Юлія Бондаренко родом із Черкащини, вона жила та працювала в Києві. Юлія була вчителькою середньої школи і ніколи не тримала руках пістолет. Але з початком повномасштабної війни жінка покинула класну кімнату, щоб захистити своє місто.
Історію Юлії Бондаренко розповіли журналісти The New York Times.
Трохи більше року тому дні Юлії Бондаренко були заповнені планами уроків, оцінками та учнями.
Коли російські ракети порушили цю рутину і війська окупантів загрожували її дому в Києві, столиці України, 30-річна Юлія зголосилася дати відсіч ворогам, незважаючи на відсутність досвіду, серйозний ризик для її життя та явно малі шанси для України.
- Я ніколи не тримала гвинтівку в руках і навіть не бачила її поблизу, - сказала Юлія. - Перші два тижні я почувалася як у тумані. Це був просто постійний жах.
Упродовж кількох тижнів вона стежила за новинами про зосередження російських військ на кордоні з Україною і 23 лютого вирішила записатися до резерву. Наступного дня розпочалася найбільша сухопутна війна в Європі з часів Другої світової війни.
Коли Київ струсили вибухи, Юлія Бондаренко поїхала в метро, щоб з'явитися на службу, не знаючи, чи військкомат прийме її без готових документів або іспиту на придатність.
Але в хаотичному вихорі добровольців офіцери не ставили запитань. Юлії вручили гвинтівку та 120 набоїв і призначили у частину, яка розраховувала вести бій у міських умовах, якщо російська армія увірветься до столиці. Вона була лише одним новобранцем у величезному потоці добровольців, які збільшили чисельність українських сил — приблизно з 260 000 солдатів до приблизно мільйона сьогодні — і чиї життя змінила війна.
У недавньому інтерв'ю Юлія Бондаренко згадала сильний стрес тих перших днів. Вона не звикла до звуків артилерії, тому чекала на потрапляння після кожного вибуху. Думала, що помре.
Крок за кроком вона навчилася бути солдатом. Товариші-добровольці показали їй, як заряджати, прицілюватися та стріляти з автомата Калашнікова. Вони практикували окопний бій та інші тактики.
Під час тижневої битви за Київ Юлія та ще близько 150 добровольців, серед яких майже всі чоловіки, жили у торговому центрі, чергуючи на блокпостах у місті. Вона та ще дві жінки переодягалися у ванній, подалі від чоловіків.
Вночі було так холодно, що вона заснула, обійнявши одну з жінок-солдат. Поступово з'явилися спальні мішки, килимки та тепла форма — і зрештою підрозділ дістався казарми.
Не всім новобранцям було потрібне навчання. Вісім років боїв проти сепаратистів та росіян на сході України навчили ціле покоління українських солдатів — близько 500 000 — позиційної війни на рівнинах — типу бойових дій, що домінує сьогодні на війні. Багато ветеранів АТО/ООС повернулися на службу, коли почалося повномасштабне вторгнення.
За кілька тижнів після того, як Україна відбила росію від столиці, а навесні, коли російські війська відступили, бойові дії перемістилися на схід. Юлії Бондаренко запропонували піти у відставку, влаштуватися на офісну роботу чи кухарем.
Жінка подолала свої страхи і вирішила залишитися в піхоті, жити в казармах і готуватися до наступних кампаній.
Як і інші новобранці без досвіду, Юлія навчилася, як знаходити розтяжки та вибухові пастки, ховатися від снарядів, надавати першу допомогу на полі бою.
Начитана та сором'язлива, вона ніколи не цікавилася армією і нічого не знала ні про зброю, ні про війни. Але під час патрулювання та стрільбища, поводження з припасами та вивчення тактики її впевненість зростала.
- Приємно було, коли хлопці сказали: «У тебе виходить», – говорить Юлія. - І вони сказали: "Я піду з тобою в бій".
Її бригада дислокувалась у селі на південь від Києва, де солдати познайомилися з місцевими жителями: вони часто ходили до магазину і Юлія зблизилась із місцевим учителем математики.
Але наприкінці весни їм довелося попрощатися. Вони прямували у бік північного сходу Харківщини, у бік фронту.
Влітку на північному сході підрозділ зазнавав практично постійного обстрілу з боку росіян. Юлія допомагала з логістикою та постачанням, щоб українські сили продовжували боротися.
За її словами, патріотизм та вивчення історії репресій москви щодо українців насамперед спонукали її вступити на військову службу.
Юлія переїхала до Києва із села в Черкаському райні, щоб навчатися в університеті. Вона приїхала до столиці незадовго до того, як Революція Гідності призвела до повалення проросійського президента Януковича у 2014 році.
За її словами, за радянських часів гребля ГЕС затопила її рідне село Худяки, але влада нічого не зробила для переселення мешканців. Жителям села довелося рятувати все, що вони могли, зі своїх будинків та відбудувати їх на височинах.
- Коли я стала старшою, я зрозуміла, як неправильно викладають історію у школах, — сказала вона.
Поки нові російські солдати поповнювали свої ряди, Україна використала десятки одиниць зброї, подарованих Заходом. Згодом Україна контратакувала і розгромила російську армію на полі бою у двох успішних наступах: у Харківській та Херсонській областях.
На новорічні свята Юлії Бондаренко дали відпустку. Вона повернулася до Києва, де змогла насолодитися довоєнними радостями: новими книгами, кавою з друзями, проведеним часом зі своєю сестрою та 4-річною племінницею.
Вона також використала відпустку, щоб відвідати свою 67-річну матір Ганну Бондаренко в селі на Черкащині, де вона виросла. Коли росія вторглася, за словами матері Юлії, вона принаймні відчула полегшення, що її доньку не призвуть.
- Я була щаслива, що не мала сина, тому що мені не довелося б хвилюватися, що він піде на війну, — сказала вона. - Я ніколи не думала, що моя донька запишеться в добровольці.
Юлія каже, що відчуває провину через страхи матері за неї, сумує за навчанням і своїм хлопцем. Вдома жінка зберігає коробку з листами колишніх учнів.
- Коли я перебуваю на базі чи в полі, я намагаюся емоційно закритися, — сказала вона.
У рюкзаку, який вона носила, була маленька частина її вчительського життя: книги. Деякі з них були дитячими книжками, які вона іноді читала, щоб підняти настрій однополчанам.
Але Юлія сказала, що їй потрібно служити своїй країні, а це означає, що невдовзі їй доведеться ще раз попрощатися. Розлучаючись зі своїм хлопцем у Києві, за її словами, вона думала про його щоденні страхи та їхні надії на майбутнє.
Ці стосунки, за її словами, "показують мені, що навіть у темряві може бути світло".
Багатьох добровольців, з якими вона бачилася протягом останнього року, направлили на схід України, де точаться бої, і Юлія знає деяких із загиблих.
Вона ще не стріляла з гвинтівки в бою, але якщо її взвод відправлять на фронт, каже вона, буде готовою до бою.
- Я тепер солдат піхоти, — сказала вона.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
