Розмова з журналістом видання "Наше слово" з Іреною Карпою – письменницею, журналісткою, музиканткою, мандрівницею – відбулася під час ґданського «Ярмарку». З 2016 року вона була першим секретарем з питань культури посольства України у Франції.
Найвідоміші книги Карпи – «Фройд би плакав» (написана після року подорожей Азією), «Bitches get everything», «50 хвилин трави», «Добло і зло», «Перламутрове порно», «Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою». Співати Ірена Карпа почала з 16 років, коли записала свою першу пісню – «Я чекатиму». Пізніше виступала у гурті «Фактично самі», який у 2007 році змінив свою назву на «Quarpa» і загалом записав 9 альбомів. У 2014 році Ірена Карпа зробила мультфільм для дорослих – про ватників, «путіністів» та українських патріотів.
Ми почнемо розмову з нового роману «Добрі новини з Аральського моря». Чотири героїні – Хлоя, Рита, Маша і Богдана – опиняються в Парижі. Кожна – у пошуках чогось свого: кохання, самореалізації, пригод, гламурного життя, втечі. Ірено, розкажи, де ти шукала образи жінок, хто став прототипом, як збирала історії?
Мені дуже цікаво представляти і розмовляти про цю книжку саме закордоном. Коли вона вийде французькою, я хочу назвати її «Filles de l’est» – «Дівчата зі Сходу». Такою фразою на Заході називають всіх зі Східної Європи – українок, польок, словачок, чешок. Ця назва трохи пейоративна (така, що приховано виражає негативну оцінку – ред.), принизлива. Коли люди говорять «дівчата зі Сходу», вони відразу уявляють, що це буде «елітескортсервіс», якась хатня робітниця чи наречена через інтернет. У моїй книжці – історії чотирьох емігранток зі Східної Європи, які абсолютно не відповідають цьому стереотипу. Усі вони різні і доволі сильні, кожна по-своєму. Почнемо від Богдани зі Львова. Вона – донька типового корумпованого українського губернатора. Тато відправив її на навчання до Відня з грошима, заощадженими на 5 років. Богдана їх профукала за 6 місяців. Це, до речі, історія, списана з мого знайомого дипломата, який живе у Берліні: так вчинила його донька. Після того їй довелося повернутися та працювати офіціанткою паралельно з навчанням – тоді вона зрозуміла, чого вартують гроші. Але моя Богдана так не робить. Їй загрожує повернення не в Берлін, а в Дрогобич. І вона вирішує піти своїм шляхом, абсолютно неправильним з точки зору чемної галицької моралі. Пройшовши через порностудію в Будапешті та роман із каталонським фермером-діджеєм, вона опиняється, врешті-решт, у Парижі. Я скорочую, звичайно, у книзі все пояснюється детальніше. Отже, Богдані 19 років, вона живе в Парижі, страшенно боїться свого тата і намагається якось збудувати своє життя.
Ти запитала, де я брала прототипи. В авторів буває абсолютно магічна річ – ти собі вигадуєш якогось героя, а потім він з’являється насправді. Так сталося і в мене. Я живу в Парижі і в мене працює няня, якій 19 років і яку звати Богдана. Відповідно всі ці студентські тусовки – в які клуби ходить золота молодь, що вони їдять, про що говорять – я дізнаюся з перших уст. Я нічого не вигадую, просто розпитую свою няню. Щоправда, мама Богдани боїться читати цю книжку, бо остерігається, що все написане – правда. Але справжня Богдана ніколи не була в порностудії, сама вона не зі Львова, а з Чернігова.
Ще однією героїнею книги є колишня «феменка» (активістка руху «Femen», що виступає проти дискримінації жінок та корупції. Відомий своїми епатажними акціями, під час яких дівчата оголюють груди – ред.). Усі вони втекли до Парижа, слава їхня минула. Мені було цікаво, як живуть ці жінки після того, як зникають з медійного фокусу. Тут була схожа історія: я придумала собі якусь абстрактну «феменку», а потім на заході, який я організовувала як культурна дипломатка, знайомий діджей підвів до мене дівчину і сказав: вона була у «Femen». Я дивлюся – а ззовні це практично така ж людина, як я собі уявляла. Я провела з нею дуже багато інтерв’ю, мені було цікаво зрозуміти, що в голові у дівчини, якій кажуть: так, ти зараз маєш робити це, а післязавтра – це. Тут в тебе такий протест, а тут – такий. Як людина, яка завжди брала участь у стихійних протестах, я не знаю, як це – брати участь в такому організованому згори. Мені була цікава психологія того, хто свідомо є тільки частиною певної політичної сили.
Ще є Хлоя – колишня рок-співачка, яка вчиняє злочин в Україні і тікає, опиняється аж у Франції, бо там є єдина людина, яка її начебто чекала. Це – образ іншого музиканта, якого я змалювала зі всім нам відомого оперного співака, що загинув на війні, – Василя Сліпка. Але називаю я всіх героїв по-іншому.
І остання – це Рита, мати двох дітей. Вона має серйозну роботу, але тікає з України від стосунків з чоловіком-тираном. У багатьох українок досі існує мрія – вийти заміж, жити в Кончі-Заспі, їздити на «золотій машині», але в романі я пишу про зворотню сторону, про те, чим це може обернутися. Рита тікає від цієї травматичної моделі, щоб знайти себе і зрозуміти, чи може бути в неї нормальна сім’я з гармонійними стосунками. Потім всі ці історії переплітаються між собою. Книжка починається з того, що вбивають Машу – «феменку». Вона гине за цікавих обставин.
Коли роман вийшов друком, багато хто анонсував його як українську відповідь американському серіалу «Секс і місто». Так, тут чотири жінки, є гламур, мода, хороша їжа, секс, розваги. Але ми бачимо дуже багато відмінностей від відомого серіалу. Я б сказала, що це набагато глибша і цікавіша історія, яка має елементи детективу. Як тобі таке порівняння? Наскільки воно доречне?
Ну, це відділ маркетингу працював відповідно (сміється). Я знала, що вже маю коло «своїх» читачів – є багато людей з достатньо високим рівнем культури і широким світоглядом. Але є ще прошарок осіб, які не переглядають нічого, довшого за пост в Інстаграмі. Я дуже хотіла, щоб ці люди почали читати. Тому я схильна описувати складні теми простими реченнями, щоб вони читалися так само легко, як пост у соцмережі. Книжка навіть поділена на короткі розділи. А потім людина незчулася, як проковтнула 600 сторінок. Ну, і на відміну від «Секс і місто», де всі 4 героїні належали до одного соціального прошарку, певного апермідлкласу (клас «вище середнього» – ред.), у моєму романі це виглядає інакше: якщо Рита може їздити на «Астон Мартін» зі своїм колишнім чоловіком-тираном, то Хлоя буде красти чайові, які залишають на терасі офіціанту, бо в неї нема що їсти, та спатиме на підземній парковці, заховавшись у кузов пікапа. Я хотіла показати способи виживання різних людей з різних проблемам, яким усім – однаково боляче. Приміром, як вижити на 5 євро в день на прикладі Хлої. Я уявляла, як би героїня брала хамон (іспанський м’ясний делікатес – ред.), що його хтось викинув: вона хоче їсти, хамон випадає, їй соромно. Я пропустила все це через себе. Запитувала офіціанта: чи було у вас таке, щоб хтось крав чайові, які залишили люди? Він здивував мене, сказавши: так, звичайно, але я не ображаюсь, бо знаю, що люди це роблять не від хорошого життя. Тому я описала такий момент у книзі. Хлоя краде чайові, за нею біжить офіціант, їй дуже страшно, він її наздоганяє… Вона готова до того, що зараз її вдарять, але чоловік дістає з кишені 10 євро, простягає їй і каже: «Тримайте, мадемуазель, ці гроші вам зараз потрібні більше, ніж мені». Це перший раз в книжці і єдиний раз за всю історію, коли героїня плаче, бо вона зворушена. Вперше хтось виявив до неї турботу.
Уважний читач, який слідкує за твоєю творчістю і за життям із соцмереж, обов’язково впізнає тебе саму в одній із героїнь. Чи багато в книзі автобіографічних моментів?
Я завжди жартую і кажу: 50 на 50. Чи там 23 на… що там виходить? 77. Насправді кожен автор використовує дуже багато власного досвіду, якщо хоче, щоб персонаж був живий. Навіть Гюстав Флобер про свою Емму Боварі сказав відому фразу: «Емма – це я». Ми всі переживаємо певні історії, травми, чи навпаки – щось кумедне. Автори, на мою думку, це використовують. Звичайні люди можуть просто піти комусь розказати на кухні за чаєм, а автор – він жадібний, складає все це в якусь умовну коробочку, щоби потім сконструювати картину, пісню чи книжку. Мені дуже важливо, що дуже різні жінки, які читають роман, кажуть: «Я знайшла там себе». Це значить, що історія – достатньо універсальна і чесно розказана. А чоловіки кажуть: «Завдяки цій книжці ми стали краще розуміти наших жінок». Найкращий комплімент був від чоловіка моєї колишньої колеги, який сказав: «Я не знаю, що ти там написала, не читав, але моя жінка, коли прочитала цю книжку, стала до мене стала нормально ставитися». Вона побачила потвор, яких я описую, подивилася на свого чоловіка і подумала: у нас все не так вже й погано.
В 2000-х твоя творчість стала певним проривом, це була «хуліганська література», тебе називали майстринею провокації. Протягом останніх 8 років у тебе не виходило великих романів. З’явилася книжка про подорожі з дітьми, але вже не було тих любовних історій, не було інтриги. Тоді ж, 8 років тому, ти одружилася з американським фінансистом Норманом Хенсеном. А потім твоя творчість змінилася, це можна було побачити також у піснях. І тут виходять «Добрі новини…». І співпадають вони також із останнім одруженням.
Ні, насправді це було пов’язано з дітьми. Жартую, я не звинувачую своїх дітей в тому, що не писала романів. Я робила багато інших справ: працювала на телебаченні, писала сценарії для мультфільмів, книжки про дітей і для дітей, короткі оповідання. Просто за цей час я не створила нічого великоформатного. Багато історій, що накопичились фрагментарно, я використовую саме у великій книжці, яка, хочеться сказати, і зберегла той драйв і «хуліганськість» у хорошому сенсі. Тепер, у 38 років, я знаю, як живе людина і в 19, і в 27. Але коли тобі 25, ти не можеш уявити, як живе той, кому 40-50 років. Тому я часто кажу, що для автора дуже корисно дорослішати. Ранні мої книжки були доволі, як я це називаю, «безвідповідальні». Ти дуже юний, написав щось і думаєш: Боже, я геніальний, як це класно, перечитувати я це не буду, все в друк. Тепер я стала відповідальнішою. Перш ніж видати цю книжку, я вголос прочитала її у Viber своїй найкращій подрузі, а також – дуже багато всього викинула. У ній було десь 1000 сторінок, зараз залишилось 600. Я дуже багато працювала зі структурою, детективною історією, щоби було зрозуміло, як переплітаються долі всіх цих людей. Я хотіла, аби читач, який ніколи раніше не стикався з моїми книжками, сказав: вау, класно, я відкрив для себе хорошу літературу. Мені це було важливо.
Давай поговоримо до твою діяльність у ролі дипломата. Хоча це призначення було свого часу доволі неочікуваним, ти стала успішною у цій сфері. Презентувала українську культуру закордоном, зокрема під час останнього Паризького літературного салону. Український стенд на цьому заході назвали неймовірним проривом і на рівні естетики, і на рівні наповненості та змісту. Чим для тебе стала робота на державній службі? Чи система змінила тебе, чи тобі вдалося змінити систему?
Ні, змінити систему мені не вдалося. Вона залишається дуже тупою та радянською. Незважаючи на те, що є адекватні молоді дипломати, які не хочуть їй підкорятися, там досі працює багато людей – також молодих – які все одно будуть іти за калькою з Радянського Союзу, до якої звикли всі попередні покоління. Це питання не віку, а конформізму. Або ти хочеш міняти щось і досягати результату, або хочеш сидіти, щоб тебе ніхто не чіпав. Це – ідеальні умови для кар’єрного росту в цій царині. Але я сподіваюся, що мене це не змінило. Я дуже рада своїй віднайденій свободі. Наприклад, саме завдяки цьому я зараз тут, у Ґданську. Якби я досі працювала у посольстві, треба було би брати спеціальну відпустку, аби кудись поїхати на вихідні. За ці 3 з половиною роки вдалося зробити дуже багато. Наприклад, книжковий салон, про який ти згадала. До речі, з нами зараз є Дарія Альошкіна, витинанки якої можна бачити і тут, на фестивалі («Ярмарку» – ред.), і на Днях української культури в Ґданську. Такий був наш фірмовий стиль, який почався з Книжкового салону. Перед тим Дарія відвідала «Design Week». Це була дуже крута візитна картка, ми точно стали найстильнішими з усіх, мали добре наповнені програми. Це приклад того, що Україна без зайвих претензій і без «загравання в аграрну сторону» є нормальною частиною загальноєвропейської культури. Це – єдина моя філософія. Тому було багато успіху на тижнях дизайну та моди. Наприклад, Бієнале в Гран-Пале, де українські дизайнери були представлені вперше. Це, мабуть, найпрестижніший виставковий майданчик у Франції. На іншому фестивалі на найкращих локаціях Парижа з’явилися й українські митці – «Dakh Daughters», Сергій Жадан, Оксана Забужко, Андрій Курков, куратори стріт-арту (вуличного мистецтва – ред.) і директори музеїв, Влад Троїцький зі своїми театральними проектами. Були виставки, фестивалі молодої фотографії, української анімації, події, пов’язані з кіно. Ти питала, чим це для мене було? Просто досвідом. Якщо завтра мені скажуть – піди займись органічним фермерством, і це виявиться чимось цікавим, я піду і займусь.
Тобто твоя дипломатична діяльність – приклад того, як можна, не скочуючись у «шароварщину», презентувати українську культуру за кордоном?
Саме так.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
