У 101 бригаді охорони Генерального штабу Збройних Сил України 21-річний Ярослав Гаврилюк з Мошен працює водієм-санітаром у медпункті, пишуть Сільські обрії.
Ще півроку тому його мати, Леся Гаврилюк, навіть і не думала, що її старший син підпише контракт. Те, що відслужити 1,5 року на строковій службі хлопець має, аби стати справжнім чоловіком, 47-річний батько Ігор вирішив давно. Сам служив і не допустив би, щоб сина зарахували до «ухилянтів». Проте, коли їхній Ярик привіз відношення з військової частини, а за кілька днів замість того, щоб відпочивати після екзаменів у Канівському гуманітарному інституті ім. П. Тичини, мав їхати на навчання у 169 центр «Десна», стало для обох справжньою несподіванкою.
– Як матері зразу стало страшно. Перша думка – контрактників направляють у зону АТО, – пригадує Леся Миколаївна. – А потім прийшла гордість за прийняте чоловіче рішення.
Відмовляти не стали.
Дзвінок друга
У червні 2016 року минув рік, як Ярослав відучився в інституті. Він вже мав фах хореографа та багаторічний досвід ведення розважальних заходів. Досвід, перейнятий від матері, яка 18 років свого життя присвятила культурі. Він збирався працювати у цій же сфері, проте підходящого місця ще не знайшов.
– Піти в армію підбив друг В’ячеслав Левченко. Він старший від мене на рік. Відслужив 11 місяців строкової служби, був у зоні АТО, а потім підписав короткостроковий контракт зі Збройними Силами України, – розповідає Ярослав. – Подзвонив і каже: «Приїжджай – подивишся на місці сам, що та як, і потім вирішиш, чи воно твоє». Я й поїхав погостювати, а вийшло, що знайшов своє призначення.
У Києві Ярослав взяв відношення військової частини, де служив друг Славко, і вже з ним повернувся до батьків.
– Просто поставив перед фактом і почав збирати документи. Сам поїхав у військкомат, пройшов медогляд, а вже 29 червня поїхав у навчальний центр в «Десну», – пригадує пані Леся.
А наступного дня…
…Його друга Владислава Батеровського, ветлікаря за фахом, у числі 30 строковиків відправили в Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, що в Оршанці.
– Я навіть не думав, що мене заберуть в армію, – посміхаючись, згадує хлопець. Вдалося з ним поспілкуватися, бо якраз приїхав у відпустку додому в Мошни. – За повісткою з’явився у військкомат, приніс документи, що, мовляв, можу не йти до армії (його обрали депутатом сільської ради, тому вважав, що має відстрочку від служби, – авт.). А мені кажуть: «Хлопче, є зміни в законодавстві, ознайомся з ними, і йди на медогляд». А вже за місяць був розподілений у Західне регіональне управління відділу прикордонної служби «Тиса» на Закарпатті для проходження служби.
Владислав зізнається, що особливого бажання йти в армію не було, але вже на місці жодного дня не пошкодував, що не ухилився від неї.
– Звичайно, що зразу все здається незвичним – дисципліна, порядок, устрій. Проте це не та армія, про яку розповідають батьки. Тут немає дідівщини, одягання, поки горить сірник, і всіляких «радянських страшилок», – каже хлопець. – Українська армія для молодої людини – це школа дорослішання та мужніння, тут є завдання, які потрібно виконувати. Я, як і інші молоді люди, підходив до вирішення багатьох питань з юнацьким максималізмом. Тепер це позаду. Я сам бачу, що приймаю рішення більш помірковано та розважливо.
Армія змінила погляди Владислава на життя, а разом з тим і вималювала життєві цінності та пріоритети.
– Я відслужу півтора року, проте не маю намірів пов’язувати своє життя з військовою справою. Це не моє. Мені комфортно на сцені з мікрофоном у руках, – каже хлопець.
До армії він та Ярослав Гаврилюк були першими «заводіями» в селі. Жоден захід не минав без їхньої участі. Чи то концерт, чи спільно організований вечір гумору «Година сміху», чи й просто день народження друзів.
– Він приїхав у відпустку, прибіг у будинок культури і з порогу кричить «Лесю Миколаївно, які в нас заходи найближчим часом – пустіть на сцену і дайте мікрофон», – пригадує директор Мошнівського будинку культури.
– Як складеться життя далі – загадувати не беруся. Якщо буде можливість, може й в культурну сферу подамся. Проте точно знаю, що служба в армії – це те, що потрібно пройти кожній молодій людині, аби набути життєвого досвіду, – каже Владислав. – Чого ухиляються від неї інші? Очевидно, ще не викорінилася звичка, аби тебе до всього силували. Адже приймати рішення – це брати на себе відповідальність. А не кожному це до снаги.
«Побув день вдома, і вже каже: «Хочу назад»»
Батьки за кілька місяців не впізнавали свого Ярослава. Це став серйозний молодий чоловік, який виважено приймає рішення та тверезо дивиться на життя.
– Насправді, багато дало знайомство з хлопцями під час двомісячного навчання у Десні, – пригадує Ярослав. – Тут змінювалися бригади, які поверталися з АТО. Я спілкувався з хлопцями різного віку – від 20 до 45 років – на рівних про службу в армії, події в зоні антитерористичної операції. Вони навчали елементарному – як поводитися у бою не в теорії, а на практиці, як підставити плече товаришу. Лише тут я зрозумів справжню цінність військового побратимства й дружби. Про неї не розкажуть цивільні, бо вони не розуміють її.
Після навчання Ярослав був переведений до 101 бригади, де служить його друг Славік. До речі, він вже продовжив свій контракт ще на півроку. Ярослав підписав на три.
– Контрактна служба – це звичайна робота з 8 ранку до 17 години вечора, з тою різницею від більшості цивільних робіт, що оплачується вона гідно. Ми маємо право залишати казарму в обідню перерву чи за іншої потреби, але з відповідного дозволу. Ми можемо обрати, де нам проживати – на території військової частини, чи в орендованому житлі. Я, приміром, живу в гуртожитку з двоюрідним братом. Поки це для мене найбільш прийнятне рішення, – розповідає про будні контрактної служби Ярослав. – Робочий тиждень – з понеділка до 13:00 в суботу. Потім вихідні. Можу додому приїхати, а частіше в Києві залишаюся.
Заробітна плата в Ярослава, який щойно став служити, майже 7 тисяч гривень. Окрім того, він має шанс безкоштовно здобути вищу освіту за військовою спеціальністю, яким збирається скористатися. Леся Гаврилюк каже, що, можливо, і гідна заробітна плата зіграла свою роль у його рішенні. Адже хлопець спробував знайти роботу за фахом, проте намарно. Навіть, аби й влаштувався, то більше 2 тисяч гривень не отримував. Для чоловіка, який має в майбутньому забезпечувати сім’ю, – це ніщо. А ходити до матері по гроші на свої потреби хлопець не збирався.
– Тепер бачимося нечасто, – розповідає мама. – А коли приїздить, то за день встигає занудитися і каже: «Хочу назад. Моє місце там. Мені подобається виконувати завдання, які я отримую від командування. Там все чітко». Мої страхи потроху вляглися. Коли розмови заходять про війну, він каже, що піде, бо мусить бути там, біля своїх побратимів. І я поважаю його рішення, хоча материнське серце щемить. Тим більше живі ще рани від втрат у нашому селі.
У Ярослава відійшли назад плани про постановки танців, хореографічне мистецтво і продовження творчого родоводу. Він хоче продовжити військову кар’єру. Натомість його 9-річний брат Назар ще тішить маму своїми досягненнями, виступаючи у складі спортивно-бального ансамблю «Флейм». Тільки питає в мами, а коли йому збиратися в армію.
– Я не можу засуджувати батьків, які роблять все, аби їхні діти ухилилися від призову та не пішли служити. Кожен приймає власне рішення. Я росла в такий період, коли наші хлопці служили, тому завжди дотримувалася тої думки, що армія виховує мужніх чоловіків. А в нас саме цього зараз не вистачає. Звичайно мене як матір страшить те, що він може піти в АТО. А він каже: «Ма, хлопці йдуть, мої товариші там, чому я маю сидіти тут». І це його рішення, яке поважаємо.
Фото з особистого архіву героїв публікації
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
