Пам'ятник класику української літератури ХІХ століття Петру Гулаку-Артемовському відкрито біля Харківського національного університету на честь 213-річчя з дня заснування вузу. Адже в 1840-ві роки Петро Гулак-Артемовський був ректором вузу. Бронзовий Гулак-Артемовський в циліндрі сидить на гранітній лаві. Висота пам'ятника разом із постаментом більше 3 метрів. Автори меморіалу – скульптор Олександр Рідний і архітектор Сергій Чечельницький. Пам'ятник створено на пожертви харків’ян, у тому числі, представників соціально відповідального бізнесу, повідомляє "Нова Доба".
Петро Гулак-Артемовський (1790–1865) був родом із Черкащини – із Городища. Його дід, батько та двоє братів були священиками. Тут його батько мав хутір і 36 десятин землі. Куток, де стояла їхня хата, сьогодні називають Гулаківщина. Петро Гулак-Атемовський здобував духовну освіту в Києво-Могилянській академії. Замолоду бідував – обідав з чумаками, ходив у латаних штанях, на канікули додому діставався на плотах униз по Дніпру. Через нещасливе кохання залишив академію, наступні чотири роки був приватним учителем. У 1817 році він приїхав до Харкова, вступив вільним слухачем в університет, де пізніше викладав польську і французьку мови, став професором, а потім і ректором. Захистив магістерську дисертацію «Про користь історії взагалі і переважно вітчизняної та про спосіб викладання останньої». Був професором історії та географії. Жив у простому дерев'яному одноповерховому будинку. Його учень, майбутній видатний історик Микола Костомаров, мешкав у Гулака на квартирі. Замість оплати за житло навчав його дітей.
Літературну діяльність Петро Гулак-Артемовський розпочав у 1817 році. Байка «Пан та Собака» стала першою віршованою байкою української літератури. У творі «Солопій та Хівря» висміював горе-господарників, у «Тюхтій та Чванько» – численних віршомазів, у «Батько та син» – систему навчання. Як письменник, увів в українську літературу жанр романтичної балади. Друкувався в «Українському віснику». У 1877 році його вірші вперше вийшли книжкою в Києві – «Кобзар П.П. Артемовського-Гулака». В одному з віршів згадав і рідне Городище:
Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю,
В дорозі нидіє двадцяту вже неділю.
Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,
Та ба! та як другі – дощенту не пропивсь,
Щодень, то неборак, знай, молиться все Богу,
Щоб швидше дівчину побачити, небогу,
І чулих воликів, знай, хльоста батогом,
Поки опиниться перед своїм двором.
У 1830 році одружився, мав до десяти дітей. Дружина Єлизавета Федорівна після важких пологів сильно захворіла й втратила пам'ять. Потім одужала й згодом бувало так, що сам Гулак забував свої старі вірші, а вона їх пам'ятала. У 1843 році отримав чин дійсного статського радника. Був нагороджений орденом святого Станіслава.
Коли вийшов у відставку – занепав духом. Писав: «Була робота – була й охота, було діло – і робить кортіло, а тепер лежимо, їмо, спимо, встаємо та й знов лежимо. Чи ясно, чи хмарно – нам і так гарно. А хліба треба? Упаде з неба! А в небі не стане – жінка достане». Приятелював із Адамом Міцкевичем та Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Похований у Харкові. Рідне Городище він називав «незабвенним».
Володимир Чос.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
