Її доля – трагедія поколінь і років: народжена у роки Голодомору, вона завжди пам’ятала, як це – тижнями їсти перетовчений бур’ян із запліснявілим шматком хліба. Дитиною вона стала відрадою для німця, який у воєнні роки жив у хаті її матері. Пізніше вона стала єдиною надією на виживання для п’ятьох покинутих дітей, коли її чоловіка паралізувало.
Зараз Ользі Марківні вісімдесят чотири роки. Вона майже не ходить – лише трохи підводиться, аби допомогти себе пересадити на інвалідний візок. Проте для неї досі найбільша розрада – це земля: дивитися, як її готують до засівання, торкатися мокрого ґрунту після дощу. Здавалося б, звичайна українська пенсіонерка, яка прожила довше, ніж однолітки. Проте зморшок у неї на десяток більше.
Народження на порозі й дитинство на грядці
Ольга Гончаренко народилася у 1938 році, незадовго до того, як розпочалася Друга світова війна. Про свої роки у пелюшках говорить мало – лише те, що їй переповідали батько з матір’ю: «Народила мене мати в пелену на порозі біля дому. Ми жили бідно, вона працювала в колгоспі на лунці. От як народила – наступного дня зі мною на руках пішла полоти грядки».
Дитинства у Ольги Марківни майже не було – згадує, що в перші її роки почалася війна, яка забрала життя рідного батька. Тоді молодий Марко пішов воювати – ще у сорок першому році. На руках у матері лишилися двоє дітей – трирічна Ольга та щойно народжений Петро: «Матір працювала, я намагалася дати раду Петі – кутала його, мугикала, щоб він засинав. А коли була в колгоспі разом з матір`ю – вона вчила мене працювати з землею. Клала мої руки на сапу і показувала, як правильно робити лунки, як полоти землю».
У страшний сорок другий у село прийшли німці. Частину хат вони спалили, а для того, щоб їх слухалися, зробили це показово: «Це я пам`ятаю. Велика родина була – четверо дітей, їхні батьки і дід з бабою. Усіх зачинили у хаті, забили вікна і підпалили. Ми чули крики, матір закривала нам з Петром очі, щоб ми не бачили».
Того ж дня у будинок Федосії та маленької Ольги з Петром прийшов німець. Мабуть, він був головним, тому просто зайшов у хату, обрав дальню кімнату, розклав там речі. Федосія мовчала – ховала дітей на печі. Коли офіцер це помітив – сказав ледве зрозуміло, що нікого не образить, йому просто потрібне тепле житло. Свою обіцянку він стримав: «Я йому нагадувала маленьких дітей, які в нього лишились у Німеччині. То він приносив мені цукерки, колись шоколад – брав на руки і годинами показував фотографію, на якому були двоє дівчаток. Він завжди щось довго-довго розповідав німецькою, сміявся, бувало, що плакав, а я й не дихала – боялася».
Голодні післявоєнні роки
Коли німці відступали, спалили декілька хат у Гороховій Балці. Але будинок Федосії не чіпали – поки всі не вийшли за межі села, німець, який жив у її хаті, довго прощався з маленькою Ольгою: «Він плакав, цілував мене у щоки, обіймав, не випускав із рук. Коли йшов – повісив на мене свій хрестик».
Після цього настали голодні роки: землі, зруйновані мінами та градами, не родили. Їсти не було чого – і Федосії довелося годувати дітей тим, що навіть тварини не їли: «У колгоспі на день давали маленьку жменю зерна. То матір несе її додому, довго варить, щоб воно розбухло, і додає туди жмені три лабузиння. Товче, перемішує – і ми це їмо. Воно гірке, спершу ми й плакали з Петром, бо не хотіли їсти. Але на воді довго не змогли прожити – довелося їсти цей товченик, який матір лишила».
Одного разу Федосія знайшла на горищі тваринну шкуру. Вона варила і її: «Кидала у воду і варила кілька годин, поки вона не стане м’якою. А вона ж ще й ледве пахне м’ясом – то ми їли варений бур`ян у тому окропі й уявляли, що то курка».
Крім двох рідних дітей виховала ще п’ятьох покинутих
Своє кохання Ольга зустріла у тій самій Гороховій Балці, яку пізніше перейменували на Виграїв. Микола, старший на кілька років, уже мав доньку. Проте не бачив її ще з народження: «Його жінка ще вагітною пішла до сусіда, який був багатшим. Доньку народила вже в його хаті, а Микола дитину свою й не бачив». Вперше він зустрівся з нею вже в будинку, в якому жив із Ольгою – до дружини прийшла знайома і сказала, що «дитину Миколи колишня викинула на дорогу».
«Я як почула – побігла на край села, де мала бути ця дитина. Пробігла кілометри за секунди, коли бачу – лежить немовля, закутане в якесь дрантя. Як воно закричало – у мене серце розірвалося».
Після того дитину, Наталку, колишня чоловіка забрала – сказала, що забула про неї. Але коли в Ольги та Миколи народився Василь, та жінка таки покинула Наталку – вигнала з дому семирічку, бо та була надто схожа на колишнього - це дратувало нового чоловіка. «Микола привів дитину додому – каже, жінка вигнала. Ну, а що я відповім? Сказала, що завжди хотіла доньку».
Через кілька років в Ольги й Миколи народилася донька – Людмила. Вона каже, що через добре серце матері майже не мала дитинства: «Коли Наталці було років 16 – народила хлопчика, Валеру. Сама була дитиною, тому відразу покинула сина вдома, а сама поїхала невідомо куди. Матір була у колгоспі – дивилася за дитиною маленька я». Ольга намагалася бути хорошою для всіх: Людмилі – дати гідну освіту, Василю – віддати наїдки в дорогу, коли той почав працювати водієм-міжнародником, Валерику – купити солодощі. Про Наталку нічого не було чутно два роки, влітку вона приїхала – з донькою.
«Вона привезла немовля, сказала, що забере й Валерика до свого чоловіка. Наступного ранку сказала, що піде в магазин – дітям купити солодощі. І зникла на три роки».
З’ясувалося, що й цього разу Наталя втекла. Але цього разу залишила на матір уже двох дітей.
Повернулася дівчина лише через кілька місяців – її чи не насильно привіз чоловік, коли дізнався, що діти не в «санаторії», а покинуті на бабусю. Коли ж обох забрали, Ольга взялася опікувати ще двох: «Коли йшла з колгоспу, почула, що щось кричить. Думала, що теля – коли підійшла і бачу, що лежать двоє дітей: одне малесеньке, а друге – наче йому до року». Того вечора жінка повернулася з ними додому – Микола не був проти: «Він сказав, що я прийняла його доньку – то він ніколи не скаже ні слова проти». Про вчинене жінка не шкодує: «Я виховала п`ятьох нерідних, але якби могла – усіх би забрала під свої крила».
Важка втрата коханого
Через кілька років у родину прийшло горе – Миколу спаралізувало. З вічно усміхненого молодого чоловіка він перетворився на стару версію себе: з`явилися зморшки, які додавали йому десятки років, мова стала незрозумілою – через параліч правої сторони він не міг вимовити ні слова.
На руках немолодої жінки опинилися четверо дітей і п`ята, майже дитина – сам Микола: «Було, повкладаю всіх дітей спати, Микола ж теж лежить. І я чую, як він плаче. То і я собі сиджу й плачу. Шкода дітей, Миколу шкода. І себе трохи».
Кількарічна боротьба за життя Миколи скінчилася через 5 літ – чоловік вирішив позбавити себе життя і повісився. Для жінки це було непоправне горе – її опора та кохання усього життя зникли. Лишилася лише вона, Людмила і двоє прийомних дітей, які від неї тікали до знайденої рідної матері-алкоголічки: «Я плачу, йду за ними – а вони сидять біля неї п`яної і кажуть, що то їхня справжня мама, а я їм – ніхто».
Коли про дітей дізнався колишній чоловік біологічної матері, він забрав їх у родину: «Мені наче серце вирвали – так за дітьми плакала. Вони ж хоч і нерідні, але кровиночки».
Після того Ользі Марківні довелося ще раз втратити рідну дитину – Василя. Він пройшов Афганістан, вижив після важкого поранення, навіть дивом уцілів, коли його фура провалилася в глибоке урвище. Він помер, коли вже дорослим приїхав допомагати матері на городі – від жала бджоли, яке викликало анафілактичний шок.
Нині Ольга Марківна обожнює своїх внуків і навіть дочекалася народження правнучки. Для неї досі найбільша радість – донька Люда, яка піклується про матір. Щоразу, коли родина збирається біля ліжка Ольги Гончаренко, вона повторює: «Бережіть себе і лишайтеся людьми, як би складно не було». Усе життя вона керувалася цим правилом і стала Людиною, яка врятувала своїм добрим серцем не одне життя.
Автор Аліна Євич
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
