Золотоніський доброволець Станіслав Бєдарєв став героєм масштабного волонтерського фотопроекту "Якби не війна", який розповідає про незвичайних українців у звичайний час. Фото відображають діяльність героїв до служби в армії, до війни.
В роботі над ним взяли участь понад 30 осіб. Ідеєю команди волонтерів було зобразити воїнів АТО в двох іпостасях - військовій і цивільній. Учасники проекту - люди з непростими історіями - по кожній можна знімати захоплюючий фільм. Почасти, трагічний…
Історія золотонісця Станіслава Бєдарєва
Цей усміхнений і позитивний хлопець із Золотоноші. Тут він народився, провів дитинство, пішов до школи. Веселе дитинство з сестрою та двома братами.
Про що мріяв Станіслав Бєдарєв? Вибитись в люди. Плану, як це зробити, не було, але було дуже сильне бажання.
Закінчив школу, отримав освіту, але вирішив продовжити сімейну традицію і стати військовим, як батько та дід. На строкову службу проривався мало не з боєм – медична комісія визнала придатним лише з третього разу. Строкову службу проходив в Києві, в 101 бригаді. Після, повернувся в Золотоношу і підписав контракт і залишився ще на 3 роки служити. Це вже був 108-й зенітно-ракетний полк. Намагався бути на службі і паралельно здобути вищу освіту:
«Кожні 2 роки я писав рапорт командиру військової частини про те, що бажаю навчатися, і кожного разу отримував відмову. Обґрунтування цьому рішенню не було». Так тривало до 2009 року. Потім контракт закінчився. Їхати служити далеко від дому не хотілося, тим паче, що пішли чутки про розформування частини. На тому етапі тема армії була закрита.
В тому ж, 2009-му, Стас одружився і таки вступив до Черкаського державного технологічного університету на спеціальність «Електричні мережі електроустаткування» , вивчився і отримав диплом інженера-електрика.
«Це навчання досить багато мені дало – навчився розраховувати, прораховувати… Або, наприклад, коли ще служив, то зі «зваркою» не вмів працювати. Навчився вже на службі, довелося – техніка ламається, треба ремонтувати: «Хто буде? Та я…»
Плюс здобував спеціальність. Спочатку пішов на один завод зварювальником. Потім на іншому заводі, дитячого харчування, працював налагоджувальником системи виготовлення продукції. Моїм завданням було обслуговувати техніку, щоб все було в робочому стані. От краще ж один раз зробити добре, щоб техніка працювала, а не кожного дня щось ремонтувати. Щоб людина прийшла, могла працювати і їй нічого не заважало. Тоді ж і продукція збільшується в об’ємі, та й людям легше працювати.
Потім вирішив, що буду працювати сам на себе. Тоді точно зможу нормально робити все. Закупив зварювальні інструменті, болгарки і почав виготовляти ковані ворота, огорожі, гаражі. І от надійшло замовлення на виготовлення теплиці. Домовились із замовником, почали рахувати, думати, вибирати. Зробили. А потім я з ним же й почав працювати в цьому «тепличному бізнесі».
Так знову життя Стаса повернулось ледь не 180 градусів. Послухаєш, як він про це розповідає і мимоволі думаєш: «Ось воно! Коли людина любить те, що робить!»
«З часом стало зрозуміло, що два господарі ніяк не можуть бути в одному човні, тому партнер залишився на своєму, а я в батька в селі поставив свою теплицю. Так воно і зав’язалось. Перший рік пробував вирощувати майже все. А зупинився на овочах – перець, капуста, огірки, помідори і полуниця.
От що стосується тепличного вирощування, тут ціла наука. Я ж думав це все так просто: посіяв – зібрав. Але щоб виростити один помідор, щоб рослина виросла, це ого… в неї безліч болячок: більше 30 видів грибів, 57 вірусів. Це повна катастрофа!
От і в теплицю потрібно приходити геть обережно, в одноразових рукавицях, щоб не занести ці віруси. Чи наприклад, вирішив покурити, а потім не помив руки і торкнувся рослини… Все! В рослини вже може бути «тютюнова мозаїка»… Я, коли починав робити теплицю, цього всього не знав. Допомогла література, виставки, спілкування з іншими фахівцями, що дуже допомогли мені своїми порадами».
Так минуло 3 роки. Аж до березня 2014, коли війна ввірвалась у його життя: «Як тільки у військкоматі почали записувати добровольців, я відразу пішов. Першого ж дня, ввечері. Чому? Бо коли в країні таке коїться, то сидіти вдома марно. Тим більше, як не як, але ж я – колишній військовий, то чимось і зможу допомогти. Я ж проходив школу контрактників і школу сержантів. Навички були, тому міг бути корисним.
Та й навички невійськових професій знадобились! Ще й як! Я ж трохи розумівся в техніці, механіці двигунів, тож допомагав ремонтувати техніку.
Ближче до 9 травня нас із військової частини відправили в Каховку. Там, біля Дніпра, біля ГЕСу дуже велика вологість і речі під ліжками від того просто гниють, я вже не говорю про цвіль. А що робилося би восени? Хвороб не оминули! А я після роботи в теплицях, взагалі погано переношу низькі температури… Отже, з’явилася ідея. Поспілкувався з хлопцями, вони погодились і почали робити в наметі… теплу підлогу. Ми взагалі були дуже дружним наметом, підтримували один одного, допомагали. І розуміли ж, що робимо для себе. От так навички тепличного господарства стали в пригоді. Коли зробили ту «теплу підлогу», пам’ятаю, хлопці жартували: «Стас, ти не цар, ти бог!». Як у тому анекдоті.
Потім поїхали на схід. Там… війна, як війна… – Стас неохоче згадує ті моменти і повертається до їхнього побуту там. – А потім невелика ротація. 3 липня повертались назад на передову. Ми ж розуміли, що справа йде до осені, а там і холод близько. На той момент, до ротації, в нас була лише 200-літрова бочка, щоб нагріти води й помитись. Це ж 5 чоловік за день, і все – решті не вистачає. Та й за день, при тих вітрах, бочка не встигала нормально нагріватись. А для мене поняття «тепла вода» починається з 40 градусів… ну теплолюб я! А коли через холод виникають проблеми зі здоров’ям, тоді взагалі толку мало. То ми знову поговорили з хлопцями, і вирішили, що за час, поки тривала ротація, зваримо душову кабіну. Скинулись грошима на матеріал і волонтери допомогли. І робота закипіла. Облаштувалися.
Коли на вулиці було -25-30 градусів, в нас в наметі трималася температура +38+40. А якщо хтось переборщить, то й більше – ми тоді в наметі відкривали вікна й двері, бо дихати не було чим. І в нас завжди була гаряча вода.
Такі побутові умови значно полегшували життя: прийшов з чергування – прийняв душ, прокинувся зранку – побрився, почистив зуби в теплій воді. В нас умови були чи не найкращі. Хлопці-сусіди з інших наметів приходили до нас митися.
А ще генерали приходили, в них шапки піднімались, коли вони це бачили, присилали потім своїх підлеглих, щоб ті переписували, перемальовували схему опалення. Але не знаю, чи зробили вони щось із того, що тоді малювали…
А ще не забуду, як до нас на тиждень приїхав депутат Валентин Миколайович Нечипоренко і… залишився з нами. Допомагав дуже багато, привозив дійсно необхідні речі. От мені дзвонили й питали: «Стас, що потрібно?» Я кажу, наприклад, що треба газові балони, труби тощо – і все це привозять.
Саме життя на війні, не в побутовому сенсі, мене не дивувало і було навіть звичним. Бо я ж був військовим і все це бачив раніше. А дивували оці перемир’я! Як це так, що в нас перемир’я, а моїх побратимів обстрілюють?! Навіть зараз мій командир батареї стоїть, а на нього кожного дня сиплять і сиплять. А він стоїть! І зарплата яка? 7 тисяч гривень? Уявляєте, майор, на самій передовій, в Зайцево, а на нього сиплять… та ще й з таким матеріальним забезпеченням. Це дивує! Як таке допускається?!
Про сумне не хочу згадувати, я його відкладаю і поки що про це не згадую. Багато чого бачив: дійсно, є різні люди. По одній людині не судять всіх і хочеться вірити, що наша армія буде найкращою. Раніше говорили: якщо не хочеш вчитись, то йди в армію, а зараз навпаки. Саме зараз армія будується. І за допомогою волонтерів піднімається з колін. Якби не волонтери, не знаю, що б нам і тій першій хвилі робити – в полях, в тих умовах…»
Зараз Стас повернувся додому, знову активно зайнявся тепличним виробництвом. Хоча воно й не зупинялось – допомагали молодший брат і тесть, але все одно за рік багато чого упущено. А ще вдруге став татком. Тепер планує побудувати для сина та доньки будинок.
В якийсь момент він навіть замислювався про те, щоб знов підписати контракт, але родина переважила: «Якщо я підпишу контракт, то як же дружина з малими дітьми? Та й згадую, коли приїжджав додому на ротації. Син дуже радісно зустрічав і дуже важко було, коли я їхав назад. Не хотів відпускати. Постійно просив по телефону, щоб я вже повертався. Я йому тоді придумував, що мене вусатий бородатий дядько не відпускає.
Та й господарство – теплиця, торф, земля, насіння. Щоб «зайти» в весняний сезон, треба готуватися з осені. Це дуже довгий процес, цілорічна робота.
А тепер ще держава виділила мені як АТОшнику 2 га землі. Дуже сільрада допомогла в цьому питанні. Біля мене ще один АТОшник отримав землю, тож ми вирішили, що на цій землі посадимо сад. Вже цієї осені плануємо висадити яблука, вишні, абрикоси. Це цікаво. І для мене це своєрідна реабілітація. Коли є домашній спокій, добробут.
Та й, взагалі, я змінився трохи після війни. Став розсудливіше ставитись до того, що правильно, що неправильно. Варто чи не варто. А життя ж продовжується. Повернувся і слава Богу. Треба жити!»
Джерело: Волонтерський фотопроект “Якби не війна“
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
