Щороку в Україні сотні дітей залишаються без батьківського піклування, а під час повномасштабної війни ця цифра, на жаль, лише зростає. Надалі доля таких дітей складається по-різному: можна потрапити або в комунальний дитбудинок, або в родину.
Журналісти Про все з’ясували, скільки в Черкасах функціонує будинків дитячого типу та прийомних родин, а також яка ситуація зараз із усиновленням.
Дитячі будинки сімейного типу та прийомні родини: у чому різниця
Нині в Черкасах функціонує 10 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховують 75 статусних дітей, та 9 прийомних родин, де живе 21 дитина.
Різниці у функціоналі дитячих будинків сімейного типу та прийомних родин, як такої, немає, головна відмінність у кількості дітей. У прийомній сім’ї може бути до 5 дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування, а в дитячому будинку сімейного типу - до 10, пояснює головний спеціаліст відділу опіки, піклування та усиновлення дітей служби у справах дітей Черкаської міської ради Олена Рибальченко.
- При влаштуванні дітей до таких будинків враховуються різні аспекти: житлово-побутові умови, склад родини тощо. Фактично у всіх дитячих будинках сімейного типу батьки мають рідних дітей. Є будинки, де діти вже повиростали, досягли повноліття та, наприклад, виїхали з дому. Але всі такі родини мають досвід виховання власних дітей. Хоч це не обов’язкова умова. Усі батьки проходять курси, де їм надають всю інформацію, з ними працюють психологи, - розповідає пані Олена.
З початком повномасштабної війни з Черкас виїхали два дитячі будинки сімейного типу та чотири прийомні сім’ї. Всього виїхало 19 статусних дітей.
- Вони продовжують перебувати в нас на обліку, але територіально розташовані за межами країни, - додає Олена Рибальченко.
У Черкасах також наразі є будинки сімейного типу і прийомні сім’ї, які евакуювалися з інших територій України.
- Є два дитячі будинки сімейного типу та одна прийомна родина. Один будинок - із міста Марганець Дніпропетровської області, інший - з Білозерського Донецької області. Прийомна родина також із Донецької області. Хтось хоче залишитися в Черкасах на довгий період проживання, інші - хочуть їхати додому, сумують, але з дітьми бояться поки що повертатися, - каже пані Олена.
“Усі діти в нас з’являлися якимось дивовижним способом”
У будинку сімейного типу Володимира та Лариси Кузіних з Черкас нині живуть 9 дітей. Найстаршій Вікторії нещодавно виповнилося 18 років, найменшим дітям наразі по 10 років.
Першу дитину родина Кузіних всиновила у 1995 році. Рідні батьки Віталія - чорнобильці - померли.
- Його мама, коли помирала, покликала мого чоловіка і попросила забрати дитину, - розповідає Лариса Кузіна.
На той момент родина вже мала трьох рідних синів і не планувала всиновлювати ще дітей.
- Ми були зовсім не готові до цього. Але та жінка дуже просила, тому ми спочатку просто забрали хлопчика до себе, а згодом усиновили, - розповідає пані Лариса.
Зараз Віталій вже дорослий - одружився та має сина.
Згодом у родині з’явилася ще одна прийомна дитина - 12-річна Валентина.
- Нам розповіли про дівчинку, яка жила з бабусею в маленькій хатині і навіть до школи не ходила. Вона не вміла ні читати, ні писати, не звикла до людей. Знову ж, ми не планували її вдочеряти, хотіли допомогти знайти нову родину, тому вирішили взяти дівчинку до себе на літо, сподівалися, що хтось відгукнеться, - згадує Лариса Кузіна.
Дівчинка мала яскраво руде волосся і була вся в ластовинні, каже пані Лариса.
- Ми привезли її додому, нагодували, покупали і вклали спати. А вранці я відкриваю двері в її кімнату - нема дитини. У мене шок. Вийшла на вулицю її шукати, а в нас був невеличкий квітник біля дому, то вона його весь виполола. Вона думала, що ми її робити взяли. Мене це тоді так вразило, - розповідає пані Лариса.
Валентина дуже хотіла навчатися, але до школи її довго не хотіли брати, через дорослий вік.
- Пам’ятаю, як вона хотіла мати власний рюкзак. Вона бачила, як дітки ходили до школи і кожен мав свій ранець. Валентина вчилася з таким бажанням, як ніхто. Ми з нею за літо багато вивчили. Але до школи брати довго не хотіли, - пригадує пані Лариса.
Спочатку дівчинка навчалася індивідуально вдома, зрештою - вчителька рідного сина пані Лариси погодилася пустити дівчинку на уроки, хоча б просто посидіти за партою з іншими учнями.
- Мій син тоді навчався в третьому класі. Я прийшла до вчительки і попросила її, щоб Валя хоч посиділа в класі під час уроків. Їй дозволили, і директор пішов нам на зустріч. Як Валя після того почала вчитися! За два роки наздогнала всю програму, - каже Лариса Кузіна.
Валентина закінчила 9 класів та вступила у медичний коледж. Зараз вона живе в Києві та працює в стоматологічній поліклініці.
- Ця історія показує, що не потрібно зупинятися, Бог відкриє перед вами двері. Взагалі, всі діти потрапляли до нашої родини якимось дивовижним способом. Ми не збиралися взагалі це все задумувати, - додає пані Лариса.
Всього родина Кузіних виховала 25 дітей, разом із трьома рідними.
“Діти приходять з тих родин, де були свої закони, і ці закони не завжди гуманні”
На початку діти у великій родині вживаються складно, каже пані Лариса.
- Вони приходять з тих родин, де були свої закони, і ці закони не завжди гуманні. Діти бачили батьків п’яними, те, як вони б’ються. Деякі діти бояться тата, важко уявити, що творилося в тих сім’ях. Й іноді вони приносять це все сюди. Але вони приходять в родину, де теж є свої закони. Я їм говорю досить строго, що в нашій родині є свої правила, головне з яких - ми всі один одного любимо, тут ніхто нікого не б’є. Тут немає страху. Діти мають подружитися, іноді це дуже складно, і не лише для хлопців, а й для дівчат. Я всім дітям говорю, що вони мають навчитися любити і дружити, щоб потім це перенести в свою родину. Не навчитеся зараз - потім буде тяжко, - говорить жінка.
Коли дитину влаштували в нову родину - це результат тривалої роботи відповідних служб, розповідає очільниця служби у справах дітей ЧМР Світлана Шишлюк.
- Все починається з виявлення ситуації в рідній сім’ї, яка може загрожувати життю та здоров’ю дитини. Тоді починається робота з сім’єю по забезпеченню дитини права на нормальні умови проживання. Наша служба співпрацює і з лікарями, інколи починаючи прямо з пологового будинку, дитячими поліклініками, дитсадками та школами, а також ювенальною поліцією. Починаємо завжди з вивчення ситуації й аналізу того, яка допомога потрібна родині. Дуже часто необхідне залучення психологів, - говорить Світлана Шишлюк.
“З місця, де смачно готують, де є затишок, там, де люблять просто так, ніхто не піде”
У родині Кузіних жили діти, які декілька разів тікали з притулку, в якому були раніше.
- У мене питали, чи ми готові забрати цих дітей, адже вони вже не раз тікали з притулку. Я тоді сказала, що з дому вони не підуть ніколи. Дивіться, у вас у притулку є грати на вікнах, а в нас немає, і двері відкриті. Вони можуть вийти, коли захочуть, але вони не захочуть піти з дому. З місця, де смачно готують, де є затишок, там, де люблять просто так, ніхто не піде, - розповідає пані Лариса. - У притулках чи дитбудинках працюють гарні люди, там великий персонал, але немає лише двох людей: мами й тата. Тих, хто просто любить дитину безумовною любов’ю та закриває очі на недоліки.
Важливою складовою виховання пані Лариса вважає навчання, тому йому в родині приділяють багато уваги. Також усі діти, які мають слух, отримують музичну освіту.
Мають Кузіни і свої сімейні традиції. У суботу всі разом готують їжу, а щовечора займаються спортом. Любить родина і подорожувати: по Черкащині, українських містах і за кордоном.
З вихованцями, які вже виросли та нині живуть самостійно, Кузіни підтримують зв’язок і надалі. На 8 березня пані Ларису задарували квітами діти, які виховувалися в її родині.
“Це наша земля і ми звідси нікуди не поїдемо”
Питання виїзду з України після початку повномасштабної війни, каже пані Лариса, в родини не стояло.
- Ми відразу всі включилися в роботу, постійно зайняті допомогою. На початку повномасштабного вторгнення я пішла шити розгрузки для ТрО, просто побачила оголошення, що потрібні люди. Все робимо для того, щоб ця війна скоріше закінчилася. Це наша земля і ми звідси нікуди не поїдемо. Нас запрошували і в Америку, і в Німеччину, але ми не виїхали. Все, що нам по силі, ми робимо. Головне розуміти, що все, що ти робиш, зараз корисно тут, - додає Лариса Кузіна.
Усиновлення дітей в Черкасах
Зараз у Черкасах на обліку перебуває 320 дітей, які мають статус дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування. Але з них підлягає усиновленню лише 56.
- Це ті діти, в яких чітко визначений статус: рідні батьки або померли, або позбавлені батьківських прав, або дали згоду на усиновлення дитини. Також підлягають усиновленню діти, батьки яких визнані недієздатними, або коли батьки невідомі, - пояснює заступниця начальника служби, начальниця відділу опіки, піклування та усиновлення дітей служби у справах дітей ЧМР Наталія Загребельна.
Першочергове право на усиновлення статусних дітей мають родичі. Якщо рідних людей немає, то тільки тоді всиновити дитину мають змогу громадяни, які перебувають на обліку кандидатів.
- На сьогодні в нас є 25 кандидатів в усиновлювачі, які стоять на обліку. Подали заяви ще троє осіб, які пройшли навчання, а сім сімейних пар відправляємо на навчання, - говорить пані Наталія.
Процес усиновлення дітей здійснюється тільки в судовому порядку.
- У Черкасах нині є 186 сімей, над якими ми здійснюємо нагляд за усиновленими дітьми, - говорить Наталія Загребельна. - Зазвичай, усиновлювачі хочуть собі маленьких дітей, до 3 років це максимум. І більше хочуть дівчаток. Також зазвичай усиновлюють одну дитину, у нас на сьогодні є лише 4 родини, які готові прийняти двох дітей.
Під час повномасштабної війни в України з’явилися нові види реєстрації усиновителів - тепер вони можуть подати документи, щоб стати кандидатами, через “Дію”.
Інга Голик
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
Коли читаєш про родину,яка виховала 25 дітей і створила будинок сімейного типу,це викликає захоплення і повагу!Адже родина це дійсно святе.Це найцінніше і найдорожче,що людина отримала від Бога.В статті заважає лише одне-фото диявола в обличчі незмінної багаторічної очільниці Служби у справах дітей ЧМР Шишлюк Світлани Олександрівни.Вона тут для чого?Для піару?Чи,щоб нагадати всім,хто готовий прийняти дитину в родину,від кого у місті залежить,чи буде ця дитина на смітнику,в приюті,в теплому домі чи все ж в родині?Повірте,про Шишлюк нагадувати непотрібно.Небайдужі люди ще не забули її прізвище на паркані перед будинком,де знайшли тіло напівживого Андрійка Лясова,закатованого батьками вітчима.У пам’яті багатьох черкасців досі єдине запитання,викарбуване на цьому ж таки паркані:”Світлана Шишлюк,де ви були?”І відповідь зрозуміла-де і завжди-у своєму зручному кабінеті.Люди пам’ятають петицію про ваше звільнення з посади.Багато хто за межами нашої області довідався про “результати вашої важкої та відповідальної роботи”завдяки телебаченню.Відгуки про вас та Вічканя В.М.у фейсбук,правда сотень скривджених вами жінок,скалічені долі дітей,що прошли крізь ваші рішення,все це виявилося пустим звуком для влади,яка повинна контролювати “ваші професійні досягнення”,але цього чомусь не робить.І така безкарність дає сили вашому лицемірству не сидіти в стінах очолюваної вами служби,а вперто лізти на шпальти ЗМІ.Такі переветні,як Шишлюк,дійсно є проблемою нашого досі совкового суспільства.На жаль.Дуже сподіваюся,що колись ми зрозуміємо,що за кожною черговою відпискою”Родина на обліку не перебувала”,які дають змогу Шишлюк уникати відповідальності за бездіяльність Служби у справах дітей навіть коли стається непоправне,за кожним парканом,на якому висть її прізвище,сховане скалічене дитяче життя.Ось на що треба звернути увагу в першу чергу.