Він підняв голову і побачив, як летить третій снаряд. Впав десь за десять метрів. І не вибухнув.
«Я закрив очі і подумав, що це кінець. Але він просто не вибухнув. Тоді я зрозумів: чудо існує».
Після цього Артем Лавриченко інакше дивиться на життя. Каже — це бонусний час. І витрачати його на дрібниці вже не має сенсу.
На фронті він був старшим бойовим медиком. Тим, хто біжить не до того, хто кричить, а до того, хто вже мовчить. Тим, хто витягує поранених, приймає рішення за секунди і тримає холодну голову там, де інші не витримують. І тим, хто разом із побратимами тримався завдяки підтримці, яка рятує життя, зокрема і від колег та компанії у межах програми «МХП Поруч».
Артем Лавриченко, працівник Катеринопільського елеватора, нещодавно демобілізувався. Його історія — про війну, людей поруч і про те, як підтримка в критичний момент стає шансом вижити.
Свій бойовий шлях Артем розпочав ще у 2014 році, під час АТО. Тоді він був командиром розвідувального відділення. Все змінив один випадок.
Під час обстрілу один із його підлеглих отримав важке поранення.
«Одразу був дуже сильний страх. Я побачив, як війна вбиває. Але я не мав права панікувати».
Зв’язок тільки по рації. На іншому кінці хірург, який говорить, що робити. А він просто робить. Без знеболення. Прямо на позиції. Тоді Артем уперше провів трахеотомію. Після цього випадку він став бойовим медиком із позивним «Знахар».
За час служби він врятував десятки побратимів. Але сам цього не рахує.
«Це моя робота. Я не думаю — перший це, десятий чи двадцятий».
Його рішення часто звучать жорстко. Але це не про жорстокість — це про досвід.
«Коли я чую, що поранений кричить — я до нього не біжу. Я біжу до того, хто вже не кричить. Бо той, хто кричить — живий. А там, де тихо — там критично».
На війні це не вибір. Це шанс врятувати більше.
Найсильніше в пам’яті залишаються люди.
Артем згадує побратима, який понад рік утримував позицію без зв’язку. Його вважали зниклим безвісти. Але він вижив.
«У нього була настільки сильна жага до життя, що він сам вийшов на зв’язок».
За цей час він навіть узяв у полон російського військового. Через відсутність евакуації той залишався з ним на позиції. І згодом, за словами Артема, не лише не чинив спротиву, а й фактично перейшов на бік українських військових.
Є й інші історії. Ті, про які говорити важче. Його заступник Олександр Боргилов («Сан Санич») загинув разом із 21-річним лейтенантом Богданом Чорним після ракетного удару.
«На останній момент я залишився один із чотирьох медиків нашої роти. Решта загинули».
Один із епізодів, за який Артема відзначили медаллю «За оборону України», — вихід із півоточення в районі Серебрянського лісу.
45 діб без ротації.
«Ми залишилися крайні. Автомат працював як стара гвинтівка — перезарядив, постріл. Дві гранати. Ми виходили під обстрілами і тягнули з собою обладнання».
І навіть про це він говорить спокійно:
«А так, по суті, нічого надзвичайного. Звичайна робота».
29 листопада 2025 року Артем отримав поранення.
Після евакуації він почув знайомий звук — КАБи. Перший вибух за 100 метрів. Він автоматично впав під стіною — так, щоб мати шанс вижити. Ударна хвиля пройшла вище. Він підхопився і побіг.
«Другий вибух мене вдарив об стіну. Я вже не міг бігти. Підняв голову — і бачу, як летить третій».
Це той момент, який він пам’ятає до деталей. Снаряд впав приблизно за десять метрів. І не вибухнув.
«Я закрив очі і подумав, що це кінець. Але він просто не вибухнув. Тоді я зрозумів: чудо існує».
Після цього змінилося все.
«Це бонусний час. І витрачати його на дрібниці немає сенсу. Важливо тільки сім’я, діти, робота».
Під час служби Артем неодноразово звертався по допомогу до МХП — і отримував її швидко.
І це була не просто підтримка. Це були речі, без яких не виживають.
«Я звернувся — і вже за 3–4 дні отримав перший рюкзак бойового медика та ноші. Завдяки йому я витягнув 8 людей».
Згодом допомога стала ще масштабнішою:
100 павербанків
6 зарядних станцій EcoFlow
системи Starlink
2 генератори
комплект зимової гуми
Загальна сума близько півмільйона гривень. Але за цими цифрами зовсім інше.
«Без цього ми не змогли б розгорнути командний пункт. Без зв’язку ти “сліпий” — не бачиш, що відбувається навколо».
Павербанк — це не просто пристрій.
«Це заряджена рація. А значить — зв’язок. А значить — шанс жити».
Після того, як підрозділ забезпечили, ситуація змінилася.
«Коли ми змогли забезпечити хлопців — лінія фронту вирівнялась. Стало легше».
І це була допомога не для одного. Це була допомога для всієї роти — близько 160 військових. Окремо він говорить про інше — не менш важливе.
«Я бачив інші ситуації, коли людей звільняли. А тут я знав, що мене чекають».
І це теж тримає.
Компанія зберігає робоче місце за кожним мобілізованим працівником, а в межах програми “МХП Поруч” — системно підтримує військових, ветеранів та їхні родини.
Серед особистих речей, які Артем береже найбільше, — не нагороди.
Це шеврони. Вони подаровані побратимами: заступником командира батальйону, головним сержантом і старшиною роти.
«Їх не купиш і просто так не отримаєш. У нас їх треба заслужити».
Кожен із них — про довіру, про шлях, про своїх.
«Вони для мене цінніші, ніж медалі».
Зараз Артем проходить відновлення після поранення у супроводі координатора центру із взаємодії з військовими та ветеранами МХП.
У планах — створити школу тактичної медицини для цивільних.
«Люди не готові до обстрілів. Вони не знають, що робити. Я хочу навчити їх тому, що вмію сам».
Він також планує повернутися до роботи. Каже, що на фронті часто згадував прості речі: ранкову каву з колегами, розмови, підтримку. Постійно тримав зв’язок із колегами та керівниками — і це допомагало триматися. А на заводі вже чекають свого колегу.
Ця історія — не лише про війну.
Вона про людей, які тримаються один за одного. І про підтримку, яка в критичний момент означає більше, ніж слова. Вона означає шанс жити.
Реклама
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
