See ten thousand ministries
See the holy, righteous dogs.
They claim to heal but all they do is steal
Abuse your faith, cheat and rob.
Ian Fraser “Lemmy” Kilmister. Motörhead
За три десятки свого життєвого шляху довелось “обзавестися” багатьма “професійними святами”. Починаючи від “Дня Національної поліції” і завершуючи “Днем журналіста”. Останній для мене вже третій рік є найважливішим з них. Проте, як на мене, радіти професійному святу журналістам в Україні немає чого. Чому?
У першу чергу через те, що саме свято закінчується там, де починаються інтереси тих, про кого і для кого ці ж журналісти пишуть.
Згадалося, колись ще не будучи журналістом, мене активно “сватали” піти в цю професію. Під час одного з таких обговорень в “Фейсбуці” тоді ще живий Вадим Комаров дуже влучно відмітив. Він зауважив, що це професія не лише не вдячна, а й подекуди більш небезпечна для журналіста, ніж про це говорять чи інформують. Вадим Едуардович відзначав, що “справжнім журналістом тебе назвуть лише, коли ти загинеш через свою роботу”. З ним так і сталося. Його вбивць розшукують вже третій рік…
Нині пригадую одну з останніх розмов із Комаровим. Закарбувалося, я в жарт сказав йому, що “раптом його вб’ють, то не знайдуть тих, хто це зробив”. Все через те, що обсяг табуйованих тем, які піднімав Вадим, було достатньо. Як і людей, котрих зачіпали його дослідження чи публікації в “ФБ”.
Звичайно, Комаров - доволі цікава та неоднозначна особистість. За життя навіть серед колег він не завжди сприймався, саме як журналіст. Дехто відверто вважав його таким собі “Enfant terrible”, не зумівши розмежувати його діяльність на журналістику та активізм. Лише після його трагічної загибелі черкаські ЗМІ почали називати його журналістом.
Його друзі розповідають, що Вадим не гнався за фінансовим достатком. “Паливом” для його активності була похвала… Так, він бачив результатом своєї роботи визнання, в першу чергу серед колег. Свою журналістику він називав вільною…
Але чи існує така журналістика? В Росії та Білорусі вона знищена. В Україні?
Бути журналістом в Україні - невдячна справа. Достатньо пригадати, скільки за часи незалежності розслідувано злочинів проти медійників, скільки кривдників притягнуто до відповідальності. Правоохоронці не хочуть, не можуть і не поспішають не лише розслідувати ці злочини, а й подекуди закривають очі на це.
Що говорити, якщо правоохоронні органи з усіх сил намагаються кваліфікувати злочини та правопорушення проти журналістів за статтями: “хуліганство”, “нанесення тілесних ушкоджень” тощо, уникаючи “резонансних статей” про “перешкоджання журналістській діяльності”, “посягання на життя журналіста”, “пошкодження майна журналіста”…
То ж чи може журналіст/блогер/активіст/стрімер-публіцист займатися своєю справою, знаючи, що ніхто не захистить його і не притягне до відповідальності його кривдника? Риторичне питання, правда ж ?
Не менш важливим є й те, що кожна людина прагне монетизувати результати своєї роботи. Зробити це, не впадаючи у “джинсу” - “головний біль” сучасної української журналістики. Практика донатів не розвинута в Україні, суспільство якої не має культури придбання новин. Більшість обирає безкоштовні, але неперевірені та здебільшого мало об'єктивні “новини” у соцмережах. Є варіанти з грантами, але це також часто стає темою для маніпуляцій окремих політиків та “героїв” журналістських публікацій.
Як не крути, у сучасних умовах “виживання” журналістських колективів тісно пов’язано з договорами про висвітлення діяльності. І добре, якщо за цією діяльністю не стоїть завдання приховати чи спотворити інформацію, здатну спровокувати суспільний “вибух”. Добре, коли незалежне ЗМІ продає рекламу, а не свою лояльність. Чи багато ви знаєте ресурсів, які готові не “підспівувати” замовнику за “кусень хліба” (малого чи великого)? Я можу перерахувати їх на пальцях однієї руки.
Наостанок варто згадати й про “вдячність” читачів, котрі завжди готові піддати критиці журналіста чи плоди його роботи. Це стосується, як звичних диванних хейтерів, так і “поважних” політиків та чиновників. Люди готові зацькувати “писак” за те, що ті “зачепили медиків чи благодійників”, за те, що подали інформацію “не так”. При цьому критики забувають, що в більшості випадків, інформація подається рівно так, як була отримана.
На своєму досвіді не втомлююсь переконуватись у тому, що чиновник, якого “булять” на роботі, може за кілька годин змінити свою думку і вже замість просити у журналіста захисту та підтримки, атакувати останнього, змушуючи видалити наданий коментар. Це ж стосується й тих “діячів”, які одразу сприймають “в штики” намагання журналістів розібратися в проблемі, одразу надаючи їм статус “заангажованого”.
Читачі, які просять медійника висвітлити ситуацію, вже за кілька годин будуть готові зацькувати його.
Вільна журналістика можлива за умови етичного партнерства із читачем. Вільна журналістика можлива за умови захищеності медійника з боку правоохоронної системи та Закону. Вільна журналістика можлива за умови недоторканої лояльності медіа …
Тому не бачу приводу святкувати те, що існує лише в паралельному вимірі.
Олександр Носенко, журналіст
