Максим Манькута здобув спеціальність механіка-водія БМП-1 ще під час строкової служби в Десні у 2001 році. Там здібного та кмітливого сержанта залишили навчати інших. Потім закінчив педагогічний університет і працював вихователем у школі-інтернаті, пише Арміяinform.
— Коли на початку 2014 року з’ясувалося, що війни з рашистами не уникнути, подалися з хлопцями зі своєї Ладижинки, що на Черкащині, до військкомату. Спочатку воював у складі 30-ї окремої механізованої бригади, а потім продовжив у сформованій 53-й бригаді. Брав участь у боях під Щастям, Станицею Луганською, Авдіївкою… У вересні 15-го повернувся додому. Мав кілька контузій, тому вирішив, що працювати з дітьми мені буде і важко, і недоречно.
24 лютого Максим Манькута прокинувся, дізнався про масований наступ росіян і поїхав до військкомату. Вдома всидіти не міг, адже на той час син Артем уже два роки служив контрактником в десантно-штурмовій роті окремого батальйону морської піхоти.
— Своїм рішенням знову опинитися в районі бойових дій я хотів підтримати Артема, — говорить Максим. — Серцем відчував, що йому з хлопцями буде важко стримувати рашистську навалу на Півдні країни, хоча він в коротких повідомленнях запевнював мене, що в них все добре.
Новий етап війни для Манькути розпочався під Києвом у складі окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, але подумки — поруч із сином, який тримав оборону на Півдні.
— А потім були бої під Новолуганським, Вуглегірською ТЕС, — продовжив розповідь Манькута. — Поруч зі мною у взводі — мій рідний брат Денис. З одного боку нібито легше, один одного підтримуємо, а з іншого — переживаєш і за нього. Під Вуглегірськом ворог переважав нас в рази. Наші два неповні відділення тримали позиції, які мали обороняти два взводи. По нас постійно гатила рашистська арта, виходили танки прямою наводкою. Було пекло. Перші думки, які нахлинули: це моя перша поразка. Але згодом все обміркував і заспокоїв себе: я ж не впав у відчай, взяв на себе командування залишками бійців і не втік з позицій. В екстремальній ситуації я перевірив свої сили, на скільки мене вистачить, відтепер знаю свої можливості. Ми не залишили позиції, доки нас не замінили. Під час останнього бою я й зазнав чергової акубаротравми і травми хребта. Спочатку лікування в одному госпіталі, потім в іншому…
— Маю кілька бажань — аби Бог оберігав моїх сина та рідного брата. А головне — повернутися на фронт, аби добити клятого окупанта. І завдяки лікарям-чарівникам я обов’язково повернусь.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
