29-річна Таїсія Данчишена із Золотоніщини - військова лікарка-анастезіолог, реаніматолог. З перших днів повномасштабного вторгнення росіян рятує військових поблизу районів бойових зіткнень. Вже кілька разів ризикувала потрапити до рук ворожих диверсійно-розвідувальних груп, пише Золотоноша.City
Таїсія навчалася у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця за спеціальністю лікарська справа. У 2019 році закінчила Українську військово-медичну академію. 24 лютого зустріла на роботі. Працювала лікарем-ординатором відділення невідкладної допомоги у військово-медичному клінічному центрі.
"23 лютого нас зібрали у медзакладі, ми повинні були виїжджати ближче до кордону, - розповідає медик. - Вже була сформована бригада: я, лікар-хірург, травматолог, медсестра-анастезистка, медсестра операційна. Машина готова. Нам провели інструктаж, і до 4 ранку ми чекали відправки. Не дочекавшись, нас відпустили додому. Ми з хірургом підійшли до машини, закинули речі і почали прогрівати машину, коли чуємо: «Бабах, бабах!». Колега каже: «Мабуть, глуши машину, ми приїхали». З того часу ми з госпіталю не виходили місяць. Перший раз на вулицю вийшла, мабуть, в березні, сходила на квартиру, щоб викинути продукти з холодильника".
"У перший тиждень війни поранених завозили цілодобово"
"Я не пам’ятаю цей місяць детально. Хоча казали, що в перший тиждень нам возили людей цілодобово, а я не пам’ятаю... Чи в мене тоді сон з роботою переплівся… Пам’ятаю, що було багато різноманітних поранень голови, кінцівок, судини, животи, грудні клітини, багато осколкових, вогнепальних поранень. Ці постійні ракети… Багато хто просив зберегти кінцівку, коли це було неможливо. І це було найтяжче. Багато пацієнтів лякалися, коли не чули голосу: «Тая, ви де? Я не чую ваш голос, я буду жити? У мене буде нога? Врятуйте тільки! Болить, лікарю, ви де?». Кажу, спокійно, все нормально. Я їх змушувала дивитись тільки мені в очі".
Дрімали сидячи на стільцях чи обпершись об стінку
"Я лікарка-анастезіологиня, можу працювати і в операційній палаті, і в палаті інтенсивної терапії. А під час дії воєнного стану у нас взагалі була створена протишокова палата. Туди приносять пацієнтів з нуля, без нічого, і починаючи з того, що ти їх роздягаєш, оцінюєш їх стан, чи потребують вони інтубації, одним словом - рятуєш життя. У нас там і відкриті масажі серця робилися, і лапаротомії. Тому що тут ти повинен максимально стабілізувати пацієнта. Багато хто в цій палаті помирав, багато кого вже мертвими приносили. Перші два тижні війни я жила в цій палаті, і навіть спала на тих столах. Бувало, що ти спиш, а тобі вже приносять тіло. Ми працювали і спали в перервах, де нагода випаде: на стільцях, обпершись об стіну. Нас попереджали, що до нас скоро заїде декілька тяжких. Ми вже напоготові: рукавички та маски вділи і сидимо, дрімаємо в очікуванні. Тут привезли пацієнта - ти раз - прокинувся і далі працюєш".
"Як тебе звати? Якщо помремо, то хоч знайомими!"
"Були за десять кілометрів від орків, на Ізюмському напрямку. Ми стояли у звичайній цивільній лікарні. До нас надходило по 80 осіб на день. Мені багато чого запам’яталося відтоді на все життя. Було дві найстрашніші ситуації. Одна з них, це коли ДРГ на нас заходило. І в мене одного пацієнта з палати вивозять, а на іншому столі лежить ще один з пораненими кінцівками. Оголошують, що заходить вороже ДРГ, всі побігли у підвал. Ми з пацієнтом залишаємося вдвох у палаті. Він лежить роздягнений і каже: «У мене зброю забрали, подайте в мене там за поясом ПМ лежить». Я дістаю зброю: «Давай я тебе накрию простирадлом, якщо до нас зайдуть, то прикинешся мертвим». Він з подивом: «Давайте, правда я ще мертвим не прикидався». Я його накриваю простирадлом і кажу: «Все буває вперше!». Я сідаю біля нього і питаю: «Як тебе звати? Якщо помремо, то хоч знайомі будемо». Він: «Даня». А я: «Тая». Не пам’ятаю про що ми говорили, але думала, що я ще не все у своєму житті спробувала, щоб отак просто сидіти помирати. Потім якось відбилися, всі живі-здорові залишилися. Іншого разу ми в підвалі сиділи, перечікували черговий напад. Я дівчат вчила як в магазин пістолета Макарова патрони запихати. Руки в них трусяться, і я пам’ятаю, що кажу: «Один магазин з патронами, один без. Тільки обережно, щоб ти патрон в патронник не засунула. Коли знімаєш із запобіжника, патрон заходить в патронник, і навіть якщо ти вийняла магазин, він залишається у зброї".
"Боюсь, що двері цивільної медицини для мене закриті"
"Якщо не працюєш в команді, то в тебе нічого не виходить. Медрота, з якою я була на передовій - це відчайдушні люди і прекрасні спеціалісти, ми досі підтримуємо зв'язок. У нас був певний рівень довіри та відповідальність. Якщо в тебе немає командної злагодженості, то все йтиме шкереберть. Я після війни хочу звільнитися й піти в цивільну медицину, заспокоїтися, ходити за графіком на роботу, мати вихідні. Але боюсь, що я вже не зможу жити без цього викиду адреналіну, коли тобі приносять пацієнта і тобі зараз, негайно потрібно його рятувати, переливати по 10 літер крові. Я не знаю чи зможу без цього жити".
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
