Виборці, які не усвідомлюють відповідальності за свій вибір - мавпа із гранатою. До виборів міської влади черкащани часто ставились несерйозно, довіряючи майбутнє свого міста авантюристам.
Із початку незалежності Черкасами керувало дев’ять градоначальників.
Були серед них і мудрі керівники, які працювали на благо громади, і політичні аферисти, що втягували місто у різні авантюри, і шахраї, що дурили голови містянам обіцянками втілити грандіозні проекти на кшталт «міжпланетного шахового турніру у «Великих Васюках». Траплялись і відверті посіпаки ворогів України. Їм черкащани протиставляли справжніх патріотів міста.
Про «сигаретний бунт» і те, як Черкаси міняли вершкове масло на тролейбуси
Першим мером Черкас із моменту здобуття Україною незалежності став виходець з радянської номенклатури Володимир Соколовський. Посади «міський голова» тоді не було, і Соколовський із 1990-го по листопад 1992-го року працював головою міськвиконкому.
У «Вікіпедії» про період правління Володимира Соколовського сказано лаконічно і не зовсім правдиво: «мав плани благоустрою міста. Хотів відродити проект зі створення мікрорайону Черкаси-2, розроблений ще 1984 року, а вулицю Хрещатик перетворити у пішохідну зону…Подав у відставку з посади голови міськвиконкому, пояснивши це поганим станом здоров'я».
Пробіл в історії міста на прохання журналістів ліквідував сам Володимир Соколовський.
- Мені випало керувати містом у дуже непрості часи: розпад СРСР, становлення незалежності України, початок економічної кризи, порожні прилавки у магазинах, бартер, - зазначив перший мер Черкас і розповів кілька бувальщин із тогочасного життя. Однією із найцікавіших була історія про тролейбуси.
- В Черкасах з’явилась ідея звільнити центр міста від автобусів, замінивши їх тролейбусами, щоб покращити міську екологію. Для цього потрібно було придбати для міста певну кількість тролейбусів підвищеної місткості. Так званих «гармошок». Випускали тролейбуси у місті Енгельс Саратовської області (Росія). Тож, щоб вирішити питання, довелось напряму виходити на керівництво заводу. Грошей на закупівлю тролейбусів не вистачало, і частину необхідної суми дав «Азот», яким тоді управляв Борис Райков. Зараз ніхто не повірить, що гроші довелось везти готівкою. Один із заступників голови міськвиконкому віз космічну, як на ті часи суму, заховану у дипломат (модна у ті часи валізка). А ще за тролейбуси Черкаси розплачувались телевізорами «Орізон» та вершковим маслом.
Добряче запам’яталась м’ясна криза. Одного чудового дня у Черкасах закінчилося м’ясо. Вирішили проблему так: як керівник міста, поїхав у Чорнобаївський район, де домовився із одним великим сільським підприємством про прямі поставки м’яса. Однак підприємство поставляло туші тварин, які ще необхідно було рубати. На прохання міської влади лісівники дали колодки, на яких одне із міських підприємств робило рубку туш.
А чого вартий «сигаретний бунт»? В магазинах Черкас вичерпався запас сигарет. Біля «Будинку торгівлі» курці влаштували мітинг. Я виступив перед городянами і пообіцяв вирішити проблему. Всю дорогу від «Будинку торгівлі» до міськвиконкому мене проводила колона із сотні людей, які скандували: «Давай сигарети!». Проблему вирішили, провівши переговори із керівництвом черкаської тютюнової фабрики.
А ГеКаЧеПе? У міськвикономі зібрався тоді весь актив Черкас – демократично налаштовані черкаські керівники, і радились до ранку, що робити. Всім було по-справжньому страшно за своє майбутнє і майбутнє країни. Загалом, було не просто, але ми не тільки вирішували нагальні, а часом і нетипові проблеми, але ще й будували. За цей період наша команда збудувала і здала в експлуатацію 34-ту середню школу та два садочки. Світло у міськвиконкомі не гасло до десятої вечора. О шостій вечора роботу влада міста не завершувала, - пригадав минулі події Володимир Соколовський.
Увагу громадськості у період мерства Соколовського привернули ідеї створення мікрорайону Черкас на намиві в районі станції Панське та створення у мікрорайоні «Митниця» куточку міста на воді. В «черкаській Венеції» між житловими будинками мали прокопати канали. Обидві ідеї дійсно вивчали на предмет втілення, але розробляти проекти міську владу відмовили спеціалісти із столичного інституту гідрогеології. Вони аргументовано пояснили, що обидва проекти завдали б непоправної шкоди екології і створили б для міста великі проблеми. Тому від них і відмовились. Будь-які розмови про реалістичність створення «черкаської Венеції», на переконання Володимира Соколовського, не мають під собою жодного ґрунту.
Із посади перший мер пішов не за станом здоров’я, а внаслідок інтриг Володимира Олійника, який перед тим, як захопити посаду мера, виїв із неї ще одного голову – Марка Литовського.
Після відставки Володимир Соколовський очолив Черкаське територіальне управління Антимонопольного комітету України, яким керував понад 17 років. На даний час він пенсіонер, але продовжує консультувати фахівців-антимонопольників, будучи членом громадської ради при АМКУ.
Масова «прихватизація»
Із листопада 1992-го по початок липня 1994 головою міськвиконкому Черкас був черкащанин Марк Литовський, який прийшов на посаду у 50-річному віці. Нічим особливим як градоначальник Черкас не запам’ятався. Період його правління ознаменувалося масштабною приватизацією майна, підприємств, магазинів, закладів громадського харчування, зростанням бізнесу та злочинності. Перші постріли кримінальних розбірок «гарячих дев’яностих» теж пролунали в Черкасах при Марку Литовському.
Литовський показав себе гарним господарником, який не любив брати участь у мітингах та політичних іграх.
На виборах міського голови 1994 року Литовського негласно підтримували соціалісти і комуністи, та управлінський аппарат. Проте перемогу здобув не він, а його заступник Володимир Олійник. Останній, не дочекавшись офіційного визнання своєї перемоги виборчою комісією, вчинив спробу захоплення кабінету міського голови - зламав замок вхідних дверей, за що Литовський пригостив його смачним ляпасом по пиці. Того ж дня міська виборча комісія офіційно визнала Олійника міським головою, а спроба провести перевірку бюлетенів призвела до сутички за участі представників міліції, спецпідрозділу «Беркут» та одного з кримінальних угруповань. Литовський і Олійник започаткували у Черкасах абсолютно дурогонську практику влаштовувати істерику через результати виборів та кулачні бої за кабінет мера.
Певний час Литовський очолював Управління майна області Черкаської ОДА. Пізніше виїхав до США, де працював менеджером станції технічного обслуговування. Потім пішов на пенсію. Станом на 2008 рік проживав у Лос-Анджелесі, а потім переїхав до міста Санта-Моніка.
Краснобай і баламут Олійник
Далі у Черкасах настала ера Володимира Олійника – баламута і політикана, що тривала 8 років: із липня 1994 року по квітень 2002-го. Посаду мера Олійник обіймав два терміни, і обидва рази не без приколів.
Після виборів (з липня по лютий 1995 року) Марк Литовський безрезультатно оскаржував результати виборів у судах: міська виборча комісія та сам Олійник ігнорували рішення судів та протести прокуратури. У 1995 році питання навіть розглядала Верховна Рада, проте не ухвалила ніякого рішення.
Тож легітимність першого воцаріння Олійника була вельми сумнівною.
Ще більш сумнівною виглядала перемога Олійника на виборах міського голови у 1998 році.
У ході виборчих перегонів йому на п’яти наступав кандидат в мери Олег Тішаков. Перемогу Олійнику дав навчальний центр Прикордонної служби, де всі прикордонники як один віддали голоси за Олійника.
Замість того, щоб як господарник елементарно керувати містом, Володимир Олійник охоче влазив у різні політичні авантюри, які нічого окрім насмішок у суспільстві і нещадної критики у пресі не викликали.
Чи не найбільшою авантюрою було висунення Олійника у президенти під час виборів Президента України 1999 року. Участь мера Черкас у «Канівській четвірці» (коаліція із кандидатів у президенти, що виступали проти Президента Леоніда Кучми) викликала неоднозначне ставлення у суспільстві. А от для Олійника участь у ній стала порятунком від переслідування з боку режиму. Особливо, якщо врахувати обставину, що ті переслідування зовсім безпідставним із точки зору законності, мабуть, не були. Хитрий трюк Олійника дав йому політичний захист, зруйнувати який Кучма так і не зміг.
Свій імідж опозиціонера Олійник ще більше виплекав під час революції кінця 2000-го початку 2001-року, яка увійшла в історію під назвою: «Акція «Україна без Кучми».
В історію ж Черкас Олійник увійшов скоріше як мер-політик, а не мер-господарник. За його правління мікрорайон «Луначарського» на багато років забув, що таке гаряча вода. Взимку черкащани традиційно потерпали від поганого очищення міських вулиць та тротуарів від снігу.
Зате під маркою боротьби за освітлення міста Олійник ініціював в Черкасах АЗС-ний бум. За період його мерства в обласному центрі спорудили понад сімдесят автозаправних станцій. Кажуть, А-Зе-еСизацію Черкас мер просував не тільки за «спасибі».
У тогочасних Черкасах любили жартувати про Олійника, називаючи його зятем багатої тещі. Привід жартам дала поява фешенебельної мерської вілли, що була зареєстрована на тещу Олійника – скромну пенсіонерку.
Запам’талось і вічне Олійниківське «каяття». Він на початку незалежності особисто перешкоджав черкащанам встановлювати український національний прапор. Пройшли роки, і Олійник публічно заявив, що помилявся, і покаявся. Далі моду на «каяття» поставив на поток.
Будь який свій серйозний промах Олійник називав помилкою і одразу оголошував про своє «каяття».
Хорошою рисою мера Олійника була його здатність годинами вислуховувати проблеми людей, які приходили до нього у дні прийому.
Маючи чудові ораторські здібності, завжди охоче брав участь у мітингах. Промови вирізнялись яскравими образами. Не рідко фрагменти його виступів журналісти і місцеві діячі розбирали на цитати. Хто не пам’ятає Олійниківське: «Хоч ви, дядьку, і генерал, але із вишні злазьте…»?
Олійник не боявся виходити до людей, незважаючи на привід, через який вони зібрались. Бо завжди знав, що треба говорити людям, аби їх заспокоїти чи розрадити.
Після програшу на виборах міського голови Олійник увійшов у лави нової антикучмівської опозиції, очолюваної Віктором Ющенком. На Президентських виборах 2004 року був довіреною особою Ющенка на ТВО № 197. Під час Помаранчевої революції у Черкасах організовував багатолюдні мітинги на підтримку Ющенка та скандував «Зека - геть!».
У 2007 році депутат ВРУ від БЮТ Володимир Олійник став «тушкою»: перебіг у Партію регіонів і незабаром став одним зі спікерів депкорпусу «біло-блакитних» на рівні із Чечетовим, нині покійним.
В часи Революції гідності воював проти народу. Був одним зі співавторів законів про диктатуру, і він же забезпечував їх голосування у парламенті. Нині переховується в Москві, де входить в коло організаторів антиукраїнського «Комітету порятунку України».
Мер-господарник
На зміну краснобаю і баламуту Олійнику прийшов господарник Анатолій Волошин, який до того керував молокозаводом, що виробляв продукцію ТМ «Волошкове поле».
На виборах Волошин «взув» Олійника на кілька тисяч голосів.
Міська ТВК, сформована Олійником, до непристойного затягла процес підрахунку голосів. Здавалося б, ще трохи, і кандидат Волошин повторить долю Тішакова, та Волошин (а точніше його радники) діяв рішуче.
Поки Олійник проводив у 206-й кімнаті прес-конференцію, Волошин зі своєю командою увійшов у кабінет мера, сів у крісло мера і заявив, що мер – він. «Я прийшов працювати», - запевнив Волошин ошелешених журналістів, яких набився повний кабінет.
Олійнику і його поплічникам не вдалось випхати Волошина, який забарикадувався у кабінеті міського голови.
Блокада кабінету, що нагадувала оборону Брестської фортеці, тривала близько двох тижнів.
Волошин стоїчно переборював пов’язані із «військовою кампанією» труднощі і героїчно утримував плацдарм. Весь світ облетіли кадри, що їх транслювало BBC, на яких Волошину передавали харчі через вікно кабінету мера (що на другому поверсі приміщення міської ради) у пакеті, який він тягнув вгору на мотузці…
Переможцем у протистоянні вийшов Анатолій Волошин.
Буквально в перші місяці правління Волошин знайшов спосіб відновити гаряче водопостачання для жителів «Луначарки», які до того роками гарячої води в своїх оселях не бачили. У перший же рік роботи Волошина в Черкасах відновили цілодобове водопостачання.
Загалом Анатолій Волошин показав себе хорошим господарником і патріотом Черкас. Однак йому випало працювати без більшості у міськраді і постійно лавірувати між різними групами депутатів.
Найсильнішими із них були група депутатів, що склали так звану «земельну мафію» і команда вірних олійниківців, які створили потужну і юридично підковану деструктивну опозицію.
Капості чинили Волошину як дрібні, так і крупні.
Одна із перемог депутатів «олійниці» - адмінштраф, призначений судом Волошину за те, що він з нагоди Міжнародного жіночого дня 8 березня «посмів» преміювати працівниць міськвиконкому.
Велика капость – відставка, в яку його відправили об’єднані сили «земельної мафії», «олійниці» та підконтрольних губернатору Вадиму Льошенку депутатів-есдеків.
Мафії Волошин заважав «дерибанити» міську землю, «олійниця» ненавиділа Волошина за визначенням, а губернатор прагнув досягти контролю над містом, чому протистояв Волошин.
Зрештою, зрозумівши, що, утопивши Волошина, есдеки відкрили Олійнику шлях до повернення у крісло мера, вони дали задню, і Анатолія Волошина відновили на посаді рішенням суду.
З першого дня Помаранчевої революції Анатолій Волошин, як і більшість працівників апарату міськради, приєднався до повстанців. Двері мерії Черкас були відчинені для учасників революції цілодобово, забезпечивши черкащан гарячим чаєм та доступом до туалетів, що взимку було дуже важливо.
Під час наступних виборів міського голови кандидата Волошина підло зняли із виборів за кілька годин до дня голосування. На тих дільницях, де навпроти прізвища Волошина у виборчих бюлетенях дільничні комісії не встигли поставити позначку «вибув», за нього проголосувало більше половини виборців.
За часів Волошина знахабніла «земельна мафія» розгребла мало не всі землі громади, особливо запекла боротьба йшла за екологічні землі берега Дніпра та Соснівки.
Волошин – перший мер Черкас, який започаткував добру традицію цивілізованої передачі міської влади та ключів від кабінету міського голови.
Мер-мільйонер
Після зняття з виборів Анатолія Волошина у Черкасах зав’язалась запекла боротьба між командами «олійниці», тодішнього губернатора та кількома відомими на той час в Черкасах діячами.
Склалась патова ситуація. Жодний із кандидатів не був настільки авторитетним, щоб стати мером. Прикрості додавали і інтриги «олійниці», яка філігранно двічі поспіль зривала вибори у місті.
Кажуть, що одного разу Президент провів у себе на Банковій таємну нараду, в ході якої двох найвпливовіших кандидатів у мери Черкас схиляли до думки знятись із виборів на користь мало відомого тоді черкащанам „заїжджого” Сергія Одарича – соратника Михайла Бродського. Та жоден не поступився.
У цей непевний період містом керував виконуючий обов’язки міського голови, секретар міської ради, «бютівець» Анатолій Каленчук, він же представник багаточисельної армії кумів екс-мера Володимира Олійника.
На відміну від багатьох черкаських очільників Анатолій Каленчук ніколи не прибіднявся і своїх статків не приховував. У депутати він прийшов доволі багатою людиною, по-суті мільйонером.
Незважаючи на шлейф негативу, який тягнувся мало не за кожним представником «олійниці», Каленчук, який керував Черкасами упродовж кількох місяців, показав себе справжнім господарником.
Організував роботу міських комунальних служб, які, користуючись періодом вимушеного «безголів’я», не проти були і побайдикувати. Непогано при ньому працювали міськрада та міськвиконком. Каленчук на достойному рівні провів день міста, який тоді святкували влітку.
На виборах Каленчука обійшов Сергій Одарич, який набрав близько 15 тисяч голосів виборців. Ще кілька місяців потому у різних колах Черкас смакували тему «піраміди» по підкупу виборців, яку за два мільйони «зелених» Бродському нібито продав один із фаворитів попередніх мерських перегонів.
Мер-масовик-затійник
Найяскравішою «зіркою» у «сузір’ї» мерів Черкас без сумніву був киянин Сергій Одарич. Піарщик за покликанням, друг столичного олігарха Михайла Бродського втримався у кріслі градоначальника Черкас майже дев’ять років: із листопада 2006 по квітень 2013, і з червня 2014 по листопад 2015.
Непостійність своєї натури Одарич продемонстрував ще за два роки до мерства.
- В мери Черкас не йтиму, бо у нас із Михайлом Бродським домовленість, за якою він займається політикою, а я бізнесом. Проте Черкаси мені не байдужі, тож буду депутатом міськради, - за кілька місяців до виборів повідомив Одарич журналістам, зібравши їх у кафе „Сладкарниця”.
За місяць до виборів він на прес-конференції заявив, що йде в мери від БЮТ, бо його у «необхідності цього кроку переконала Юлія Тимошенко». Але із мерських перегонів без пояснення причин знявся і вперто уникав коментувати свою політичну кадриль.
У депутатські будні Одарич і його команда розсварились із БЮТ, в лавах якого увійшли в міськраду та фактично розвалили БЮТівську фракцію.
Після вже описаних подій навколо двічі зірваних виборів мера, на небосхилі черкаської політики серед претендентів на мерську посаду знову замаячила фігура Сергія Олеговича.
Розлучення із БЮТ не завадило Одаричу йти в мери під дещо зміненою бютівською символікою.
«Молодий і перспективний» кандидат, яким себе позиціонував Одарич, закидав Черкаси буклетами і книжками власного авторства - «Досягти мети», «Черкаси – місто успіху», «Справедливість власноруч» тощо.
У своїх обіцянках Одарич зайшов ледь не далі, ніж Остап Бендер, коли обіцяв наївним шахістам із Васюків організувати у їхньому містечку міжпланетний шаховий турнір.
А обіцяв кандидат не багато не мало, а замінити старі вікна на склопакети у у закладах соціальної інфраструктури міста та житлових будинках Черкас. Вершиною була обіцянка збудувати швидкісний автобан «Київ-Черкаси», після спорудження якого Черкаси автоматично перетворяться на спальний район столиці.
Проекти Сергія Олеговича вражали мізки провінційних черкащан масштабністю. На дворових зустрічах одкровення кандидата викликали у довірливих пенсіонерів сльози розчулення.
Із зазначених обіцянок майже жодної Одарич не виконав. Зате за часів його мерства були загнані у гігантські валютні борги два найбільших стратегічних підприємства Черкас – «Водоканал» (єдиний постачальник води) і «Теплокомуненерго» (один із двох в місті виробників тепла). Обидва кредити створили скажену різницю між вартістю і собівартістю тарифів на водопостачання та тепло і лягли непомірним тягарем на міський бюджет. Один із кредитів місто взяло у Європейському банку реконструкції і розвитку, тому гострі на язик журналісти жартували, що Одарич відЄБееРеРив Черкаси по повній.
При ньому хотіли ввести плату за безкоштовні гуртки, що у мікрорайонах опікувались дітьми із малозабезпечених сімей. Діти пішли б на вулицю, зате звільнилися б приміщення.
Намагався «оптимізувати» п’ять черкаських шкіл. У відповідь дитячий шкільний духовий оркестр кілька днів грав під вікнами кабінету мера похоронні марші.
Втілив власну методику вирахування ставок на оренду приміщень міської комунальної власності, яка підняла орендну плату до небес.
Водночас саме при Одаричі у Черкасах розквітнув культурно-фестивальний рух, почалося просування міста як туристичного об’єкта.
Рекреаційні зони Черкас нарешті після довгих років занедбання довели до ладу, встановили атракціони, відремонтували водограї. Втім, "золотий вік" парків більше пов'язують не із ім'ям Одарича, а із тодішнім директором комунального підприємства "Дирекція парків" - Олександром Радуцьким, який захопився відроджувати зелені зони Черкас.
Завдяки Одаричу в місті щороку проводилося чимало фестивалів. „Крижталь”, „Древляндія”, „Живий камінь”, „Співочі вечори” та багато інших стали візитівкою Черкас і привертали до міста всеукраїнську увагу.
У часи Януковича промерська фракція Вільних демократів спаяно працювала у коаліції і фракцією Партії Регіонів. Саме при Одаричі місто передало обласній раді Соборну площу. Опозиція була впевнена, що це зробили для того, щоб не давати можливості влаштовувати у центрі Черкас акції протесту проти злочинного режиму.
Та це не врятувало Одарича від імпічменту.
Відставку грубо, підло і не зовсім законно на швидку руку склепали брати по коаліції – місцеві регіонали, очолювані губернатором Тулубом. Повернути втрачене крісло Сергію Олеговичу вдалось аж через два роки. А у цей період Черкасами управляло по черзі аж два в.о. міського голови – секретарі міськради. Про них мова піде окремо.
На наступних виборах після революції Гідності Одарич, завдяки Тулубу маючи ярлик «жертви бандитського режиму», знову переміг. Але тепер йому у потилицю дихав висуванець «Батьківщини» Анатолій Бондаренко. Саме його перемога, здобута на останніх мерських перегонах, поклала край безальтернативному владарюванню Одарича в Черкасах.
Після імпічменту та до червневих виборах 2014 року у період між головуванням міста Черкаси з липня 2013 по червень 2014 року надавав консультаційні послуги з координації виробництва на ПАТ «Темп».
На останніх виборах зайшов у міську раду у якості депутата.
Метелик –одноденка
Змову проти Одарича очолив регіонал – секретар міськради Віктор Горкун. У історію керманичів Черкас він увійшов за оригінальний рекорд. Виконуючим обов’язки міського голови він побув всього три дні – із 23 по 25 квітня 2013 року. Віктора Горкуна «злили» його ж колеги по партії.
Сивочолий зрадник
З квітня 2013-го по червень 2014-го в.о. мера Черкас був секретар міської ради, комуніст Віктор Білоусов.
Як міський керманич був повністю контрольований губернатором Тулубом. Попри обіцянки відродити міську комунальну сферу, нічого не зробив. Зате на догоду Тулубу кілька разів добивався судового рішення на заборону проведення акцій протесту у центрі Черкас. У розпал Революції Гідності забарикадували входи у міськраду. Саме приміщення з подачі Білоусова охороняли «тітушки».
Посібництвом біло-блакитним окупантам і зрадницькими діями щодо городян Віктор Білоусов зганьбив свою сиву голову і заслужив зневагу черкащан.
Перед червневими виборами 2014 року обіцяв написати заяву про відставку і працювати за спеціальністю. Із тих пір про подальшу долю Віктора Білоусова нічого не чути.
Олександр Немеш
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
