Ветеранська політика на державному рівні повністю про***ана. І історія з загибеллю ветерана і поліцейських - тому підтвердження.
Обовʼязкова психологічна реабілітація після звільнення, повний супровід під час реінтеграції, план цієї ж реінтеграції, наявність психологів у соціальних центрах і ветеранських хабах, ефективна підтримка сімей загиблих і зниклих безвісти, бажання працівників ЦНАПів, міських рад і ТЦК вислухати й допомогти замість того, щоб здихатись, аби не заважали…
Де це все?
Коли вдова звертається до керуючої напрямком гуманітарної політики у міській раді з проханням виділити місце на кладовищі для встановлення кенотафа (памʼятника без тіла) згідно чинного законодавства, й чує у відповідь: «У нас 70 зниклих безвісти, ми що, кожному будемо памʼятник ставити? Все поле ними заставимо?».
А на пряме питання, для чого це робити, «мило» усміхається й навмисно затягує процедуру присвоєння вулиці імені загиблого героя.
Коли майор з ТЦК, відповідальний за комунікацію з сімʼями загиблих та зниклих безвісти, перешкоджає отриманню грошового забезпечення шляхом подачі неправдивих даних, маючи в реєстрі усі необхідні документи, що доводять протилежне.
А потім, у день відкриття меморіального знаку, цинічно пише: «Вітаю зі святом».
Коли працівники й працівниці інших держструктур закочують очі зі словами: «Знов ці контужені прийшли».
Коли суспільство наперебій кричить: «Ми їх туди не посилали».
Коли і ветерани, й сімʼї загиблих мають «вибивати» те, що належить їм по праву. І роблять це не за допомогою, а всупереч тим, хто мав би це право гарантувати.
Тоді ці наслідки очевидні.
Ветеранська політика існує лише на папері й ініціативі небайдужих. На рівні держави - вона про***ана.
Суспільство не готове.
Люди не усвідомлюють масштабів.
Часи змінились, а підходи лишитись ті ж.
І поки суспільство з державою інфантильно сподіваються - як дитина, коли закриває очі й думає, що її не видно - що цього не буде, пʼятеро людей вже ніколи не повернуться додому, їх сімʼї не почують рідні голоси, а діти ніколи не зможуть обійняти своїх батьків.
Бо правила пишуться кровʼю.
Перший резонансний випадок вже є.
А далі буде більше. Тільки держава й суспільство все ще не готові це почути.
Аліна Отземко, дружина загиблого на війні захисника Василя Отземка, письменниця з Корсунь-Шевченківського, допис на особистій сторінці у Facebook
