Вадим Бабенко, який захищав Донецький аеропорт, у полоні отримав переломи тазу. Пролежав із травмою 27 днів. Коли став непотрібний для тамтешньої роботи, за обміном зміг потрапити додому, саме у день народження своєї дружини, інформує Громадське ТБ: Черкаси.
«Я бачив, що ніхто не хоче йти на Схід, всі відмовляються, одразу з’являються хвороби. Тому я вирішив бути добровольцем. Пішов у військкомат, пройшов медкомісію. Спочатку відправили мене до Житомира у 95-ту бригаду. Там ми проходили навчання на полігоні, а потім сформували новий 90-й батальйон, і нас відправили у Костянтинівку. Там є військова частина, і ми звідти виїжджали на різні точки: Піски, Опитне, аеропорт. Війна як війна…
В аеропорту я вперше пробув 19 діб. Потім приїхав додому на ротацію. Далі знову повернувся до військової частини, знову в аеропорт. Через туман ми потрапили під обстріл, де і розбили нашу групу. Згодом нас забрали у полон чеченці. Затягнули нас у якийсь будинок, і звідти вже й почався полон.
На другий чи третій день перебування у полоні всіх полонених «кіборгів» возили Донецьком і показували, куди які міни прилітають. Не пам’ятаю точно, скільки нас було з аеропорту, мабуть до 20 осіб.
Ми туди, як вони говорять, йдемо на їхню землю, їх убивати. Їм це не подобається і вони впевнені, що це ми в усьому винні. Вони розповідають, що приїхали воювати добровільно, але ніхто ж не знає, чи це правда. Я в це мало вірю.
Те, що вони знущаються, пояснюють, що наші з їхніх теж знущаються, коли ті в полон потрапляють. За період мого перебування в полоні були такі, що хлопцю німецький хрест вирізали на всю спину. Цього бійця і досі не звільнили. По-різному там знущаються, праскою руки палять, що хочуть, те й роблять.
Лякає сама думка про те, що ти в полоні і невідомо, що далі буде. Легкого там нічого не було, особливо морально важко було.
Вдома говорили, що подавали списки полонених і що я є в тих списках, але коли нам їх зачитували, то мене в переліку не було. Але ми чекали і вірили, що колись та й витягнуть нас. Раділи, що бувають обміни і звільняють людей поступово, отже і до нас черга дійде.
Так трапилося, що я впав і поламав таз у двох місцях. Тоді я став не потрібний для роботи, я просто лежав. Зі зламаним тазом я пролежав 27 днів, а потім мене витягли. О 12 годині прийшли і сказали, що сьогодні відбудеться мій обмін. Прочекав чотири години, потім приїхала швидка, дорогою заїхали до лікарні ще за одним хлопцем. Він був у дуже тяжкому стані. Вони з нього так познущалися, що він впав у кому. Ми проїхали наші блокпости, там нас перевантажили у літак і відправили у Дніпропетровськ. Там я кілька днів пробув у госпіталі. Потім мене перевезли у Черкаську обласну лікарню, пролікували. Зараз я продовжую лікуватися у Чигиринській районній лікарні», – розповідає «кіборг» Вадим Бабенко.
«Ми вже 7 років проживаємо разом. Дитина маленька у нас, до другого класу ходить, дівчинка. Нормально ми жили, поки в Україні не почалася АТО. Спочатку по телевізору дивилися про Іловайськ, про всі події, що там відбувалися. Було страшно. Потім на собі все відчули.
Спочатку чоловік на військових навчаннях був, а потім уже безпосередньо в АТО. Спочатку нічого не розповідав, говорив, що військова таємниця. Коли потрапив у Донецький аеропорт, то ми вже знали. Як говорили по телефону, то я чула, як там йдуть обстріли. Хоч тоді і перемир’я було, але все-одно чути було, що стріляють.
Перед тим, як Вадим потрапив у полон, було дуже погано зі зв’язком. Часто не могли додзвонитися, хіба що пізно ввечері на кілька хвилин між обстрілами. 20 січня він взагалі на зв'язок не вийшов. 21 січня з російських новин ми дізналися, що він потрапив у полон. Потім вже почала з’являтися велика кількість різних відео про те, як їх у полоні тримають. З тих відео ми бачили, що в нього прострелена нога. Зв’язувалися з волонтерами, знайомими, може хоч хтось знав, що можна зробити і як. Через кілька днів нам сказали, що йому надали медичну допомогу, а поранення не тяжке, жити буде. Сказали: коли на відео є, то значить живий.
Кожен день надієшся і чекаєш, коли ж той обмін буде. Дочекалися. 2 липня він повернувся, якраз на мій день народження. Хоча хтозна, якби не переломи, може б він і ще й досі там був. З одного боку нам пощастило. Після полону почалося зовсім інше життя – життя у лікарні», – розповідає дружина «кіборга», Вікторія Бабенко.
Рахунок для допомоги Вадиму:
4149 4978 4637 2326 – Бабенко Віра Іванівна
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
