Бійці тактико-оперативного реагування управління патрульної поліції Черкащини захищають країну від російських окупантів. Частина з них мають бойовий досвід ще з часів АТО. Проте чоловіки кажуть, що антитерористична операція була "квіточками" в порівнянні з теперішньою війною.
Журналістам Про все вдалося поспілкуватися з двома черкаськими ТОРівцями. Правоохоронці приїжджали у коротку відпустку після тривалого перебування в найгарячіших місцях ведення боїв. На момент виходу матеріалу вони знову взялися за зброю та нищать росіян.
"Слухали ворога прямо у їхній військовій частині"
32-річний Владислав служить в ТОРі з моменту створення підрозділу. Професійний спортсмен. Неодноразово займав перші місця на змаганнях з кікбоксингу та боксу. З 2014-року брав участь в АТО. Має дружину та двох дітей.
На війні чоловік із побратимами, серед іншого, виконує розвідувальні завдання.
"Займаюся нині тим, чим і раніше: бойові дії, розвідка, штурми та зачистки. "Відпрацьовуємо" колаборантів на місцях їхніх проживань. Останні не встигають отямитися, коли ми залітаємо. Часто в них у сховках лежить купа зброї та російської символіки. Під час розвідки, наприклад, слухали ворога прямо у їхній військовій частині. Взнавали, скільки осіб, яка техніка і так далі. Роботи вистачає".
"Зараз не просто така ж ситуація, а ще й гірша"
Військові нерідко віддають цивільним людям у звільнених містах власні харчі.
"Як тільки була змога закупити хоча б хліб, то завжди це робили. Наприклад, в Ізюмі робили зачистку. Виконали всі завдання і помітили бабусю. Віддали їй, що могли, аби мала, що їсти. Вона, бідна плакала. Таке скрізь зустрічається. Дітям також намагаємося роздати і смаколики і харчі. Так само було і 2014-ому. Виходили з підвалів брудні й голодні. Віддавали їм увесь цукор, згущенку та печиво. Самі потім пів місяця сиділи без цього, але ж не шкода ні краплі. Бо діти за ті цукерки аж билися. Зараз не просто така ж ситуація, а ще й гірша".
"Повертатися до сім’ї також треба, інакше її можна втратити"
Владислав зізнається, що війна затягує і дехто з колег втрачав родину через це. Своїм рідним розповідає лише невеликий відсоток з того, що бачив.
"У Черкаси повертаюся з радістю, бо тут дім. Приїжджав ось додому на 5 днів після двох з половиною місяців війни. Рідні знають лише частину з усього, що я бачив. Воно їм не треба. Покидати не хочеться родину, але знаю, що потрібно захищати країну. Але й повертатися до сім’ї також треба за кожної можливості, інакше її можна втратити. З практики колег знаю, що таке буває. Це морально складно для усіх членів родини. Це ж чоловічий фактор. Війна затягує і тому завжди треба повертатися додому".
35-річний Ігор – капітан поліції. У правоохоронних органах ще з 2008 року. Зараз на посаді командира роти ТОРу управління патрульної поліції.
"Для мене це не було чимось несподіваним"
Коли росіяни атакували Київщину, Ігор був одним із тих, хто зголосився їхати вибивати ворогів. Проте там повоювати не вдалося аж поки його не відправили на південний напрям.
"З перших днів повномасштабного вторгнення почали формувати список людей, хто готовий виїхати на Київщину. Тоді саме точилися бої в Ірпені й Бучі. Тоді було 12 таких охочих і я в тому числі. Я вже брав участь у бойових діях під час АТО, тому для мене це не було чимось несподіваним. Але чомусь все відкладалося постійно і ми туди поїхали вже коли російські війська відступили звідти. Потім нас направили на південь України. Там ми були на "нулі". Виконували такі ж завдання, що й ЗСУ: займали позиції, стримували напади ворога. Пізніше, з середини літа, нас задіювали для контрнаступу. Була широкомасштабна спецоперація із залученням бронетехніки. Заходили в Херсонську область спільно з морською піхотою та ТРО".
"Коли вийшли, все довкола вигоріло від прильотів"
Кілька разів правоохоронець подумки прощався з життям. Рятували випадковості.
"Двічі думав, що вже не повернусь з війни. Перший раз, в липні, я з групою на БМП форсували річку. На техніці вийшло з ладу зчеплення і ми стали посеред цієї річки. Вийшли на берег і по нам почала працювати артилерія й міномети. Цілили дуже щільно. Місцевості ми не знали. Добігли до найпершої хати, аби мати якесь мінімальне укриття. Я знайшов погріб, який на диво виявився дуже глибоким і міцним. Завдяки ньому ми вижили. Коли вийшли, все довкола вигоріло від прильотів снарядів та авіабомб. Я тоді обійшовся контузією. Зараз досі вітаємо одне одного з другим днем народження. Пролікувався і повернувся знову у стрій. Вдруге це було на іншому напрямку. Наша артилерія гарно попрацювала по позиціях росіян і їм довелося відступати. Ми займали їхні позиції. Одного вечора прийшло підкріплення, а ми показували їм місцевість. Раптом по нас почали працювати міномети. Деякі хлопці отримали осколкові поранення, а я знову отримав середньої тяжкості контузію. Тоді дивом обійшлося без "двохсотих". Якби росіяни стріляли більшим калібром, вижили б не всі. Ми тоді молилися й згадували Бога".
"Потрапили під ворожий обстріл"
В одному з сіл разом з військовими потрапили під обстріл рашистського танка, згадує поліцейський.
"Наша група мала відходити на евакуацію, щоб потім відправитися на лікування. На наше місце йшли інші хлопці. Дотримувалися всіх правил. Але їх вже очікував ворожий танк. Тільки вони вийшли на дистанцію, по них вистрелили. На жаль, два хлопці одразу загинули, один поранений. Намагалися врятувати його, але марно".
"Згадую і "мурахи" по тілу йдуть"
У вересні почалося звільнення Харківщини. Група Ігоря зачищала села.
"Під час фільтраційних заходів ловимо "потєряшок", спілкуємося із цивільним населенням та підбадьорюємо їх. Там, звичайно, обстановка печальна. Немає такої хати, яка була б ціла. Люди налякані. Хоча більшість повиїжджали. В основному там пенсіонери, яким нікуди їхати, або немає можливості. Їм дуже важко. Згадую і "мурахи" по тілу йдуть. Я такого в житті не бачив. Навіть з 2014 роком це важко порівняти. Магазини не працюють, люди постійно збираються й чекають на приїзд волонтерів, які привезуть поїсти. А попереду зима…"
"Коли бачиш цей жах і пропускаєш крізь себе, готовий віддати все людям"
Поліцейські намагаються за власні кошти придбати харчі та ліки людям.
"У Лимані був випадок, коли розговорилися з місцевим чоловіком і дізналися, що він має інсулінозалежну доньку. Ліків залишилося максимум на тиждень. Ми поїхали у Харків і накупили Інсуліну на кілька місяців. Іншому чоловіку віддав всю їжу, яка в нас була у кузові. Коли бачиш цей жах і пропускаєш крізь себе, готовий віддати все людям. Шкода навіть всіх тих котів і собак бачити. З голоду вони обгризають трупи росіян. Поки дійде черга, що тіло заберуть, лишається скелет".
"Підстрелили в дупу й взяли у полон"
Ігорю ще не вдавалося поспілкуватися із полоненими росіянами, хоча був до цього близький.
"Була можливість поспілкуватися з ворогом, але не вдалося. Ми були на позиції і нас поміняли. Аж за три години нам доповіли, що туди, де ми стояли, підповзали два ворожих снайпери. Наші їх вирахували. Одного вбили, а іншого підстрелили в дупу й взяли у полон. Жартували, мовляв, тебе полонила патрульна поліція. Він трусився, як заєць".
Вдома Ігоря не було понад 60 діб. Нещодавно приїжджав у коротку відпустку. Вдома на нього чекають двоє маленьких синів. Дружина щоразу сподівається, що після відпустки чоловік вже залишатиметься з ними й не поїде під кулі. Проте чоловік щоразу пояснює, що мусить це робити.
Сергій Радченко
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
