Віра Тимошенко стала переможницею конкурсу з боді-арту на купальских святкуваннях в Черкасах. Юна художниця так натхненно розмалювала знайомого під містичного Мантікора, що він сам був у захваті й радо фотографувався з усіма охочими. Кореспонденту УНН-Центр вдалося дізнатися, що талановита юнка має вже кілька серйозних досягнень в образотворчому мистецтві і навіть отримує молодіжну Президентську стипендію.
— Чому мантікор? І чому боді-арт?
— В конкурсі боді-арту я беру участь вже вдруге, торік мене запросила Ольга Курська (ще одна учасниця митецьких змагань — авт.). Цього року самі організатори купальського свята запропонували взяти участь. Спочатку від нас вимагалося створити образи тварин. Але це так нудно! Тож ми стали просити, аби нам дозволили зробити якихось містичних істот, міфічних звірів. Мені захотілося зробити Мантікора. Це такий звір з яскраво-червоним тілом лева, головою людини, крилами кажана і хвостом скорпіона. Іноді у нього бувають і роги. Роги були вирішальними. Я хотіла спочатку робити барана, не тому, що тварина подобається, а тому що він роги має. А коли нам дозволили робити міфічних істот — одразу вигадала Мантікора. Ще й гриву хотіла йому додати. Але з нею не вийшло. Мантікор надзвичайно спритний, втекти від нього нереально, а харчується він людським м'ясом. Проте свого Мантікора ми дресирували і вчили поводитись пристойно, щоб не зіпсувати свято Купала (жартує).
— А хто був моделлю? І що довелося йому пообіцяти, аби він погодився?
— Просто знайомий хлопець з сусідньої школи. Не довелося його вмовляти, він добрий, зголосився допомогти. А потім йому самому сподобалося. І коли його просили сфотографуватися, з усіма охоче фоткався. Як бонус я йому роги подарувала — дуже просив. Вони справді класні вийшли, я і собі такі зробила б.
— Ти захоплюєшся саме боді-артом?
— Зовсім ні. Але боді-арт — це зараз популярно, тож чому б і не спробувати себе? Торік я “ліпила” з дівчини птаху Сирін, тепер-от Мантікора. Тут є простір фантазії, це цікаво.
— А взагалі ти чим займаєшся?
— Я студентка Львівського коледжу ужиткового і прикладного мистецтва ім.Труша. Закінчила перший курс.
— Нетактовне запитання: скільки тобі років?
— 16.
— Маєш вигляд семикласниці... А розповідають, що маєш вже кілька серйозних досягнень у митецькому світі...
— У червні цього року посіла третє місце на міжнародному гончарському фестивалі в Опішні Полтавської області. Це був 10-й ювілейний фестиваль “Гончарство без кордонів”. На ньому я представила свою витинанку, присвячену гончарству, а оскільки темою фестивалю було гончарство без кордонів, то в своїй роботі я свідомо використала грузинські орнаменти, українські та японські мотиви. Ці дві країни були в Опішні вперше, тож хотілося зробити їм приємне. Робота була виконана на місці за 5 днів: треба було наочно переконати організаторів у своїх вміннях, підтвердити майстерність (на відбірковий тур висилалася інша робота, яка й забезпечила участь у конкурсі). У підсумку я стала третьої серед учасників віком 14-16 років.
А торік в Береговому Ужгородської області у щорічному конкурсі на чорнобильську тематику стала переможцем, виконавши малюнок гуашшю.
— Після Опішні що буде далі?
— Після Опішні я захворіла Японією. Там була японська делегація, в складі якої була ректор Токійського університету мистецтва і музики Сусима Омата. Вона справила на мене сильне враження. Тепер збираюся на курси японської мови — ось повернуся у вересні у Львів, почну навчатися. А потім хочу вступити до японського університету і продовжити навчання вже там. Мені цікаво східне: культура, мова, традиції. Щось в мені підказує, що я можу стати з тією країною одним цілим. Я цілком усвідомлюю, що не все буде так райдужно і безпроблемно, але я до цього готова.
— Тобто ти зрозуміла, що Японія — це “твоє”. А як з’явилося розуміння, що мистецтво — це теж “твоє”?
— Я просто так живу. Ручка є, папір є — значить, треба малювати. Буває, що хочеться висловити свої почуття, те, що відбувається в душі. Подивилася якийсь серіал, когось побачила в натовпі на вулиці — незвичайні сильні враження. От остання моя робота — 50×70 — малювала маслом. Це актори з одного серіалу. Ось ще один портрет гуашшю — була на фестивалі аніме у Львові, побачила дівчину, схожу на улюбленого персонажа з аніме. Вирішила її намалювати.Малюю все, що подобається, що ближче до душі, що викликає емоції, зачіпає.
— Як твої рідні ставляться до обраного тобою шляху?
— Моя мама — керамістка. Я вдома малювала і ліпила з глини разом з нею, а згодом вона відвела мене до художньої академії, потім в арт-студію. Мама працює в багатопрофільному молодіжному центрі, до якого сходиться звідусіль інформація про усілякі конкурси. Саме вона спонукала мене до участі в різних конкурсах і проектах. Я відгукувалась на те, що подобалось. Те саме відбувалося і в арт-студії “Глорія”, до якої мене привела мама. Звісно, було й моє бажання вчитися й малювати, створювати щось красиве й цікаве. Без нього я б не вступила в до коледжу. Великий вплив і вчителя — Чуприни Анни Юріївни. Вона навчила мене майже всьому — паперовій пластиці, малювати, певна річ, ліпити з глини. З її ініціативи ми шили діткам в онкодиспансер мякі іграшки — подарунки на Новий рік.
— Як відбувається сам процес створення картини? Скільки треба часу?
— Певний час займають ескізи. Я їх не викидаю, зберігаю. Вони можуть знадобитися, як напрацювання, до інших майбутніх творів: можна замінити предмети, залишивши композицію, або навпаки. Спочатку надихаюся атмосферою з чужих матеріалів — кратин, фото, відео, кінофільмів тощо. Потім малюю свої ескізи, потім, якщо ще не “бачу” роботу повністю, то малюю ескіз в кольорі. Потім переношу на великий формат, починаю малювати фарбами. За наявності натхненні — за два дні можу картину зробити. Але буває, що й тиждень потрібен.
— Ви вже визначили “свій” стиль?
— Є художники, які мені подобаються. Я б так не малювала, але їхні роботи мене надихають. Свій стиль я ще не знайшла, ще в пошуках. Точно знаю, що не люблю: пап’є-маше і бісер. Люблю пробувати щось нове. Щоб не тільки те, що вмію, що вже освоїла. А пробувати нове, вчитися, піднімати рівень. Так цікавіше.
— Чи впливає на тебе думка оточення?
— Чесно кажучи, до думки оточуючих мені байдуже. Мене це мало хвилює, бо ж скільки людей — стільки буде й думок. Зараз щось модно, а завтра — ні. То чи варто звертати увагу? Мама привчила мене до незалежності думки.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
