Змалечку і назавжди вкарбувалося в свідомість почуття гордості за те, що всі ми, черкащани, є земляками Богдана і Тараса. А окрім них ще й багатьох славних мужів минувшини, імена яких згадуються не так часто, але від того не втрачають величі: Івана Піддубного, Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Гулаків-Артемовських, Симиренків... Та маємо ми ще й чималу „рідню“ в особах велетів як колишніх часів, так і теперішніх, які самі хоч і не народилися на Черкащині, але їхні родоводи так чи інакше із нею пов’язані. Це земляцтво налічує десятки прізвищ, пише газета «Акцент».
Ікар з Подніпров’я
Найвидатніший танцівник ХХ століття, знаменитий хореограф Серж Лифар назавжди залишився найбільшою легендою світового балету. І нині чи не кожен скаже, що Серж — це, насамперед, Париж і „Гранд-Опера“. Але там за сповнених драматизму обставин він опинився лише 1923-го, а народився ж бо 1904-го. І не Сержем, а Сергієм.
Ця щаслива подія трапилася в родині посадовця департаменту водного і лісового господарства Михайла Лифаря та його дружини Софії, що в дівоцтві мала прізвище Марченко й була дочкою шанованого у Каневі та його околицях пана Василя Марченка.
На Канівщині у маєтку діда й минали дитячі літа Сергійка. Саме літа, адже більшу частину року він із батьками жив у Києві. Співав у церковному хорі, опановував скрипку та фортепіано і завжди чекав теплої пори.
Пояснення цьому в рядках, написаних вже у Франції: „Слухаючи народні пісні, спостерігаючи за яскравими обрядами святкувань, подовгу слухаючи селян, я торкався чистого джерела давньої вікової культури.
І сам того не знав, що вбирав у себе найдавнішу правду, трепетно торкався живого минулого, вчився любити й поважати свій народ“.
Його юне життя змінилося в якусь мить, коли він наважився зазирнути в репетиційну хореографа Броніслави Ніжинської.
Відтоді музика стала для нього лише супроводом танцю й душевною розрадою, але як із елементом виховання з нею було покінчено. Став найстараннішим учнем балерини Ніжинської, а згодом і найперспективнішим. І це — в 13 років, що для балету все одно, що в 31 для великого спорту.
Та його захоплення раптом виявилося наймарнішим з усіх можливих, бо пролетаріат балет не любить...
Ніжинська вже виїхала до Франції і намагалася там зібрати своїх найкращих учнів. А Сергій тим часом сидів у в’язниці, адже відмовився їхати за нею слідом, аби шпигувати за мистецьким середовищем російських емігрантів. Зрештою, утік.
Життя Лифаря у Франції стало взірцем того, як ніхто стає усім. Вже в 24 роки він очолив балетну трупу „Гранд-Опера“, у якому поставить 200 вистав. Заснував Інститут хореографії, очолив Університет танцю, став професором Сорбонни... Декораторами його постановок були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Марк Шагал (а Сальвадор Далі отримав відмову за прихильність до надмірного сюрреалізму, недоречного в „Ікарі“). Неймовірно, але богемна європейська аура не позбавляла Лифаря бажання бодай зрідка „вдихнути українського“. Він міг прийти на виставу у вишиванці й повідомити публіку, що сьогодні замість „Сюїти в білому“ буде „На Дніпрі“. У тому, напевне, й причина ще однієї відмови, вже значно вагомішої, адже почув її сам Шарль де Голль. Лифар сказав йому, що ніяк не може стати французом, бо вже народився українцем...
Комік зі зраненим серцем
Одним з найулюбленіших комедійних акторів радянського кіно назавжди залишиться Савелій Крамаров. Його трохи макоцвітні, але симпатичні герої, стали справжньою родзинкою вітчизняного екрану 1960-1970 років. Такого типажу у якості виконавця головних ролей у ті часи не мав навіть Голлівуд, до якого, зрештою, 1981-го Савелій Вікторович і подався давно битим шляхом: через Ізраїль.
Чому? Чому улюбленець мільйонів вже у зрілому віці виїхав на непевні хліби? Кінознавці запевняють, що він до останнього не міг пробачити державі знущань з батька, на якого був дуже схожим і задля можливості листування з яким задовго до школи опанував грамоту.
Емігрувати поривався давно, і через те режисери лиш зрідка зважувалися „достукатися до Кремля“, щоб затвердити його на помітну роль. А з титрів другорядних прізвище Савелія системно видаляли.
Віктор Крамаров народився у Черкасах 1900 року у родині міського адвоката Савелія Крамарова (на честь якого він і назвав сина). Як водилося у єврейських родинах, нащадок „успадкував“ фах батька, а оскільки уславився як великий професіонал, то невдовзі Віктор Савелійович переїхав до Москви і вже до 30-ти зробив там кар’єру. Але якось зважився захищати колишнього фронтовика Громадянської, який ненароком став „ворогом народу“.
Згодом у вузькому колі колег дозволив собі гнівну репліку на предмет протизаконних методів добування зізнань. Зрештою, по нього приїхали. Тоді Саві не було ще й чотирьох...
Отримав 8 років таборів на Алтаї, а 1950-го — новий термін „заднім числом“: за участь у меншовицькій есерівській організації. Серце матері Савелія цієї звістки не витримало. Невдовзі не стало й батька: у Туруханську Красноярського краю тюремники констатували його смерть „за нез’ясованих обставин“, тому кваліфікували її як самогубство. Вже через п’ять років Віктора Крамарова посмертно реабілітували. Минуло ще чимало літ, поки відомому актору Савелію Крамарову вдалося отримати особисті речі батька — профспілковий квиток, 53 довідки та ощадкнижку з 5 рублями 7 копійками на рахунку.
Поховані Крамарови на максимально віддалених відстанях. Дід Савелій — на єврейському цвинтарі у Черкасах, але його могили не збереглося, Віктор Савелійович — десь на Красноярщині, а Савелій Вікторович — неподалік Сан-Франциско. 6 червня виповнилося вже 20 років, як його не стало...
Олеандри пам’яті
Для прозаїка Костянтина Паустовського, занесеного ЮНЕСКО до переліку найвидатніших літераторів ХХ століття, Черкаси стали найдорожчою для кожної людини „країною дитинства“. Десь тут, над теперішнім Замковим узвозом, буяла фруктовими різноцвітами садиба його бабусі Вікентії
Височанської, яка першою розпізнала у Костику майбутнього письменника. Дід Паустовського колись був черкаським нотаріусом, а тітка Єфросинія Височанська — завідувачкою приватних жіночих училищ у Смілі та Черкасах. Дослідники біографії класика схиляються до думки, що у Черкасах народилася й мати Паустовського Марія Височанська.
Багато разів у своїй творчості повертався Костянтин Георгійович до тієї країни, яка у „рожевих олеандрах пам’яті“ була синонімом назви нашого міста. „Поездки в Черкассы и Городище были в моем детстве праздником, а будни начинались в Киеве, на Святославской улице, где в сумрачной и неуютной квартире проходили длинные зимы“, — напише він в „Повести о жизни“. У 1920-му, опинившись у вирі громадянської війни, Паустовський скористається кількагодинною можливістю, аби навідатися до Сміли. „Река Тясмин, так же, как в моем детстве, была затянута толстым ковром ярко-зеленой ряски и потому была похожа на луг. Из-за заборов пахло бархатцами. Все эти места — и Смела, и соседний город Черкассы — были связаны с жизнью моей семьи. Я бродил по тихим улицам Смелы, и моя жизнь, казавшаяся до тех пор короткой, вдруг предстала предо мной, как ряд длинных лет, наполненных множеством больших и малых событий“.
Борис Юхно, «Поріднені з Черкащиною», "Акцент", №27, від 1 липня 2015 року.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
