Корсунець Віталій Бондаренко все вирішив для себе з перших днів повномасштабного вторгнення. Були ті, хто його відмовляв, радив не поспішати. Але він сказав собі й близьким, що піде боронити рідну землю, якщо буде потрібен. Так і сталося – до лав ЗСУ вступив у квітні 2022 року. Повоювавши понад рік, Віталій отримав серйозне поранення та демобілізувався. Наразі повернувся до роботи на «Миронівській птахофабриці», що працює на Канівщині.
— Мама й вітчим дуже турбувалися за мене, коли йшов у військо й протягом служби. Допомагали, чим могли, — розповів Віталій. — Пояснював родичам свої думки, коли йшов на фронт: війна торкнеться усіх, тож ховатися немає сенсу. Тут не грає ролі хочеш, чи ні. Повістка є — значить ти потрібен, зможеш допомогти, захистити, вибороти й дуже сподіваюся — перемогти.
Строкову службу чоловік відслужив ще в мирному 2012 році. Пройшов підготовку в навчальному центрі «Десна». Служив у частині, яка потім, у лютому 2022 року однією із перших прийняла бій біля аеродрому в Гостомелі. Освоїв тоді військову професію водія-заправника. Але, за словами ветерана, водій у сьогоднішніх умовах, у разі потреби, швидко стає піхотинцем.
У 2022 році військкомат знову призвав Віталія – формувалася нова 66 бригада...
— Професія в армії — це те, чим маєш займатися більшість часу. Але коли на полі бою бракує воїнів, зокрема піхотинців, то всі мають виконувати наказ та посилювати цю ланку. Адже якщо немає піхоти — немає й фронту. Тож у ту мить, коли ти потрібен на лінії фронту як піхотинець, хоч ти танкіст, хоч водій, а маєш брати автомат та захищати рідну землю в бою.
За плечима Віталія — служба на Донеччині та Луганщині.
— Тримали оборону під Кураховим та Пісками. Вважаю, що народився в сорочці, бо вижив. Як і мій колега по взводу — в нього взагалі унікальний випадок: ворожий танк цілив прямою наводкою, та боєць у той момент спіткнувся. І, як виявилося, дуже вдало — снаряд пройшов по дотичній і ніби відскочив від нього, лише зачепив бронежилет солдата… Якби хтось розповів таке, не повірив би, а так — бачив на власні очі.
Після важких оборонних боїв під Кураховим, частина Віталія мала йти на ротацію. Та плани змінилися — бригаду відправили воювати на позиції біля Лиману. Тоді це місто на Донеччині вдалося відбити досить швидко. Пішло просування вглиб окупованих територій і вже за кілька днів за спинами бійців були кілометри відвойованої у ворога рідної землі. Ветеран розповів, що лише за документами дізнався, що воює на Луганщині:
— Розрізнити щось тоді було складно — все зруйноване, знищене — будівлі, десятки одиниць ворожої техніки, вщент розбиті мости й дороги — такий-от почерк «руського міра». Досі не розумію як тоді лишився живий, адже моя позиція була найпершою на ворожому шляху. Вони пішли на нас опів на п’яту ранку величезними силами. Бій тривав до 6.30. Кількістю загарбники завжди переважають наших. Ми тримали посадку в два з половиною кілометри, там було 16 бійців. Ворог почав щільно розстрілювати наші позиції з кулемета, поранили побратима… Я його прикрив. Поранили мене... Побратим вийшов сам, а я — за ним трохи виліз, а потім хлопці мене винесли.
Згадує Віталій і собаку Пуфа, який ніс із ним службу до поранення. Знайомство з чотирилапим було теж непростим: на одному з блокпостів неподалік фронту був обстріл і до захисників прибилося цуценя:
— Я був на автомобілі, то вони й запропонували — не хочеш врятувати? — розповів ветеран. — А воно таке щире, мале, кумедне — на долоню влазило. Налякане війною. Як не взяти? Не породистий, звичайний дворняга, але відданий і щирий пес виріс. Всі називали своїх псів «Патрон», а я назвав по-домашньому – Пуфіком. Пес переносив усі перипетії бойової служби — був і на позиціях, і в окопах…
Як і тоді, зараз на фронті важко та гаряче. Ветеран спілкується, ділиться думками й досвідом із побратимами, які на передовій. Бо добре слово, емоційна підтримка важливі й для нього тут, й особливо — для них. «Саме воїни на передовій — вістря нашої боротьби, міць і боєздатність, яких маємо забезпечити та підтримувати з тилу», – переконаний Віталій.
Зараз про нього турбується дружина — після повернення з війська вони стали на рушник. Запитую, чи складно було повернутися до мирного життя, до професії?
— З 2020 року я працюю на «Миронівській птахофабриці». Роботу свою знаю та звик до неї. Після демобілізації повернувся в колектив, адже компанія зберегла моє робоче місце. Люди за цей час трохи змінилися, обов’язків — не менше, але все встигаю. Іноді, коли на роботі втомишся, забуваються воєнні будні — ніби все так і було, без війни. Та то лише на мить. Ніде намагаюся не акцентувати на своєму статусі ветерана. Але все ж є на підприємстві увага до цього. Як і всюди в суспільстві є ті, хто ментально близький до ветеранів, хто розуміє, через що вони пройшли.
— Що б варто було зробити для ветеранів, аби допомогти їм швидше адаптуватися?
— Це непросте питання для кожного ветерана, та й для фахівців також. Адже тут все дуже індивідуально. Потрібно знайти себе, зрозуміти власні потреби та почуття, бо війна кожному дала окремий тягар. Комусь на першому плані — поправити здоров’я, іншим важливе спілкування, родинне тепло…
— Яку маєте мрію?
— Знаєте, всі мої мрії, крім одної, збулися. Повернувся з війни, придбав будинок, одружився на прекрасній жінці… Є робота, господарство та лад. Їздили нещодавно з колегами-ветеранами із МХП на риболовлю в село Водяники. Роззнайомилися, спілкувалися, відвели душу – дуже сподобалося. Та коли літав коптер, який знімав відео — зразу ніби електрострум по тілу пробіг — відчув непереборне бажання його збити. Ніби повернувся на бойову позицію. Ця мрія, яка ще не збулася, — Перемога України і щоб війна закінчилася. Щоб наші близькі й рідні ніколи не бачили її жахіть.
Бути поруч із ветераном
У компанії, де працює Віталій Бондаренко, діє програма підтримки військових, ветеранів та їхніх родин «МХП Поруч». Вона містить широкий спектр питань починаючи з відновлення фізичного здоров’я, й до надання правової та матеріальної допомоги тощо.
Координаторка із взаємодії з військовими та ветеранами «Миронівської птахофабрики» Наталія Чупилка розповіла, що потреби у ветеранів, які повернулися з війни — різняться.
— Хтось повертається з інвалідністю. Та й проблеми зі здоров’ям у кожного свої. Наприклад, у Віталія Бондаренка, внаслідок поранення, є проблеми з ногою. Нещодавно він пройшов лікування й наразі ми вивчаємо рекомендації – можливо запропонуємо ще реабілітацію. Також для нього гостро стоїть питання зміни робочого місця. Працюємо над цим спільно з командою по роботі з персоналом, підбираємо варіанти. Загалом це поширена ситуація, коли для ветеранів потрібно адаптовувати робочі місця чи створювати нові. Програма «МХП Поруч» якраз і спрямована на таку адаптацію чи можливість перенавчання, щоб надати людині посильну і в той же час затребувану на підприємстві роботу. Також важлива психологічна, ментальна підтримка – задля цього у нас працює корпоративний психолог, який може допомагати.
Зараз на «Миронівській птахофабриці» працюють 60 ветеранів. Багато хто з них потребує різної підтримки, тож ми займаємося кожною історією індивідуально. Разом із тим, ми знаємо, що це лише початок – згодом до нас повернеться велика кількість ветеранів. Ми вже готуємося до цього, аби кожен відчув, що програма діє чітко і в його інтересах. Що МХП – дійсно поруч.
— Чи завжди ветерани налаштовані на співпрацю?
— Не все відразу. Людині потрібен час. Спочатку можна почути від ветерана коротке: «Та немає чого розказувати, мені нічого не потрібно…». А вже у більш тривалому спілкуванні людина стає більш розкута й ділиться думками, переживаннями. Насправді ж уся програма «МХП Поруч» та зусилля координаторів спрямовані на те, щоб знайти ці «ключики» до потреб ветеранів та допомогти їх вирішити.
Думку колеги доповнив координатор із взаємодії з військовими та ветеранами Андрій Якимчук, який і сам є ветераном:
— Коли ветерани повертаються в цивільне життя, наша задача – максимально сприяти адаптації. Важливо також ідентифікувати потреби ветерана. Якщо було поранення, концентруємося на лікуванні та реабілітації, є питання правового характеру – надаємо юридичну підтримку тощо. Не забуваємо й про родини захисників: дітей відправляємо на відпочинок чи оздоровлення, організовуємо різне дозвілля, екскурсії.
Загалом Андрій переконаний, що питання адаптації ветеранів у мирному житті – справа спільна: «Разом ми можемо підтримувати ветеранів ефективніше, тож важливо, щоб увага була всюди: у громаді, на роботі в колективі та, звісно, – в родині».
Роман Кирей
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
