руки. Художньої майстерності навчався у Московському університеті в професора Соловйова. Все життя пропрацював у Млієві. Був маляром-альфрейником. Це майстер, що займається художнім розписом стін, розуміється на використанні різних технік і матеріалів. Зокрема, розписував зал засідань садінституту. Потім директор науково-дослідного садівничого закладу Микола Артеменко запросив працювати художником-оформлювачем. Різноманітні стенди, плакати, наочна агітація, оформлення парадів і святкових демонстрацій – справа його невтомних рук. Хоч має третю групу інвалідності, проте завжди сумлінно виконував фізично важку роботу художника і скульптора. Особливе значення в його творчому доробку має пам’ятник Тарасу Шевченку.

Пам’ятник Т.Г. Шевченку на території Мліївського інституту помології НААН України.

Пам’ятник Т.Г. Шевченку на території Мліївського інституту помології НААН України

– Створити пам’ятник мене попросили до 175-ліття Тараса Шевченка, – розповідає Едуард Момот. – Ідею запропонував директор наукового об’єднання «Сад» Микола Михайлович Артеменко. Адже пам’ятник тут просто повинен бути! Наприкінці червня 1859 року Шевченко відвідав своїх мліївських знайомих: Хропаля, Яхненків і Симиренків. Тоді фірма перебувала на вершині свого розвитку. Гостював тут три дні. За фінансового сприяння Платона Симиренка видав «Кобзар»… Робити великий монумент не було потреби. За зразок вирішили узяти пам’ятник-погруддя роботи Каленика Терещенка, встановленого у Городищі. Тарас Шевченко в кожусі і шапці – усім знайомий і близький образ. Спочатку я хотів просто зробити копію з пам’ятника, що стояв біля дитячої лікарні на кутку Тарасівка (нині той пам’ятник на території медичного містечка). Вже й домовився з людьми, які допоможуть зняти пам’ятник, перевезти трактором до моєї майстерні, щоб по ній зробити форму і відлити копію. Це було б простіше і швидше. Пішов за дозволом до керівництва району. Але мені категорично заборонили. Сказали: «Ти візьмеш, а дорогою щось зіпсується, скажімо, ніс відлетить. Що тоді робити? Хто буде відповідати? Нас судитимуть!» Жодні умовляння не допомогли. Тож довелося діяти іншим шляхом. Сфотографував пам’ятник з усіх сторін, щоб по фотографіях робити погруддя Шевченка. Для цього неодноразово приходив до пам’ятника-оригінала. Спочатку по фотографіях зліпив із глини модель. Потім виготовив форму. Щоб модель не приставала до форми, обмазував її солідолом. Форма була з цементу, з чотирьох окремих частин. Працювати допомагала дружина – Галина Василівна. Вона сапою в ночвах замішувала цементний розчин. Частини форми скріпив міцним дротом-катанкою, потім накидав цементом. Форма мусила бути надзвичайно міцною, щоб витримала заливку. Цікавий технологічний момент – форма стояла перевернутою, щоб через нижню частину проводити заливку. Сам пам’ятник відливали зі складної бетонної суміші – цемент, пісок і вапно.

Потрібен був постамент. Едуард Іванович випадково побачив мармуровий камінь, що лежав біля складу. Це був надгробок зі знищеного Симиренківського родинного цвинтаря. Точніше верхній і нижній фрагмент надгробку. Ось їх і взяли для постаменту пам’ятника Шевченка. Для середньої частини підібрали чотири шматки мармуру, який використовували при електрифікації. Усе з’єднали на шпильки, обв’язали дротом, збили з дошок форму, залили бетоном. Щоб стояв надійно, під нього зробили котлован. Коли погруддя було готове, з майстерні його забирали працівники садінституту. Повантажили у «пиріжковоз» і відвезли на місце, поставили на п’єдестал. Бюст важкий, тому на постамент насипали кілька жмень піску, щоб легше було повертати-вирівнювати. Потім закріпили спеціальним клеєм, який взяли на заводі технологічного обладнання, густим, ніби холодець.

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 1989 року, в дні кобзаревого ювілею. Тоді в садстанції провели мистецький фестиваль «Садок вишневий коло хати», приїхало багато гостей і делегацій. Згодом пам’ятник надрукували на поштових листівках, правда не зазначили прізвище автора.

Не цурався жодної роботи

Робота над пам’ятником дворянину Ерасту Бродському, 1999 рік

Робота над пам’ятником дворянину Ерасту Бродському, 1999 рік

Едуард Момот завжди охоче брався за нову роботу. Вважає, що не буває непрестижної праці. До всього підходив творчо, працював на совість. Потрібні були гроші для сім’ї, тож не відмовлявся від додаткового заробітку. Створював декоративні вази для оздоблення східців головного корпусу садінституту. Для «червоного куточка» садової школи зробив бюст Леніна – отримав гонорар 80 карбованців. Багато митців творили під псевдонімами. Едуарда Івановича по-дружньому часто називали просто – Жора. З гумором говорить, що це його своєрідне творче псевдо.

Є в доробку Едуарда Івановича твори, за які йому дякують сучасники і будуть вдячні нащадки. Крім памятника Тарасу Шевченку, він також створив пам’ятник воїну-визволителю. Зробив пам’ятник-погруддя Левку Симиренку, встановлене на території садінституту. Виготовив також 150 маленьких гіпсових бюстиків видатного садівничого. Для них зробили спеціальні футляри і дарували високоповажним делегаціям, які часто приїздили до Млієва.

– Отримав відповідальне замовлення з міста П’ятихатки Дніпропетровської області – потрібно було створити пам’ятник їхньому видатному земляку Ерасту Бродському, – розповідає Едуард Момот. – Дали старовинну віньєтку, де він зображений з випускниками сільськогосподарської школи. Той малесенький знімок доводилося розглядати через збільшувальне скло! І фото ж плоске – там тільки світло і тінь, а мені треба було створити об’єм! Але робота була цікавою, доводилося проявити кмітливість. Багато морочився, щоб відтворити численні ордени. Технологія була такою, як і при виготовленні пам’ятника Шевченку – спочатку модель, потім форма, відливка і чистова обробка. Замовники були задоволені! Вони узяли не тільки пам’ятник, а і глиняну форму, яку встановили у приміщенні технікуму.

На сайті Дніпропетровського національного історичного університету ім. Д.І. Яворницького зазначено: «В 1999 р. технікуму повторно присвоєно ім’я Ераста Бродського. До сторіччя технікуму скульптор Е. Момот виготовив бюст Бродського, який встановлено на центральній площі закладу і відкрито в день святкування 100-річчя технікуму. Так відбулося друге повернення Великого Ераста на Батьківщину».

Коли у Млієві будували контору колгоспу Симиренка, Едуард Момот запропонував дві свої великі картини, створені за відомими сюжетами. Перша – «Ранок на Куликовому полі». У двобої зійшлися русич-богатир і загарбник-татарин. Нашого героя художник зобразив на баскому вороному коні, а ворога – на рудій кобилі. Друга картина – «Відпочинок після бою», про фронтовика-оптиміста Василя Тьоркіна. Вони і зараз прикрашають приміщення сільгосптовариства.

Завжди мріяв написати портрет Богдана Хмельницького. Хотів передати всю велич історичної постаті. Але за постійною роботою складно було знайти час, аби творити для душі. Зараз займатися живописом не дозволяє поважний вік, та й зір уже не той…

Поділитись

Коментарі

Вгору