Відомий за багатьма яскравими театральними ролями та цікавими роботами в кіно, заслужений артист України Андрій Жила знявся в містичному серіалі «Учениця Мольфара». Прем’єра багатосерійного фільму відбулася на початку жовтня на каналі «1+1». Ми поспілкувались з Андрієм Ігоровичем, який нині живе та працює в Миколаєві, про те, як він після більше ніж 30 років роботи в Черкаському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка опинився в іншому місті, про його діяльність в сучасних воєнних реаліях та про те, як він став Мольфаром.
- Андрію, розкажи, будь ласка, передісторію переїзду з Черкас до Миколаєва. Місто, яке щодня потерпає від ракетних обстрілів та «шахедних» атак? Чому так сталося ?
- Так склалося у моєму житті за сімейними обставинами. Бо я не лише актор, а й глава сім’ї й відповідальний батько, який має думати про добробут родини. Я мав оплачувати навчання старшої доньки. А які там зарплати в акторів?! У Миколаєві я з кінця 2013 року. До середини 2014 року я працював у російському театрі (нині Миколаївський академічний театр української драми), а потім я перейшов до українського театру Миколаївського Національного академічного театру драми та музичної комедії. А потрапив до Миколаєва несподівано і просто. Ми приїхали в це місто з виставою «Дванадцята ніч» по Вільяму Шекспіру, щоб взяти участь у фестивалі «Мельпомена Таврії». Під час дружньої зустрічі з колегами (вже після вистави) випала несподівана нагода познайомитись з його керівником. Він і запропонував роботу в цьому театрі. Все складалося чудово до вторгнення 2014 року, коли окупували Крим та почали вестися бойові дії на Донбасі. Тоді я мав великі ідеологічні розбіжності та погляди на події, що відбувались, з директором російського театру. І після сварки з ним я приєднався до трупи українського театру. Про цей крок жодної хвилини не пошкодував.
- Які ролі для тебе стали значимими у новому театрі після, наприклад, Лавріна з Кайдашевої сім’ї Івана Нечуя-Левицького, Олексія зі «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, Перчика з «Поминальної молитви» Григорія Горіна? Чи ностальгуєш за рідною черкаською сценою?
- Я задіяний в багатьох виставах нашого Миколаївського театру. Найголовніша, як я це відчуваю, роль — Терентія Пузира у виставі «Хазяїн» за Іваном Карпенко-Карим. Ця вистава є найбільш титулованою і мала неабиякий успіх на декількох театральних фестивалях. Наш театр запросили на один з таких до Сєвєродонецьку ще до повномасштабної війни. І там я отримав відзнаку за найкращу чоловічу роль. За Черкасами, звісно, сумую, бо я був актором в Черкаському театрі Тараса Шевченка більше 30 років. То були чудові часи! І чудові колеги професіонали поряд.
- Чи збережено фестивальний театральний рух в Україні зараз?
- Рух та дух певною мірою збережено. А до повномасштабної війни фестивальний рух починав набирати оберти. Тоді якраз з’явився на фестивальній мапі київський фестиваль «Гра», де наш український Миколаївський театр також показував свою роботу. Як не дивно, в номінації «театри оперети та театри опери». Ми привезли на нього рок-оперу Татарченка-Рибчинського «Біла ворона». Тоді ми розділили гран-прі фестивалю з Київським театром оперної антрепризи. Ця вистава дійсно вийшла цільною такою. Її ставив відомий український режисер, нинішній в.о. художнього керівника Львівського Національного театру ім. Марії Заньковецької Максим Голенко.
- Миколаїв, і це не секрет, у зоні підвищеної уваги ворога. Відверто, я дивуюсь, коли під час наших телефонних розмов ти на моє схвильоване питання: «Як ви?» відповідаєш цілком буденно: «Не хвилюйся, все так, як має бути. Працюємо у штатному режимі».
- (Андрій сміється- ред.). Ось наведу тобі такий приклад з минулого театрального сезону. Триває вистава, актори захоплено працюють на сцені, і тут лунає тривога. А у нас повна зала глядачів. Бо як не крути, а за таких обставин, в яких ми живемо, театр для багатьох (і затятих театралів, і не дуже) став такою собі «точкою опори». Не зважаючи на те, що в телефонах зазвичай виключається звук сповіщень на час вистави, ми чуємо, що тривогу таки оголошено по звуках на вулиці. Тож потрібно припиняти все наше дійство і йти до укриття. Натомість, цікавимось у глядачів — чи продовжувати виставу. Ми були ошелешені. Бо повна зала глядачів одноголосно попросила продовжити сценічне дійство. Благо ракети тоді летіли через Миколаїв транзитом та нічого нікуди не прилетіло. Миколаївці від лютого 2022 року настільки призвичаїлись до обстрілів (якщо доречно вживати в цьому випадку це слово), що навіть сім недавніх прильотів балістики неподалік від місця, де я живу з родиною, сприймаються, як щось буденне. Це було вночі, ми звично спустились до підвалу. І я скажу, що земля тремтіла добряче. Але дійсно жахався цього всього лише один з наших котиків. А ми… ми вже не панікуємо. Як це було 26 лютого, коли з боку Снігурівки на місто рухались щонайменше 26 російських танків… Я тоді попрощався з сім’єю та пішов до воєнкомату. Був дуже вмотивований, бо мені справді є кого захищати. Мені було вже 60, але сподівався, візьмуть бодай до територіальної оборони. Але на той час її вже укомплектували, тож мені відмовили бути воякою за віком. Ну що ж, тоді повертаюсь додому, верещить, як скажена, тривога, а місто наче вимерло — ані душі. А ось тепер миколаївці не так реагують на сигнали небезпеки. Не панікують. І самі беруть на себе відповідальність — ховатись чи ні.
- У Миколаєві навіть діти спокійно визначають за звуковими характеристиками, що саме летить на місто.
- Це дійсно так. Мої діти, наприклад, спокійно визначають - чи то «Град», «Смерч», або «Іскандер». Ми всі вже добре знаємось, можна сказати, на всіх видах російського озброєння. Я б сказав, ще й радянського, яке ворог також використовує. Але більше побоюємось «шахедів», бо вони здаються майже непередбачуваними. Знаєш, коли знімальна група «Учениця Мольфара» знаходилась у розпалі робочого процесу, там була сцена біля озера, де ми з головною героїнею Христею зрізали вербу. Буквально в трьохстах метрах від нас летів «шахед». А він ще летить з характерним таким торохкотінням. Зйомку зупинили не із-за страху, а чисто з професійних причин — «мопед» спричинив брак по звуку. Моя донька Мар’яна, яка їздила на зйомки зі мною та, потрібно сказати дуже мені допомагала як особистий асистент, голосно кричала всім нам — «Дивіться, він летить!». А він насправді виписував кола над нами. «Шахед» загубився, бо його «придавили» «РЕБом». А ще по ньому відпрацьовувала ППО. Врешті ворожий об’єкт було знищено на наших очах. І ми продовжили зйомку. У театрі ми всі зазвичай чекаємо поки закінчиться «музика» — так називаємо сигнал «тривоги». Перечекали і знову до репетиції. Без паніки, на високому художньому рівні (сміється – ред.).
- Ми трохи забігли наперед з «Мольфаром». Нагадай, в яких серіалах та фільмах ти встиг знятися.
- Знімався в двох серіалах, де мав помітні ролі. До війни, це був серіал «Вещдок». Там я грав слідчого одеської прокуратури Петра Михайловича Самінського. А друга моя велика, лінійна, головна роль — в серіалі «Учениця Мольфара», де я граю власне Мольфара. Якщо згадувати епізодичні ролі, то це були «Відділ 44», «Виходьте без дзвінка», «Агенти справедливості», кілька серій в різних сезонах в серіалі «Пес». Був ще повнометражний художній фільм Валерія Шалиги, мого друга та чудового режисера, — «Відлуння». Ми знімали цей фільм вже тоді, коли рф «віджала» наш Крим і точилися бої на Донбасі. Це фільм присвята подіям початку війни з фашистською Германією, коли 15 вересня 1941 року у Вінниці німці розстріляли 18 тисяч євреїв. Я грав там у парі з Олексієм Сухановим. Грав члена Юденрати, який намагався довести, що іншої влади, аніж німецька вже не буде і тому потрібно підкоритись неминучому. Це коли німці гралися на окупованих територіях начебто у демократію — збирали єврейські общини, в якості єврейських органів самоврядування, які називали Юденрат. Єврейське населення українських міст обирало найдостойніших до цього органу. Але… Юденрат нічого самостійно не вирішував, а був створений німецькими окупаційними військами для того, щоб доносити до єврейського населення накази німецького командування. Страшний підсумок — тисячі знищених мирних євреїв. Фільм важкий, жорсткий та правдивий.
- А під час повномасштабного вторгнення?
- Був у мене ще невеличкий епізод у фільмі «Буча», який знімався у Києві вже під час повномасштабного вторгнення. Знімав його мій друг-одесит, талановитий режисер та продюсер Володимир Нагорний. Нині він також, як і багато хто з моїх колег по кіно та театру, пішов до ЗСУ. Воює з 2014 року. Коли ми зустрілись в Черкасах, він запросив мене на зйомки стрічки, побудованої на реальних історіях, — «Українські реальні історії». Фільм складається із трьох історій. В одній з них я грав головну роль. На жаль, подивитись стрічку поки що не можна. Адже весь відзнятий матеріал — у Володі. Навіть не знаю, в якому він стані. Зйомки велися під Харковом… в 15 кілометрах від кордону з росією. Знімальну групу супроводжували сапери ЗСУ. Бо знімали на території так званої «зеленки» в бік Бєлгорода. Навколишні села там просто зрівняли з землею. Ліс напівзгорілий з «обкусаними» верхівками почорнілих дерев. Вся ця територія добряче обстрілювалась. Скрізь навколо стирчали «хвостики» снарядів та ракет. У нас була запланована нічна зйомка. До позицій реального ворога - рукою подати. А тут — ми з таким дійсно необхідним нам світлом даємо таку гарненьку точку, яка була добре видна ворогу. «Монах» трохи репетував, мовляв: «Ви, творчі люди, геть «обезбашені». Якщо чесно, було дуже некомфортно. Але врешті нас повеселило повідомлення з перехвату розмови росіян — «Бачимо якесь невідоме зарево. Якого (далі слідувало ненормативне слово) ці «укри» там задумали?». Вони не просто були шоковані, вони злякалися. Я ж повідомляю «Монаху», що в кінці сцени, яку маємо якомога швидше відзняти, за сценарієм будуть летіти дві сигнальні ракети. Тож, кажу, або ми отримаємо приліт, або вони, вибачте, всер*ться. Він тільки руками розвів. Врешті, до нашого майданчику росіяни ще спрямували розвідувальний дрон, аби дізнатись, що ж таки відбувається. Ми вирішили дати йому політати. Нехай дивляться, що у нас життя продовжується, не дивлячись ні на що.
- Реалії роботи зі створення фільмів такі, що й декорації не потрібно створювати, бо вони вже створені цією війною…
- Так. Моторошно дивитись на понівечені села та міста. Дуже боляче. Але коли перетинаєш ці знищені території вночі — це взагалі апокаліптичні картини. Страшно, коли бачиш скелети обгорілих будівель та дороги в гармошку від танків. Думаєш, оце ж люди все життя своє збирали на власний будинок, а тут прийшли «орки» і все знищили — і життя, і надії, і плани… Емоційно дуже важко і, окрім лайливих слів на адресу загарбників, нічого сказати не виходить. Розумієш, що вони є гнійником на землі, і його потрібно прибрати.
- Давай поговоримо про «Ученицю Мольфара».
- Почали знімати в липні. В день знімали одразу по дві серії. На знімальний майданчик ми приїздили з Оленкою (головною героїнею Христиною) о 8 ранку. Знімали одну серію за окремим сценарієм та з окремою режисерською групою до приблизно 14 години. Потім «за розкладом» був обід та невеличкий відпочинок. Після цього приїздила інша знімальна група, з іншим режисером та асистентами. Відповідно знімали іншу серію за іншим вже сценарієм. До восьми-дев’яти вечора. Загалом серіал знімали чотири режисерських групи.
- Мабуть, це важко було — знайти комунікацію з кількома режисерами?
- Я зізнаюсь щиро, що нам з Оленкою на зйомках цього серіалу дуже повезло. Усі чотири групи — і режисери, і асистенти, і оператори, і декоратори, «звукачі» та освітлювачі — всі працювали, як єдиний організм. Панувала ділова та доброзичлива атмосфера. Було чітке розуміння по комунікації з акторами. Не було конфліктів, або якихось претензій. Якщо щось схоже на них і виникало, то це було мінімально і одразу вирішувалось. Коли бачили, що ми з героїнею втомились, нам обов’язково давали час на перепочинок. Буквально 15 хвилин було достатньо. У цей час п’ємо каву та говоримо майже ні про що, жартуємо. Інколи просто розходимось, щоб побути на самоті. Тексти вчили на «коротку пам’ять» по ходу знімального процесу. Вчити вдома окремі сценарії було нереально. Та і сцени знімались не завжди за номерами серій. Все залежало від погоди, від того, як падає сонячне світло…
- Ти говорив, що тобі дуже повезло з партнеркою…
- Повезло, з Оленою Михайличенко, яка у парі зі мною грає мою ученицю — Христину. За сценарієм, Христина втратила свій дім та переселилась жити до Карпат. Там, у новому для себе домі вона не лише отримує прихисток, але й отримує слушні поради від старого Мольфара та допомагає людям у складних життєвих ситуаціях. Бо має дар. Так ось, Оленка, також як і я, закінчувала Дніпропетровське театральне. Причому вчилася на останньому курсі майстра, в якого вчився я. Віталія Вікентійовича Ковалевського. Тому у нас з нею виявилось багато спільного. Першочергово — театральна школа. Тому ми один одного на майданчику розуміли «на мигах» — напівпоглядах та напівжестах. Навіть не домовляючись про це. Звісно, трохи й «притирались» на початку, але нам вистачило для того півдня.
- Серіал «Учениця Мольфара» не лише про справжні людські цінності, але й про містику. Чи траплялись під час зйомок якісь дива?
- В одній із серій, де мова йшлася, зокрема, про вплив спіритичних сеансів, я за сценарієм, тримаючи дошку для таких спіритичних сеансів, мав вийти на двір і вимовити: «Гарне буде на дрова, на розпалку!». Щойно я це роблю і промовляю, як починається дощ. До речі, за прогнозами його аж ніяк не мало бути. Зйомку, звісно припинили. Щойно зайшов у хату, дощу як не було. Тут вже всі на майданчику почали бігати, аби відзняти необхідний епізод поки не крапає в кадрі. Другий дубль із дошкою… і знову пускається дощ. І це вже не смішно. Так було разів зо три, коли я намагався проговорити необхідний текст та врешті шпурнути дошку об землю. Можливо, то був просто збіг, але дуже вже дивний. Тоді, я згадую, сказав, що не варто гратись із потойбічними силами. І це вже було поза образом Мольфара. Я дуже радий, що потрапив в цей серіал і отримав цю роль. Я вважаю, що мені дуже пощастило. Бо зазвичай граю або алкоголіків, або кримінальних якихось типів. А тут мова про Добро, боротьбу Світла зі Злом, про це одвічне протистояння, в якому опиняються люди. Про справжні земні цінності — любов, взаєморозуміння та взаємопідтримку.
Тетяна Балякіна
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
