Через повномасштабну війну, яку розв’язала росія, понад 7 мільйонів українців стали внутрішньо переміщеними особами. Пакуючи в валізи чи не все попереднє життя та рятуючи рідних, багато хто з них вирушав у невідомість.
За офіційними даними, у Черкасах нині живе близько 30 тисяч переселенців. Ці люди були вимушені покинути рідні домівки, хтось залишився без роботи, а хтось - втратив зв’язок із рідними. Проте волонтери та небайдужі місцеві роблять все, аби Черкаси стали для переселенців справжнім комфортним домом.
Один із таких проєктів, метою якого є облаштування комфортних умов для переселенців в чотирьох гуртожитках одного з навчальних закладів міста - “Прихисток ВПО Черкаси”. Його керівниця, волонтерка Лідія Сидорчук розповідає, що гуртожитки не були обладнані великою кількістю побутової техніки й виявилося, що не вистачає буквально всього - від посуду та постільної білизни до холодильників.
- У співпраці з благодійними фондами, зокрема “Допоможи ближньому. Черкаси”, ми спробували подати заявку на грантовий конкурс “Шелтер”, що започаткував Фонд Східної Європи за фінансування Посольства Королівства Данії в Україні. Ми дуже вдячні народу Данії за підтримку ВПО у такий важкий для нас час. Також дякую всім волонтерам, особливо директорці БФ “Допоможи ближньому. Черкаси” Лідії Дмитренко, - розповідає Лідія Сидорчук. - Отже, був розроблений бюджет проєкту, сформована заявка на придбання великої побутової техніки - 21 холодильник. Оскільки нам хотілося підтримати власних виробників, то холодильники замовити на черкаському заводі “Сатурн”, що випускає бюджетні моделі, які нам підійшли за характеристиками. Також нам хотілося додати до проєкту щось таке, що люди могли б взяти з собою, коли почнуть повертатися додому, тому ми додали до бюджету закупівлю індивідуальних банних рушників, невелику кількість особистих мийних засобів та пральний порошок для пральні гуртожитку.
Подбали волонтери і про дозвілля внутрішньо переміщених осіб, тому запланували придбання сучасної художньої української літератури і в процесі запросили черкаських авторів, аби вони могли презентувати свої книжки.
- Попрацювали з черкаським видавництвом “Майстерня Друку” під керівництвом чарівної Юлії Чабаненко, яка нам підібрала цікаві книги та познайомила з нашими авторками Тетяною Брукс і Анною Григорович. Ці прекрасні люди провели з нами приємний час на організованих авторських читаннях власних видань. Усі отримані книги розподілили між гуртожитками, влаштували такі собі громадські книжкові полички у холах, написали правила користування, а наші черкащани доповнили їх власними книжками, понад 30 книг різного змісту українською мовою нам передали місцеві мешканці, - додає Лідія Сидорчук.
"Коли живеш у гуртожитку, є один великий плюс - ти не один"
Ганна Свіщенко з Добропілля Донецької області разом з родиною та котом до Черкас переїхала на початку квітня. Розповідає, що вони до останнього сподівалися, що це страшний сон і скоро все налагодиться.
- Лінія фронту від нашого міста досить далеко. Але у нас більше гуманітарна проблема: часто вимикають світло, через це немає ні води, ні опалення. І ми живемо на останньому поверсі п’ятиповерхівки. Сирени майже постійно. Дивишся у вікно і бачиш, як над будинком пролітають ракети. Одного разу так бахнуло, що я відчула, як будинок труситься. Після цього ще більше захотілося виїхати. Також очільник області закликав громадян виїжджати, щоб нашим військовим було простіше відстоювати наші землі, - розповідає Ганна.
Вона говорить, що родина не планувала жити саме в Черкасах: питання вирішували на ходу, поки їхали.
- Дуже страшно все кидати і кудись їхати. У мене в Черкасах є друг. Він давно нас кликав, ще до повномасштабної війни. У нас шахтарське місто і там останнім часом, за державною політикою, всі почали переорієнтовуватися на зелену енергетику. А шахти поступово закривалися чи переводилися в економрежим. Мій чоловік - шахтар, має технічну освіту. Де ще в Україні знайти шахти, щоб працювати? Тому в нас була така думка, кудись перебиратися, щоб змінювати роботу, можливо здобувати додаткову освіту, - каже Ганна.
Після початку повномасштабної війни, донька Ганни почала сильно кашляти. Лікарі сказали, що в неї може розвиватися астма через стрес.
- Зараз уже краще. Але коли трошки в Черкасах бахкало, вона починає кашляти, - говорить Ганна. - У мене самої ще не пройшов стрес після 2014 року, коли в Слов’янську залишалася мама, яке доглядала лежачу бабусю. Я так тоді перенервувала. Там не було світла, магазини не працювали. Слава богу, що у нас там приватний будинок, є колодязь, тому була вода. А люди з багатоповерхівок приходили з відрами та просили води. Зв’язку майже не було, тому, щоб зателефонувати мамі доводилося шукати місце. Тоді ми, слава Богу, це пережили.
Нині її мама також у Черкасах, живе у тому ж гуртожитку. Ганна з чоловіком працюють дистанційно та планують продовжити навчання, яке не вдалося закінчити через війну. А їхня 7-річна донька продовжує онлайн навчання у своїй школі.
Ганна дякує за те, що їм дали змогу жити в гуртожитку. Каже, родині тут подобається і вони за все вдячні. У своїй кімнаті вже зробили ремонт: пофарбували вікна, поклеїли шпалери, постелили лінолеум. Зробили місце для дитини у світлих кольорах.
- Допомагали нам багато. За всіх не можу говорити, але наша родина на своєму шляху тут зустрічала тільки добрих людей. Одна родина навіть віддала нам свій килим, ми пропонували гроші, але вони від них відмовилися. Тут нам видали холодильник. Ми цьому дуже зраділи, тепер є можливість щось заморозити навіть. У гуртожитку є такі ж переселенці з такими ж проблемами. Хоч з різних областей, але об’єднані однією проблемою. І ми якось всі згуртувалися. Ділимося один з одним. Коли ти гуртом, то якось легше переживати. Коли живеш у гуртожитку, є один великий плюс - ти не один, - додає вона.
Також Ганна говорить, що дуже вдячна за книжкові полички, які волонтери організували в холі гуртожитку.
- Книги - це, звичайно, не речі першої необхідності. Але для людини, яка любить читати, вони дуже важливі. Це те, що відволікає від проблем на певний час. Є навіть дослідження, що читання допомагає знизити рівень стресу. Тому це гарна психологічна допомога. Вдома я часто читала, малювала. А коли це все сталося, я зовсім перестала цим займатися. Взагалі нічого не хотілося. Приблизно місяць тому знову почала витягуватись: читати книжки, малювати. Трішки заспокоїлася, адаптувалася. Зараз щовечора читаємо разом із донькою, - каже вона.
Черкаси Ганні подобаються, але додому все одно хоче повернутися.
- Я із шахтарського міста, у нас там терикони. Через цей пил з кожним роком все важче дихати. А коли ми сюди приїхали, я вдихнула на повні груди. Але додому все ж хочеться. Там наша квартира, на яку ми збирали гроші, потім робили ремонт. І тут довелося їхати. Або треба все з початку починати, але це непросто, коли так багато вклали. Але ми не падаємо духом. Все одно віримо, що все буде добре, так чи інакше. Якщо залишимося тут, значить так було потрібно, - говорить вона.
"Живеш тут, а думаєш про те, що там": історія переселенки з Маріуполя
Антоніна Петрівна Шабаліна родом із Маріуполя. До Черкас вона приїхала 26 лютого разом із донькою та трьома внуками. Каже, що вони за збігом обставин сіли на останній евакуаційний потяг із міста.
- Їхали взагалі в нікуди. Потяг забитий був, в основному - всі з дітьми. У дорозі ми познайомилися з людьми з Черкащини і так опинилися тут. Сам потяг їхав до Львова і багато людей планували виїхати до Польщі. Але ми не хотіла так далеко, - згадує Антоніна Петрівна, - Приїхали сюди. На карті грошей було трішки. Зняти теж не було де, ми добу не їли. Зайшла в один із магазинів, а там стояли корзинки, в яких збирали допомогу для військових та переселенців. Кажу охоронцю: “так незручно, я ніколи нічого не просила, але можна я візьму?”. І взяла хлібину та, напевно, пачку макаронів. Охоронець тоді дав мені контакти директора одного з черкаських навчальних закладів - Миколи Прокоповича. Якби не він, я взагалі не знаю, що робила б. Таких людей ще ніде не зустрічала.
Зараз пані Антоніна уже місяць живе в одному з черкаських гуртожитків. Каже, коли тільки приїхала сюди - її відразу нагодували та відігріли.
- Взагалі весь персонал молодці. Показали кімнату, наступного дня я в’їхала. Все тут є: чайник, плита нова, холодильник на двох дали і машинки пральні безкоштовні поставили. Я в цьому гуртожитку місяць прожила - вже чотири рази дали гуманітарку. І рушники давали великі, і засоби гігієни, і продукти. Дуже подобається. Всі такі турботливі. Це вже друга сім’я, другий дім. Я не могла подумати, що тут так буде, - каже Антоніна Петрівна.
У Маріуполі в неї залишився чоловік та син.
- Ми думали з’їздимо і повернемося. У нас там приватний будинок, машина і гараж. Зараз там мій чоловік. Він не міг все залишити. Підлатав дах у будинку, який пошкодило, вікна нові буде ставить. У мене там і син залишився. Ми про нього мало що чули. У липні вдалося з ним поговорити, він сказав, що всі живі, все добре. У нього теж дружина і дитина. Більше не чула. Де він? Чи там, чи виїхав? Там же змінили сім-карти на російські. Чоловік взагалі півтора місяці не телефонував. Я не знала, що з ним. Через стрес схудла до 45 кілограмів і волосся почало випадати сильно. Я тут взагалі пластом лежала. Мене змушували їсти. Ні їсти не хотілося, ні дихати. За сина хвилювалася, за чоловіка. Живеш тут, а думаєш про те, що там, - говорить Антоніна Петрівна.
Вона каже, що до Черкас звикла, та все ж сумує за домом. Проте, додає, в російський Маріуполь вона не поїде.
- Дивлюся на фото мого міста в інтернеті - страшно. Школу розбомбили. Внучка туди 3 чи 4 дні походила в 9 клас. 22 лютого ми якраз відзначили її 15-річчя А 24-го почалася війна… - пригадує Антоніна Петрівна. - Я народилася в Маріуполі. Море поряд було, 15 хвилин до нього. Там все зробили: парки, сквери, доріжки, стільки всього. Зараз нічого немає… Тепер прийшли “хазяїва” російські, все місто перевернули з ніг на голову. У мене там подруги і друзі залишилися. Нічого про них не знаю.
Антоні Шабаліна, каже що дуже вдячна Миколі Прокоповичу та комендантам двох гуртожитків: Вірі Григорівні та Любові Миколаївні.
- Коли вже сильно “накриває”, то Любов Миколаївна в будь-яку хвилину підтримає, з нею можна і поговорити. Всі спілкуються між собою. Всі свої. Ні в чому мені ще тут не відмовили. Все добре, але хочеться додому, - додає Антоніна Петрівна.
"Хочу на весь світ говорити про злочини, які росія вчиняє щодо наших людей"
Волонтерка Лідія Сидорчук говорить, що під час втілення проєкту “Прихисток ВПО Черкаси” спілкувалася з багатьма людьми, дізнавалася їхні історії.
- І це, знаєте, дуже сумно чути, те що відбувалося з ними, і я хочу на весь світ говорити про злочини, які росія вчиняє щодо наших людей. Але, водночас розумію, що ми можемо їм допомогти хоча б таким чином, залучаючи грантові кошти міжнародних донорів, які люди з усього світу жертвують від свого серця, бо українці вже вичерпують власні ресурси. І саме ми вивчаємо потреби і направляємо кошти туди, де вони необхідні. Адже серед переселенців дуже багато тих, чиї рідні захищають нашу землю від загарбників, і нам в тилу просто необхідно піклуватися про їхні родини, бо це неоціненний вклад в нашу Перемогу. Це велика честь попрацювати з серйозними міжнародними донорами, величезна відповідальність, новий досвід, нові зв'язки та співпраці, адже нас підтримують органи місцевого самоврядування. У межах діяльності ми налагодили контакт з Черкаською міською радою, яка бере участь в інформуванні та контактуванні з ВПО та з різними БФ і глибше інтегрується в процеси пов'язані з прийманням переселенців. Проєкт добігає свого кінця, але попереду величезна кількість можливостей, які ми спробуємо використати на покращення життя людей, що тікали від війни, - підсумовує пані Лідія.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
