До виборів міських голів ми звикли як до неминучої періодичної напасті. Хочеш не хочеш, подобається чи ні, але раз на кілька років громада мусить ними перехворіти, аби потім їй було краще. Це теоретично. На практиці ж відсоток тих, хто у це вірить, зменшується пропорційно кількості власних волевиявлень. Однак, сумнівна посадова успішність черкаських мерів не позбавляє нас почесного обов’язку вкотре зіпсувати власний вихідний, а то й не один. А заодно пригадати — як, кого та серед кого ми обирали та що з того вийшло. Згадував, як у Черкасах мерами ставали, "Акцент".
Так сталося...
Вже забуваються ті часи, коли бургомістр обирався не безпосередньо містянами, а їхніми найдостойнішими представниками — депутатами. Одначе, так і було: першим фактичним міським головою доби незалежності став „усього лише“ голова міськ-виконкому Володимир Соколовський. На посаді перебував упродовж 1990-1992 років і благополучно її залишив за власним бажанням, пояснивши рішення кепським самопочуттям. Унікальний випадок: нині навіть постреанімаційні пацієнти кардіології готові віддати життя за Черкаси, адже просто жити і „жити Черкасами“ для них одне й те саме.
Одначе, до мера-„піонера“, в сенсі — першопрохідця. На початку 1990-х про небачені перспективи вільної України однаково хороше мріялося і в Києві, і в Черкасах, і, приміром, у Васютинцях. Тому від Володимира Євсейовича, як і від Леоніда Макаровича, багато не вимагалося. Їм достатньо було донести своє райдужне бачення майбутнього, що відкривалося з височини відповідних крісел. Това... Пан Соколовський бачив пішохідний Хрещатик, намивний острів „Черкаси-2“, але водночас дуже берігся від „вітру змін“. Приміром, категорично не сприймав ідеї створення комерційних телестудій, та й загалом усього іншого суспільнозначущого, неопробованого часом. Соколовський не любив новацій, а час їх вимагав. Може тому пізніше й пішов в ОДА спокійно регулювати виробництво вічних спирту та тютюну.
Неспокійне „князівство Літовського“
Та сповнені найкращих очікувань світанкові 1990-ті якось раптово й геть непередбачувано стали „лихими“. У цей час молодих хижаків місто, і знову „в особі міськвиконкому“, очолив директор авторемонтного заводу Марк (а насправді Маркс) Літовський. Сталося це 3 листопада 1992 року. Його правління ознаменувалося масштабною приватизацією майнових комплексів, підприємств, магазинів, закладів громадського харчування тощо. Бізнес та злочинність стали двома рівноцінними поняттями, у Черкасах уперше по війні пролунали тоді ще поодинокі постріли на вулицях, які ближче до середини десятиліття переросли у гучну війну „бригад“. У тій веремії спочатку якось навіть не помічалася персона майбутнього лідера громади Володимира Олійника.
А для Марка Зіновійовича двох років приватизаційного господарювання виявилося цілком достатньо для кардинальної зміни місця проживання: він виїхав до США. Але перед цим на пару з Володимиром Миколайовичем вони створили прецедент гучного скандалу, якими у подальшому знаменувалися практично усі зміни „на троні“. Але про цю специфіку виборів „по-черкаськи“ варто сказати окремо.
Отаман Олійник
Володимир Олійник перебував у першому кріслі два терміни, разом — з липня 1994 року до квітня 2002-го. Він став першим „класичним“ міським головою, обраним мешканцями „вільного козацького міста“. Це надто довгий термін навіть для побіжного переліку його гріхів, огріхів і благочестивих справ: за 8 років у суспільному, політичному та економічному житті змінилося дуже багато, а наш Володимир Миколайович скрізь встигав втовпитися. Одна „Канівська четвірка“ 1999-го чого вартує.
Кому вдається відділити мух від котлет, тобто „того Олійника“ від „цієї пики“, здебільшого характеризує його як „непоганого таки мера“. Аргументи — „сам жив і другим давав“, „підкидав грошенят підприємству“, „часто виходив до людей“. Із поганого багатьом пригадується, що „при Олійнику на вулицях було темно“, „набудував заправок“, „ПЗР роками сидів без води“.
Волошкові Черкаси
Анатолій Волошин керував Черкасами з квітня 2002 до листопада 2006-го. Як умів на базі знань та навичок, набутих на посаді директора молокозаводу та за допомогою залучених звідтіля кадрів. Однак з’ясувалося, що місто — це дещо складніше, і тут неприпустимо навіть слова плутати — „концесію“ з „конфесією“, приміром. Запровадив, а точніше відновив після хрущовських часів, стиль патріотичного чиновника: вишиванка під піджак, якого дехто з посадовців свято дотримується й дотепер. Запам’ятався як „воїн світла“, адже здебільшого переміг олійниківську темряву, та „купала“ для всього ПЗР, бо спромігся дати туди гарячу воду. Ще тим, що на ньому, як на претенденті на посаду, тут вперше випробували брудні прийомчики. Особливо показовим у цьому плані є спецвипуск газети „Черкаський кур’єр“ від 1 березня 2006 року зі статтею-„бомбою“: „Людина, що зібралася вкрасти ціле місто“. У ній, зокрема, дописалися до того, що наш мер скупив оптом мало не всю молочну індустрію Чехії, а на дрібняки, що залишилися, придбав собі будиночок в Остраві за 500 тисяч доларів. Вельми кумедною видалася історія початку головування Анатолія Борисовича, конкретно — самих входин (чи то „влізин“) до свого кабінету у квітні 2006-го, але про неї у хроніці скандалів.
Брудна весна-2006
Восени того року черкащанам довелося обирати вже не стільки особистість, як подальшу стратегію розвитку міста, в якому починало конкретно „тхнути болотом“. Понад 20 кандидатів представили три можливих сценарії. Перший варіант — довіритися управлінцям радянського гарту й обрати Віктора Білоусова чи Бориса Райкова. Другий авантюрний: поставити на молодих новаторів міського менеджменту Сергія Одарича або ж Анатолія Хмільківського, але це ризик, і чи буде шампанське — невідомо. Третій — випробувавши „йогуртову альтернативу“, повернутися до „олійниці“ та підібрати якийсь відповідний „продукт“: Анатолія Каленчука, Михайла Мушієка, Олексія Арсенюка...
Щоправда до цього, ще у березні, мером мало не став перший заступник голови Придніпровської райради Валерій Пащенко. Але хоч відірвався від найближчого візаві на 15 тисяч голосів, не став. Мав місце скандал із бюлетенями, але фактично це був простий як двері зрив „неправильного волевиявлення“. Черкащани ж, надивившись на штовханину біля крісла знайомих фігур Білоусова, Волошина, Булатецького та інших, більше не вдавалися у нюанси березневого бруду, і як засвідчив подальший їхній вибір, „списали“ усіх гуртом.
Наш чужий
Чотири роки, від липня 2002-го, колишній киянин Сергій Одарич та його друг-куратор Михайло Бродський придивлялися і принюхувалися до Черкас. Упродовж них Сергій Олегович зі спокоєм удава, а може удаваним спокоєм, „входив у тему“. Підібраними медійниками ненав’язливо позиціонувався як ефективний господарник, що „врятував ДОК і „Темп“, шанувальник спорту, хороший сім’янин, європеєць за світоглядом та митними штампами і все таке, що личить світлому образу. Досвідчений піарник ніколи не протиставляв себе місцевому скандальному політбомонду, але різницю ми відчували. Коли з’явився буклет „Досягти мети“, у цього хорошого мужчину в самому розквіті сил неможливо було не закохатися: про родину, дитинство, світлу мету... І все так душевно, щиро! Одним словом, ми побачили людину, а не сірого політичного овоча. Це було цілковито інше, ніж те, до чого тут звикли.
І Одарич переміг. Спочатку у листопаді 2006 року, зібравши понад 15 тисяч „плюсиків“ (В.Білоусов — 11,6; Б.Райков — 8,6; А.Каленчук — 4,4), повторно — у листопаді 2010-го, вже з вагомішим доробком: 31,8 тисячі (М.Булатецький — 10,6, Є.Влізло — 10,4, В.Білоусов — 9,1). Третій „чемпіонський титул“ Сергій Олегович здобув у травні 2014-го, коли йому вже, як рідному, довірилися 50,7 тисячі містян. На змарнілого від судів, ініційованих „бандою Януковича-Тулуба“, зарослого сивуватою щетиною мера не можна було дивитися без жалю. А в нашому сердешному електоральному полі це також добряча копиця голосів.
Уже за два тижні Сергієві Одаричу протистоятимуть 15 „списочних“ кандидатів. І все було б більш-менш зрозуміло, якби не передбачений другий тур, адже антирейтинг феноменального черкаського мера наразі теж „ого-го“.
Тимчасовці
В охопленому періоді кілька разів містом керували „в.о.“, зазвичай секретарі міськради. Найдовше, понад рік, Віктор Білоусов (квітень 2013-травень 2014). Друге місце за терміном перебування у кріслі, куди не обрали, посідає кум Олійника і „простий черкаський мільйонер“ Анатолій Каленчук (квітень-листопад 2006). По кілька днів містом керували Віктор Горкун (квітень 2013 року) та Володимир Соколовський (листопад 1992 року).
БОЇ БЕЗ ПРАВИЛ
Як ставали головами...
Володимир Олійник (1994 р.)
Не дочекавшись офіційного оголошення результатів, Олійник зламав замок робочого кабінету чинного тоді голови Марка Літовського. Очевидці події стверджували, що того ранку Володимир Миколайович дістав дзвінкого ляпаса від Марка Зіновійовича, а до нього ще й оскарження, і справу таки виграв. Однак, судова тяганина ні до чого не призвела, а в 1995-му й ВР відсторонилась від „клінічного випадку“. Тож уперше Олійник став мером у вельми сумнівний спосіб.
Володимир Олійник (1998 р.)
З відривом у кілька тисяч голосів обійшов підприємця Олега Тішакова, але в Оршанці всі прикордонники як один проголосували за Олійника, що „викликало питання“.
Анатолій Волошин (2002 р.)
Переміг Олійника „в чисту“, але ТВК вдалася до затягування оголошення підсумків. І Анатолій Борисович вчинив так само, як 8-ма роками раніше його попередник: захопив кабінет, поки Олійник давав прес-конференцію. Волошин із командою забарикадувалися у кабінеті на тиждень. Вся країна побачила кадри, на яких невизнані переможці мотузками тягнули пакети з провізією від прихильників. Результати виборів оголосила обласна ТВК, а міську розпустили.
Сергій Одарич (2006 р.)
На березневих виборах Анатолія Волошина зняли з перегонів, звинувативши у використанні адмінресурсу (наданні пільг дітям та студентам на проїзд комунальним транспортом). Далі закрутилася веремія: переміг Валерій Пащенко — зняли й Пащенка: тут „інкримінувалися“ й фальсифікація із бюлетенями, й адмінресурс у формі відповідної роботи у власному кабінеті.
Перевибори мали відбутися у червні, але не відбулися з дивної причини: не завезли бюлетенів. Упродовж цієї історії встиг „заляпатися“ практично увесь тогочасний місцевий політбомонд. Окрім Сергія Одарича, який до нього не належав. А на початку листопада саме Сергій Олегович переміг, як альтернатива усьому, що тут коїлося до цього. Уперше новий мер увійшов до кабінету без пригод, а попередній, Анатолій Волошин, якого хоч і усунули, та де-юре так і не перемогли, передав йому символічного ключа.
Очільники обласного центру Черкаси
1954-1958 Яровий Агатангел Степанович
1958-1963 Шевченко Олександр Степанович
1963-1965 Задорожний Федір Оксентійович
1965-1967 Морозов Мирослав Олександрович
1967-1969 Глушук Анатолій Трохимович
1969-1974 Пальчик Антон Олександрович
1974-1977 Сокоренко Володимир Григорович
1977-1985 Остапенко Микола Юхимович
1985-1987 Піньковський Валерій Якович
1987-1989 Безпалий Микола Никифорович
1989-1990 Сасько Григорій Тихонович
1990-1992 Соколовський Володимир Євсейович
1992-1994 Літовський Маркс Зіновійович
1994-2002 Олійник Володимир Миколайович
2002-2006 Волошин Анатолій Борисович
З 2006-го Одарич Сергій Олегович
Борис Юхно
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
