У Смілі 20 грудня зупинилося серце ветерана Другої світової війни, офіцера, підполковника Кирила Андрійовича Лещенка. Наступного року він мав би святкувати своє 100-річчя.
Про це повідомив виконавчий директор Українського кіноінституту Денис Масліков.
Кирило Андрійович народився 19 серпня 1926 року у багатодітній родині у селі Ладинка поблизу Чернігова. Він був наймолодшим у сім'ї. Його батько був ветераном і інвалідом Першої світової війни. Отримав тяжке поранення у боях під Львовом в Австро-Угорщині. Один з дідів народився ще кріпосним у Російській імперії.
Пережив Голодомор у 1933 році, коли вперше побачив на власні очі масові смерті людей і арешти людей за "крадіжку" зерна.
У 1941 році опинився під окупацією німців разом з батьками. Змушений був змінити рік народження з 1926 на 1927, щоб не забрали у Німеччину. Все одно у 1943 році загін німців прочісував тамтешні села і силоміць відправив юного Кирила поїздом для роботи на Рейх, але він вночі стрибнув з потяга десь у лісах Білорусі і пішки повернувся додому.
Уже за кілька місяців Чернігівщину зайняли радянські війська, а у 1944 році Кирила мобілізували до її лав. У боях у Львівській області він був поранений. Перемогу над Німеччиною він зустрів там же, але продовжував службу за мобілізацією аж до 1951 року. Служив у Львівській і Житомирській областях.
У 1947 році, перебуваючи в армії, пережив другий голод в Україні. У спогадах Кирило Андрійович згадував, як солдати його частини вишикувалися біля паркану і просили людей на вулиці дати їм хоч щось поїсти. Самому Кирилу пощастило більше. За дисципліновану і бездоганну службу його було призначено особистим водієм командира частини. Тоді він особисто побачив, як у вимотаній війною і розрухою країні жирували армійські генерали.
У 1951, коли прийшов час демобілізації після 7 років служби, Кирилу Андрійовичу запропонували залишитися в армії і вчитися на офіцера. Його направили в артилерійське училище в Одесі, де він зустрів 19-річну Галину, свою майбутню дружину, з якою пройшов весь життєвий шлях аж до її смерті у 2017 році. Пізніше він навчався у вищій офіцерській бронетанковій школі у Ленінграді.
Свій шлях офіцера Кирило Андрійович пройшов у радянських танкових військах від частин в Україні до Сахалину і назад в Україну.
Аж поки не опинився у середині 1960-х в елітному 47-му гвардійському танковому полку, що базувався у Фюрстенберзі (НДР). На посаді начальника автобронетанкової служби, він відповідав за "залізний кулак" армії — бойову готовність танків та бронемашин на кордоні з НАТО.
Кирило Андрійович міг зробити й більш кращу кар'єру в радянській армії, але постійно відмовлявся стати комуністом і членом КПРС, хоча йому багато разів і натякали, і давали зрозуміти, що так буде краще для його служби. Він не вірив системі, особливо після служби у Німеччині і вторгнення радянських військ у Чехословаччину у 1968 році.
Після завершення військової служби у 1974 році Кирило Андрійович уже оселився у Смілі і продовжив там свою трудову діяльність. Кілька років він віддав роботі у Смілянському районному комбінаті побутового обслуговування, де обіймав посаду начальника гаража. Його досвід офіцера та глибокі знання техніки стали в пригоді місту: під його керівництвом автотранспорт підприємства працював безперебійно, забезпечуючи побутові дефіцитні товари для десятків тисяч смілян та мешканців району.
Він не витримав і знову пішов на службу, цього разу у Смілянський військкомат. Але у 1979 році сталося вторгнення СРСР в Афганістан. Кирило Андрійович був проти цієї військової авантюри і не хотів бути особисто причетним до відправки смілянських хлопців на нікому не потрібну війну, тому він знову звільнився з армії.
Кирило Андрійович мріяв дожити не тільки до 100-річчя, але й до перемоги України над Росією.
Він пережив майже всіх своїх рідних: братів, сестер, їхніх дітей. У нього залишилася тільки донька.
21 грудня він був похований біля своєї дружини на Загреблянському кладовищі у Смілі.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
