Валентина Ганзюкевич разом з чоловіком Михайлом стали батьками-вихователями для п’ятьох дітей. Родина мешкає у селі Богодухівка Золотоніського району, пише social.com.ua.
Подружжя мріяло про спільну дитину. А коли зрозуміли, що це неможливо, почали обговорювати всиновлення.
«Так склалося, що я більше не можу мати дітей. І ми почали думати про те, щоби всиновити дитину, дівчинку. Я постійно переглядала анкети на сайті Міністерства соцполітики. А коли ми з чоловіком купили будинок, почали серйозно займатися цим питанням», — згадує Валентина.
Одразу троє дітей
Жінка додалася в групи прийомних батьків, шукала серед знайомих тих, хто має такий досвід.
«Два роки тому на сайті я побачила Анжеліку, у неї було двоє братиків. Ці діти чекали рідну маму, тому категорично відмовлялися від усиновлення. Вони вірили, що вона виправиться. Тому ми стали їм прийомними батьками, не всиновлювали. В один момент у нас з’явилося відразу троє дітей: Анжеліці було 11 років, Дані — 10, а Святославу — 7», — каже жінка.
Виховання дітей для подружжя не було новиною. Адже в обох є старші діти від попередніх шлюбів. Крім того, Валентина за першою освітою педагог, має досвід роботи у школі.
«Переважна більшість пар хоче одну дитину: маленьку та абсолютно здорову. І це проблема. Тому що діти, яких хочуть всиновити або взяти в сім’ю, і діти, які є в базі та потребують батьків, — це різні діти. Тому в нас така велика прірва. У нас з чоловіком не було таких вимог. Ми в принципі хотіли дітей старших восьми років. З ними можна розмовляти, спілкуватися, домовлятися», — пояснює Валентина.
Проблеми з інтернатом
У лютому 2021 року подружжя почало збирати документи, а 26 травня діти приїхали в їхній дім. Цей період, за словами, Валентини, був найважчим. Адже тотальне небажання співпрацювати з боку інтернату ставило під сумнів можливість взяти дітей взагалі.
«Я не була готова до цього. Але ми зіткнулися з тим, що інтернати борються за дітей. Вони залякують їх, налаштовують проти прийомних батьків. Нам в інтернатах не раді. Це пов’язано з фінансуванням. Гроші ходять за дітьми. Ми тоді цього не знали. У нас були «рожеві окуляри». Коли ми приїхали, нам відразу сказали: «Діти до вас не підуть». Це була перша фраза, якою нас зустріли. Але наші діти витримали тиск. І хоча не з першої спроби, але погодилися піти до нас», — ділиться мати-вихователька.
Вона додає, що тепер діти розповідають, як їх залякували. Казали, що в сім’ю їх беруть лише заради фізичної праці та вигоди. Хоча родина Ганзюкевичів не має господарства. Мешкають у селі, але ведуть спосіб життя містян.
Каріна та Дмитрик
Найтривожнішими для батьків були перші тижні проживання разом з дітьми. Турбувалися, чи зручно їм буде спати, що вони люблять їсти, чим будуть разом займатися. Згодом налагодили побут і вибудували певні сімейні правила. Тому, коли в сім’ї з’явилася ще одна дівчинка, Каріна, таких хвилювань уже не було.
«Коли нам подзвонили й запропонували подивитися фото дівчинки, ми не вагалися. У Каріни важка доля. Вона була в кількох інтернатах. Вона вже була в опікунів, від яких пішла — не склалися в них стосунки, і вона повернулася в притулок. Потім до неї приїжджали кандидати, які хотіли її взяти в сім’ю, але відмовилися. І ось тоді в її житті з’явилися ми. Вона була трошки злякана. А забирали ми її в перший день повномасштабного російського вторгнення. Нам навіть пропонували перечекати війну, бо не знали, чи буде фінансування, не могли нічого гарантувати. Але ми дуже просили дозволити забрати дитину, тому що для нас вона вже була наша. Під повітряні тривоги 24 лютого їхали та молилися… Тому Каріна — це наше «дитя війни», — розповідає Валентина.
Найменший, Дмитрик, з’явився в родині 30 листопада. У жовтні подружжя зателефонувало в службу в справах дітей і висловило бажання взяти ще одного хлопчика шести — дев’яти років. За кілька хвилин їм перетелефонували й запропонували подивитися фото малюка, який у дитячому закладі з народження.
«У Дмитрика є брати. Але сім’я, де вони виховуються, уже фізично не могла його взяти. І він «завис» у системі. Тому що взагалі сім’ї не розділяють. Діти йдуть групою і на всиновлення, і на влаштування в родину. Я побачила його фото й не змогла відмовити. Хоча ми налаштовувалися тільки на старших діток», — каже жінка.
Коли Дмитрик потрапив у родину, був кволим і худим. У віці 2,2 року важив лише 7,6 кілограма. За чотири місяці в сім’ї його вага зросла до 12 кілограмів. Почав говорити й навчився добре ходити.
Школа й побут
Цікаво, що навіть діти-підлітки називають Валентину та Михайла мамою й татом.
«У нас сім’я. Це з першого дня. Як тільки ми приїхали додому, ми хвилювалися, але сказали: «Ми знаємо, що у вас є батьки, які вас народили. Ми не претендуємо на цю роль. Але в нас у сім’ї є статус — мама й тато. Ви для нас — діти». І Анжеліка перша сказала: «Усе, домовилися». Ми взагалі думали, що це буде з часом. Але вийшло ось так одразу», — згадує мати-вихователька.
Старший син Валентини Владислав — дорослий, уже не проживає з батьками. Святослав навчається в другому класі, Даня — у шостому, Анжеліка — у сьомому, Каріна — у восьмому класі. Батьки перевели їх у платну онлайн-школу, аби мати більше доступу до відеоуроків. Адже через вимкнення електроенергії та часті перерви через повітряну тривогу навчання в місцевій школі стало важчим.
«Я сама вчителька. У школі була відмінницею. Тому зі шкільною програмою можу впоратися. Перші пів року, коли дитина потрапляє в родину, є потреба в щоденній праці через педагогічну занедбаність. Святослав був переведений у третій клас, але він не вмів ні писати, ні читати. Та й навички самообслуговування в сім років були на рівні трирічної дитини. Ми перевели його в перший клас. Я навчила його читати й писати. Це було важко. Згодом у дитини проявилися психіатричні діагнози. І ми дотепер намагаємося з цим впоратися, допомагаємо йому адаптуватися. Йому важко навчатися, розвивається він із затримкою, тому що дитина дуже травмована. А з навчанням я справляюся. У мене діти мають високий і достатній рівень знань. З чимось допомагає тато, наприклад з інформатикою. Усі інші речі — я. 90 % домашніх завдань діти вже роблять самостійно. А перший рік нашої участі було справді дуже багато», — говорить Валентина.
І вона, і Михайло додатково працюють, підприємці. У чоловіка є магазин. Жінка надає консультації психолога онлайн і робить манікюр. Адже потреба в коштах в такої великої сім’ї також значна.
За два роки, відколи подружжя стало прийомними батьками, а з приходом наймолодшого хлопчика отримало статус дитячого будинку сімейного типу, їхній побут дуже змінився.
«Їжі ми готуємо багато. Якщо, наприклад, готуємо печеню, то в нас на це йде відро картоплі. Борщ — це каструля на вісім літрів. Я готую швидко, у мене одночасно горять чотири конфорки. Я мультизадачна мама. Я тут готую, тут малий коло мене, тут я можу ще зі Святославом читати й уроки робити», — зауважує господиня.
Вона додає, що дітей нечасто залучають до домашньої роботи. Їхнє завдання — навчання та порядок у власних кімнатах. З додаткового — хтось підмітає, а хтось миє підлогу в передпокої. Можуть допомогти почистити картоплю, коли мама готує їжу.
«Ми з чоловіком більшість роботи беремо на себе. Тому що в дітей має бути дитинство. Крім того, у нас є посудомийна машина, пральна й сушильна машини, робот-пилосос. Намагаємося побут максимально автоматизувати, аби більше мати часу на життя», — зауважує жінка.
Сім’я веде активний спосіб життя. Багато проводять часу на свіжому повітрі, адже мають велике подвір’я. Часто виїжджають у місто на розваги або прогулянки. А тепер ще мріють про двох дітей: хлопчика та дівчинку.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
