Як я вперше їздив на схід. Ярослав Нищик запитав, хто хоче скласти йому компанію і я зголосився, бо мені було цікаво.
Ми мали їхати спозаранку, але все-таки вирішили їхати вночі. З очевидних переваг - майже порожня дорога і зустріч з HIMARSами. Із мінусів - перевірки на більшості блокпостів.
Ми спробували поспати десь після другої ночі. Поставили будильники на п'яту. Але будильники не знадобилися. Через те, що машина була вщент забита, було неможливо опустити сидіння, а спати сидячи практично неможливо. Тому ми дрімали й мучилися. Хоча це теж трохи відпочинок. О п'ятій ми рушили на пошуки бензину й кави. Заїхали на найближчий АЗК і саме почалася повітряна тривога. Ярік запитує на касі: "Нічого, що повітряна тривога?". Працівник відповідає: "Та добре, що вона почала гудіти, бо ми проспали". Чим ближче до фронту - тим більше по#уізму.
Їхати на світанку на схід дуже важко. Ми декілька разів мало не потрапили в ДТП.
У Донецькій області різко збільшується кількість військової техніки на дорогах. І дороги там здебільшого жахливі. І блокпости задовбали. На одному з блокпостів російськомовний вояка записав номер машини, ІМЕІ телефону, адреси. І все це він записував російською. Ми потім жартували, що це ворожа розвідка. Ну, теоретично це можливо…
У Краматорську ми проїжджали повз знищені будівлі. А дорогою назад бачили, як копи складали опис свіжезнищеної зупинки…
Далі Слов'янськ. На виїзді з нього нас зупинила прекрасна пані з западенським акцентом і сказала, що далі волонтерам та пресі не можна. Хай по передачу приїдуть хлопці самі. Чувак, який мав зустріти, був поза зоною. Ярік набрав інших і попросив організувати, щоб хтось приїхав забрати передачу.
Сидимо, чекаємо, Ярік говорить: "Я готував цю фразу тобі на зворотній бік, але раз така хе*ня, то розкажу зараз: "Ти пройшов бойове волонтерське хрещення." Бо насправді волонтери здебільшого розвантажуються у Краматорську, а далі їхати бояться". Я такий: "Ну ок". А сам собі думаю: "Я не проти. Тут поки проїхав все це, вже трохи місцями зжимється." Але дуже скоро до нас підійшов коп. Перевірив документи, обшукав машину, порозпитував і дозволив їхати далі.
Далі ми рухаємося трохи трасою і потім маємо з неї з'їхати в сторону фронту, місце, в якому відпочивають хлопці в проміжках між чергуванням безпосередньо на позиціях.
Дорогою стоїть наш знищений командний пункт керування системою С-300 (це така велика вантажівка), мабуть зламана САУ і кілька знищених легкових авто обабіч.
Коли чергові бетонні блоки змушують скинути швидкість на ділянці дороги, не оточеній ні кущами, ні лісом, то стає трохи строьмно…
Звернули нарешті з траси на грунтовку. Обабіч то кущі, то лісосмуги, то нічого. Але ми весь час їдемо вздовж пагорбу. Я кажу: "Тут не ясно, що стрьомніше, чи коли ми їдемо по відкритій місцевості, чи коли вздовж лісу". Ярік відповідає: "Ну, вдарити по нас прямою наводкою неможливо, бо ми ж їдемо за пагорбом". І в цей момент обабіч дороги зринає вхлам роз**рячена легкова машина. Сільська дорога, ні крутих поворотів, ні урвищ, розігнатися неможливо. Трохи помовчали, а тоді Ярік каже: "Ну, там не було видно слідів горіння, мабуть то ДТП".
Приїхали. Сергій Варич на позиціях. Але всі дуже раді Яріку. Розвантажились. Вони розмовляють, курять. Всі на позитиві. Звукове тло - це постійне бабахкання. Як відрізнити коли стріляють наші, а коли по наших, я не знаю.
Хлопці дуже бадьорі. По ходу я дізнався, що ТРО (в тому числі і ця) ділиться на тих, хто не хоче йти звідти (тепер вже критична меншість) і тих, хто відмовляється їхати туди.
Окрім того, в зоні бойових дій більше обслуговуючого персоналу ніж тих, хто виконує безпосередньо бойові задачі. А зп і посвідчення УБД (в майбутньому) однакові.
А ще ні Звенигородська, ні Уманська ТРО не їдуть на фронт. Просто через відмови. Кажуть, що приблизно 500 осіб відправили і ще близько 1500 сидять в області. Я не можу нікого судити. Просто не розумію навіщо зараз платити по 40 тис. тим, хто сидить в області?
Забираємо одного чувака, який вертається по стану здоров'я. Маємо заїхати в інше село, щоб забрати документи і ще одного офіцера. Приїхали в те село. Чекаємо кілька годин. Зрештою їдемо без офіцера.
Тут Ярік каже: "Мені ця частина нашої подорожі була потрібна, щоб переконатися в правильності рішення про демобілізацію. Бо цей довбо**бізм в армії убиває будь-яку мотивацію до служби..."
Тоді вони дорогою з бійцем, якого ми забрали, ще багато ділилися історіями зневажливого ставлення та байдужості з боку керівництва. Обкладали пі**нами відмовників та тилових офіцерів. Але це ціла окрема історя.
Із важливого дорогою назад - це те, що нас жодного разу не обшукали. Якби ми везли ящик зброї, то вивезли б без проблем.
Загалом були в дорозі трохи більше доби. Я зайшов в дім. Тяпнув вина зі шпротами і ліг спати.
Максим Полішкевич, черкаський юрист, допис на власній сторінці у Facebook
