Таких, як я, в армії не люблять. Забагато питань, обурення, показовий гонор і, врешті, безініціативність, породжена прискіпливим аналізом дій командування та алогічністю поведінки особового складу. Такі, як я, ніколи не підпишуть контракт, так написав черкаський письменник, солдат ЗСУ Артем Чех у своєму блозі на tsn.ua.
- Погоджуся, в армії я – людина випадкова. Не на війні, а саме в армії. Війна – справа кожного громадянина, якому не байдуже до своєї країни. Армія – окремий інститут, який до війни, на жаль, має пряме відношення. А краще би нею займалися молоді стартапери, люди, які вміють працювати на результат, які вміють критично та неординарно підходити до справи. Війна – це креативне поле, а не заїжджена колія, де бюрократичні цінності важать більше, ніж людське життя. Важко працювати на результат, яким би ти не був, якщо у твоєму офісі нічого немає, окрім степлера та калькулятора. Неможливо працювати на результат, якщо ніхто не ставить цілей, окрім як поприбирати на робочому столі, заклеїти вікна чи то розсортувати зелені і жовті скрепки, - зазначив Артем Чех.
Далі він пише, що нова зарплатня у сім тисяч таки заохочує багатьох іти до війська:
- Особливо тих, хто в житті не заробляв більше двох. А якщо додати ще й "атошні", то вимальовується досить пристойна сума навіть за столичними мірками. Можна замислитися над тим, аби кинути бухати. Можна будувати плани на майбутнє: взяти "дев'ятку" чи "бешку трьошку". Можна отримати звання, посаду, надбавки. Це заохочує. Надихає. Мотивує, врешті. Східна жуйка ще довго жуватиметься, з кожною хвилею мобілізації якість військових юнітів, як і рівня вмотивованості, зменшується. Останній рік війни показав, що з цим виникають серйозні складнощі. Більшість мобілізованих, сидячи в болотах і посадках, у випалених сонцем преріях Донбасу та на кримських солончаках, не зовсім розуміють своєї цілі. Якщо звільняти Донбас, то дайте команду, якщо сидіти і гнити в землянках, то платіть більше, якщо прилітає на голову, то хоча б скажіть, за що?
На його думку, проблема з мотивацією йде від командування, яке рідко спілкується з особовим складом, мало знає їхні проблеми, а якщо і знає, то не помічає їх.
- Це армія, виправдовуються одні. Ми бідна воююча країна, в багатьох підрозділах ще гірше, говорять інші. І, дійсно, гірше. Хлопці з сусіднього бату розповідали, що за три місяці на передовій їм жодного разу не підвезли питної води, а про таку розкіш, як сир чи ковбаса (якою, скажімо, наш батальйон не обділений), вони знають на рівні утопічних пліток. І от вони сидять, жують сухпай і стоять на варті. Кожного разу, коли я чую, як у них стріляють, думаю, що сир, ковбаса і питна вода, певно, зробили б їх хоч трішки щасливішими. Я мобілізований. Не закріпачений, а мобілізований. Можу качати права, висловлювати свою думку, сперечатися з командирами, "йти в отріцалово" і не думати про наслідки. Контрактник собі цього не зможе дозволити, будь-яка непокора з його боку вилізе йому тим самим боком. А знаючи свою властивість сперечатися з керівництвом на всіх роботах, де я працював, розумію, що ніколи не підпишу контракт. Уміння мовчати – найкорисніший навик в армії. Уміння виконувати наказ, не ставлячи питань, – найцінніше. Покора та запопадництво – запорука успішної кар'єри. Як, певно, і на будь-якій держслужбі, якої реформи торкнулися лише у вигляді заміни вікон на металопластиковий профіль. Не знаю, можливо, десь і є сучасні частини, де бюрократія та подвійна бухгалтерія сприймаються як моветон, де солдата цінують не за те, що він не п'є, а за його професійні військові здібності. Можливо, є частини, де керівник служби тилу, побачивши солдата, що пиляє сорокасантиметрові дубові колоди ручною пилкою, відчує щось подібне до сорому. Можливо, є частини, в яких солдатам на сніданок дають йогурти і фрукти... Не знаю. Але знаю точно, що я ніколи не підпишу контракт, тому що таких, як я, в армії не люблять.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
