Найбільший: дамба
Насипний шляхопровід, що з’єднав два береги області, спорудили наприкінці 1950-х. Його довжина – 14 км плюс 1 км 172 м мосту. Транспортна гребля є абсолютним рекордсменом серед аналогів в Україні та входить до 10 найдовших подібних споруд у світі (не ототожнювати з найвищими). На черкаському вододілі могли б розміститися 2,5 бульвари Шевченка, 15 київських Хрещатиків або ж 9 Єлисейських полів Парижа. Щодня нею проїжджає близько 15 тисяч автомобілів та з десяток поїздів. Але якщо за технічними характеристиками й призначенням наша "дорога морем" має відповідники, то у наступному вона справді унікальна: як відомо, дамба залюднена. Тут знаходиться єдиний населений пункт на водосховищі – станція Панське. Його інфраструктура – 4 житлові будинки, адмінбудівля станції, кілька підсобних приміщень та навіть… футбольне поле з воротами зі шпал за крайнім двором. У Панському постійно проживають близько 50 осіб, з яких плюс-мінус десятеро дітей.
Найстаріший: водонапірна башта
Колись – на околиці міста, а нині вже й неподілік його центру, постала дивна споруда: ажурна сталева вежа заввишки з десятиповерхівку з велитенським баком нагорі. І хоча вона предмет гордості, насамперед, колективу КП "Черкасиводоканал", усім городянам не зайве знати: таких у цілому світі, щоправда — здебільшого на пострадянському просторі, залишилося зо півтора десятка із двохсот, збудованих переважно у першій чверті минулого століття.
Офіційно споруда називається "Гіперболоїдна водонапірна башта конструкції інженера Шухова". Ще в 1874 році черкаські градоначальники зробили першу спробу прокласти у місті водогін, але у київському генерал-губернаторстві взялися до її розгляду лише 1911-го. У Черкасах була створена спеціальна водопровідна комісія, членом якої, окрім місцевих інженерів, став і архітектор зі світовим ім’ям Владислав Городецький. Експертний висновок комісії був таким: джерелом водопостачання тут мають стати підземні (артезіанські) води, адже Дніпро та інші відкриті водойми хоч і поруч, проте споживання населенням води із них періодично спричинює жахливі епідемії, остання з яких, холерна, мала місце в 1910 році. Роботи з облаштування водопроводу тривали упродовж 1913 – 1914 років. За цей час були збудовані два резервуари чистої води, станція знезалізнення, пробурені артезіанські свердловини, прокладено понад 15 кілометрів труб. Але головним елементом мережі стала водонапірна башта: "плетена" сталева споруда, що звужується догори, з баком на висоті 35 метрів. Ця велитенська ємкість вміщувала 20 тисяч відер води, тобто за сучасною системою об’ємів мала 245 кубометрів (для порівняння – у басейні на Центральному стадіоні 800 кубометрів). Те, що була обрана саме така модель башти, дозволило заощадити міській скарбниці величезні кошти. Якщо старі, кам’яні "водонапірки" обходились більш як у 100 тисяч рублів, то шухівські сталеві у 25-27 тисяч. Був, звісно, ризик: камінь – матеріал перевірений, а гіперболоїди Шухова – справа нова, часом не випробувана. Та, як відомо, хто не ризикує, той не п’є… води. Три десятиліття вежа напувала місто, аж допоки в грудні 1943 року, відступаючи, окупанти не спробували її знищити. Підірвати не вдалося, вибухова хвиля вільно виходила за межі конструкції. Тоді "шухівку" звалили у механічний спосіб. Однак башта не розсипалася, а лише деформувалася в місцях удару. Так вона й пролежала до 1949-го, коли роботу міського водогону відновили й шухівка знову почала виконувати свою функцію. Діючою вона залишалася до 1975 року.
Найвищий: телевежа
Цей інженерний об’єкт – абсолютний міський рекордсмен "за зростом". Має аж 196 метрів, до того ж розташовується на 115-ти метрах над рівнем моря. 7 листопада 1964 року угорські фахівці завершили монтаж ретрансляційного обладнання на 150-метровій позначці, що дозволило ввести в експлуатацію першу чергу об’єкту. Його реальна вага становить 325 тонн, а щоб пофарбувати "свічку", щоп’ять років витрачають 3,5 тонни фарби. Чи може вежа впасти, якщо, не приведи Боже, землетрус балів у 7-8? Навряд, адже в пагорб, під лапи телевежі, закачано стільки бетону, що якби вона почала хилитися, дибки стали б "пару гектарів" Ювілейного парку. Ну а щоб вона залишалася невразливою, наприклад, до іржі чи не мала інших технічних проблем, за її «здоров’ям» ретельно слідкує цілий штат спеціалістів.
Наймістичніший: «андреєвський» міст
Йдеться про арочний перехід над яром в Ювілейному парку. Його "хрещений батько" – обласний керівник з 1965 по 1976 роки Олександр Андреєв – був закоханим у паркове мистецтво. Під час однієї з робочих поїздок в Новомосковськ на Дніпропетровщині Андреєв побачив там таку ось пішохідну "дугу", що веселкою з’єднала верхівки крутояру. І не заспокоївся, доки не «пробив» таку саму для Черкас. Для жителів будмістечка "Мостопоїзда-473" (кілька будинків барачного типу, деякі збереглися й донині в глибині парку) будівництво мосту стало мало не "домашнім завданням". В «Одеспроекті» була розроблена технічна документація, у Дніпропетровську виготовлені металоконструкції, які залізницею доправили до Черкас. Як не дивно, але проблеми виникли на місці. Керівники черкаського Хімкомбінату, які обіцяли виділити 350-тонний німецький кран, чомусь передумали. Після тривалого простою мостовики, що за десятиліття накопичили чималий досвід сміливих технічних рішень, застосували так званий «щогловий» («мачтовий») метод монтажу: арку поклали уздовж яру, потім підняли на 26 метрів і повернули за віссю. 65-метрова дуга лягла на платформи за… неповні півгодини. На жаль, паркова принада зажила недоброї слави "мосту самогубців", якось у липні 1999 року за нез’ясованих обставин з мосту впав "навіть" 27-річний волонтер Корпусу Миру зі США Брайян Кроу. Тож свого часу наша «принада» стала об’єктом досліджень передачі «Битва екстрасенсів». Вони, як і біоенергетики, сходяться на тому, що в місцині вкрай негативне біополе.
Найприхованіший: колектор
Назвемо його так лише на підставі тлумачення терміну словником іншомовних слів, одне зі значень якого – "підземна галерея під поверхнею вулиць, зазвичай для технологічних потреб". Хоча чи є наш колектор таким за фактом – ще питання. Під нахилом і на середній глибині 15 метрів він тягнеться від району залізничного вокзалу до дніпровської тераси, тобто більш ніж на 4 км. Діаметр труби дозволив би проїхати нею малолітражці. У структурі комунікації є 4 великі "кімнати", які під час будівництва (перша половина 1980-х) слугували будмайданчиками. Через них вилучали й вивозили тисячі кубометрів грунту. У середині таких секцій – кількаметрові драбини й площадки, тож у комплексі щось схоже на сходові марші. Перша з них знаходиться в районі вокзалу, друга – під Соборним парком, третя – неподалік Палацу одружень, четверта – на початку Мисливського узвозу. Окрім чотирьох бункерів на всьому підземному шляху зустрічаються кімнати-ніші з вентиляційними отворами, окремі з них укомплектовані металевими драбинами, щаблі яких тепер легко викришуються пальцями.
За інформацією історика, публіциста Бориса Юхна.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
