Російсько-німецький граф Іван Канкрін, очолюючи 11 жовтня 1908 р. Бессарабську губернію, звісно ж не знав, що через 10-12 років її окупує Румунія при чітких гарантіях Англії, Франції, Італії і Японії. Не знав він і що по плину 9 років не буде вже ніякої російської монархії, а рівно через 16 років більшовицькій партії доведеться придумувати Молдавську автономну СРР у складі такої ж маріонеткової Української СРР, аби недвозначно натякнути румунам, чия мусить бути історична Бессарабія. Напевно, не міг він знати, що шістнадцять на рік тієї “адміністративної вигадки” виповниться і моєму прадіду – Дмитру Олексійовичу Шамарі – із родини середняка, який господарював у своєму рідному селі Злинка за якихось 200 км “по кривій дорозі” східніше від столиці цієї псевдоавтономії – Балти.
Прадід Мітька був бравий парубок, та швидко нагулявшись, узяв собі за дружину місцеву дівчину Параску, з якою і народили до німецько-радянської війни чотирьох дітей: Олексія (14.03.1932), Марію (28.01.1937), Тетяну (11.05.1939) і Клаву (15.05.1941). Працював у МТС трактористом, – відтак із-за “связи с пролетариатом” зміг прогодувати і новоспечену родину в роки Голодомору. Баба Маша (тітка мого батька Олександра Олексійовича) пам’ятає, як сім’я чекала тата Мітю із Зимової (радянсько-фінської) війни 1939-1940 років. А повернувся він із полону аж у літо 1940 року, бо з-за обмороження кінцівок його ще довго тримали і в госпіталі. Ось тоді прадід уже добре знав, на які подвиги “країна рад” посилає своїх вояків...
На фото – прадід у госпіталі з товаришами, які теж отримали обмороження у Фінляндії.
Як ми тепер розуміємо, прадід був у складі півмільйонної армії, за допомогою якої СРСР здійснював свою тримісячну агресію щодо “буржуазної Фінляндії”. Сталін намагався представити все як “визволення” фінського народу фінською ж народною армією, але вепсів, карелів і фінських комуністів, тобто “кадрів” для створення такої армії на території СРСР майже не було. Тому “північних блондинів” набирали переважно в Білорусі та частково в Україні. Штабні офіцери тоді ще жартували: “Ми не знаємо, чи є фінські міни, але те, що є мінські фіни, це точно!”. Цікаво, що Сталін називав цю війну “русско-финской”.
На період повернення покаліченого прадіда Мітьки додому Гітлер зі Сталіним вже завершували реалізацію основних домовленостей щодо захоплення “русским миром” західноукраїнських та західнобілоруських земель, де по розподілу Польщі у вересні 1939 р. масово “виселяли” польських поміщиків та репресували незгодних українців. У березні 1940 р. фіни визнали за Радянським Союзом півострів Рибальський, частину Карелії з Виборгом і північне Приладожжя. А 1 серпня 1940 р. нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов заявив, що тепер і “трудящі Латвії, Литви й Естонії з радістю сприйняли звістку про входження цих республік до складу Радянського Союзу”. Ці “трудящі” тоді ще не знали напевно, як від них же органи НКВС будуть “визволяти” прибалтійські республіки аж до приходу німецьких військ у червні 1941 року.
Аналогічна доля спіткала і незгодних із радянською владою мешканців Бессарабії та Північної Буковини – теренів, які, з подачі Гітлера та Муссоліні, 28 червня 1940 р. СРСР таки відторг від Румунії, перекинувши сюди з фінського фронту декілька вцілілих військових формувань. 2 серпня Бессарабію було нарешті приєднано до Молдавської автономної РСР, яка, тепер вийшовши зі складу УРСР, стала 16-тою республікою держави Сталіна. Останній також задовольнив прохання Гітлера вивезти до Німеччини 82 тис. бессарабських німців. Тобто поки сталінські енкавеесівці десятки тисяч місцевого населення “трусили” та “виселяли” до Сибіру, німці Молдови впродовж цього року були просто репатрійовані і вивезені до Третього Райху разом зі своїм майном.
Після того, як Гітлер випередив задуми Сталіна з “експорту соціалістичної революції” й у червні 1941 р. перший напав на СРСР, просування німецьких військ в Україну було настільки стрімким, що випробуваного війною 33-річного Дмитра Шамару ніхто з комуністів не мобілізував. А може прадід й уник мобілізації, бо ж уже знав, що то воно таке, “за совєти” воювати і “при совєтах жити” (у 1920-х у його достатньо заможної родини майно відібрали до колгоспу, а в організований комуністами голод померло чимало рідні). Точної інформації про те, чому прадід не потрапив до радянської армії в 1941 р., у родинній пам’яті не збереглося. Відомо тільки, що він зі своїми ровесниками переховувалися у погребах і де тільки могли від вивезення на роботи до Німеччини. Можливо, трішки партизанили. Одне прадід тоді вже знав точно: воювати “на чужій території” і “малою кров’ю”, як усі 30-ті роки привчали “совєти”, вже не вийде. Знав і те, як ставилися радянські воєначальники до тих чоловіків, які “залишилися в окупації”. Саме тому у 1944 р., коли радянські війська визволяли Кіровоградщину і проходили його селом, так само ховався у погребах. А рівно через тиждень – 20 березня 1944 р. – він уже був призваний Маловисківським райвоєнкоматом до діючої армії і “пішов змивати кров’ю свою ганьбу перед Родіною і Сталіним” скоріше за все у статусі “чорносвитника”. Доля відрахувала йому ще 40 днів життя.
“Похоронка” (извещение), яке прийшло прабабці Проскуті про загибель прадіда.
Як тепер можемо дізнатися із “похоронки” та спеціального реєстраційного журналу Міноборони СРСР, потрапив прадід Мітька до 294-го гвардійського стрілецького полку 97-ї гвардійської СД (стрілецької дивізії) 33-го корпусу 5-ї гвардійської армії. Цю армію у складі 2-го Українського фронту очолював генерал Алєксєй Жидов, якого Сталін очевидно з антисемітських міркувань у листопаді 1942 р. змусив змінити прізвище на Жадов, під яким командир армії більше і відомий історикам.
На скрін-шоті – сторінка з мемуарів А. Жадова “Четыре года войны” (М., 1978), в якій він згадує про одне із псевдо Сталіна і про власне “чудотворне перейменування” .
Під керівництвом маршала Івана Конєва всі військові формування 2-го Українського фронту на кінець 1943 р. уже вигравали “Битву за Дніпро” і закріплювалися на плацдармах у районі Києва, Черкас, Кременчука. Попереду була “друга хвиля” боїв за Правобережну Україну. У січні-березні 1944 р. радянські воєначальники, власне як і до цього, не шкодували солдат, аби у форсованому темпі гонити гітлерівські формування далі на захід. Після перемоги у Корсунь-Шевченківській битві Конєв мав завдання провести наступи на Умань – Ямпіль та Новоукраїнку – Первомайськ (т.зв. Умансько-Ботошанська операція). Мета – звільнити від німецьких військ південно-західні області УРСР і вийти до кордонів Румунії та Молдовської РСР, аби розпочати “визволення Європи”.
Тут і виявляв свої “військові старання” мій прадід під керівництвом легендарного російського комдива – генерал-майора Івана Анциферова (який молодим у Першу світову воював кулеметником спочатку “за царя”, а згодом і за більшовиків). 97-ма гвардійська стрілецька дивізія славилася своєю хоробрістю і за визволення Полтави отримала орден Червоного Прапора (а ще була нагороджена орденами Суворова та Б. Хмельницького – обидва ІІ ступеню).
Командир Іван Анциферов у центрі світлини.
Дмитро Шамара почав пригадувати свій бойовий досвід під час надважкого визволення Первомайська, опоясаного Південним Бугом і Синюхою. Його частина відповідала за прикриття з півночі. 22 березня місто було визволене. Далі повз Криве Озеро, Врадіївку і Ананьїв просто на марші він із іншими вояками переслідували німців по розмитих багнюкою весняних дорогах аж до Дністра. Інколи долали за день понад 20 кілометрів. Згодом Конєв назве Умансько-Ботошанську операцію найскладнішою, в якій “главной силой была сила человеческая”. Солдати витягували із багна по коліно машини і гармати, були основним тяглом майже для всього.
Полк прадіда, як свідчать документи, далі вийшов до Долинського (тоді – Валегуцулово) і о п’ятій ранку 3 квітня перейшов у рішучий наступ у район Затишшя, Захарівки і Шіпки (сьогодні – селище в Грігоріопільському районі невизнаного Придністров’я). Спільно 4 полки їхньої дивізії звільнили 18 населених пунктів, захопили склад із боєприпасами (20 тис. снарядів), 4 танки, 4 самохідних гармати, до 100 автомашин і 42 полонених німця. 11 квітня прадідів полк уже уперся в річку Дністер, за якою тепер простягалася внутрішня Молдова. 13-16 квітня форсували Дністер і взяли Пухечень (рум. Puhăceni, укр. Пугачень, рос. Погучень) – село в Аненій-Нойському районі Молдови, на річковому кордоні з невизнаною Придністровською молдавською республікою. Фактично на шляху і до Бендер, і до південних околиць Кишинева розташувалася прадідова дивізія і ще 6 дивізій з армії Жидова. Закріпилися квадратом приблизно 12 на 12 км.
Уривок із військової хроніки про переможний марш прадідового полку. Центральный архив министерства обороны. – Фонд 1271, Опись 1, Дело 3, Лист 145(9).
Перепливали на висотний західний берег під прицільним вогнем гітлерівців. Двохсотметрову річку долали хто на чому. І це – в умовах, коли тиловий підвіз боєприпасів постійно затримувався. Відтак за лічені дні противник перегрупував сили і за допомогою, зокрема, авіації почав вибивати радянські частини знову на східний берег Дністра. Під час одного такого авіанальоту, як розповів пізніше у нашому селі вцілілий земляк-чорносвитник, і розірвало прадіда Мітьку під березами, коли той біг зі снарядом. Сталося це 29 квітня 1944 року, на 36-му році життя (в Пухечені локалізовано і його поховання – “7 км, выс. 172,4, восточные скаты, юго-западная окраина, могила №3”). Відступивши за Дністер, 7 травня його дивізія передала оборонні рубежі іншим частинам і впродовж двох діб була передислокована значно північніше на 300-350 км, в область міста Ботошани.
На фото: одне з найпоширеніших фото форсування Дністра .
Прадідів 294-й гвардійський стрілецький полк очолював молодший за нього 30-річний підполковник Алєксандр Даніловіч Харітонов, який у травні – вересні 1939 р. повоював з японцями на Халхин-Голі, відзначився у боях за Кропивницький (тоді – Кіровоград) і дуже хотів зарекомендувати себе вже в битвах за Європу. Саме цей безпосередній воєначальник гнав і регулярних, і “підокупаційних” солдат у бій з відступаючими окупантами. Зрозуміло, часто не шкодуючи, бездумно ризикуючи сотнями життів. А втім, видається, що всі пращурові командири – Харітонов, Анциферов, Жидов, Конєв – були різної величини гвинтиками у гігантській і кровожерливій військовій машині, очоленої Сталіним.
Звісно ж причиною загибелі прадіда і багатьох інших солдат могли бути саме помилки керівництва його армії – і на найвищому, і на низовому рівні. Зокрема, з 20 квітня 1944 р. 97-му гвардійську СД очолював чомусь уже не І. Анциферов (який був із нею з 1 червня 1943 р.), а підполковник Міхаіл Лашков. І, овва, 22 травня дивізію на новому місці знову очолив Анциферов. Якщо погуглити про М. Лашкова, то його командирська кар’єра виявиться підозріло короткою, але зосереджена вона буде фактично в тих місцях, де “пахло перемогою”. Дуже схоже на те, що хтось “просував” цього підполковника по службі через здобутки, по суті, інших бойових командирів. Ну а наприкінці квітня 1944 р. свою дивізію спільно з Харітоновим він просто кидав на танки і дзоти противника, тривалий час не маючи прикриття власної авіації, перебуваючи під нальотами ворожих Ю-87.
Керуючий 5-ю армією Алєксєй Жидов у своїх мемуарах теж указує на незрозумілі йому маневри в районі Придністров’я. Бо саме на момент закріплення плацдарму на західному березі Дністра у розташування 5-ї армії приїхав Керівник 3-го Українського фронту – маршал Родіон Малиновський. Він якраз сусідував своїми частинами на півдні і висловив бажання, щоб підрозділи армії Жидова були передані йому разом із плацдармом.
На скрін-шоті – сторінка зі згаданих мемуарів А. Жидова, в якій він оповідає про претензії маршала Малиновського на його плацдарм.
Плацдарм Малиновському Конєв уступив, але 5-ту армію (вже без прадіда Мітьки), як бачимо, перевів поближче до себе. До речі, війська 3-го Українського фронту той плацдарм тоді не втримали. А головні питання свого напевно що егоїстичного есе – як Сталін, Конєв, Жидов, Анциферов, Лашков, Харітонов та прадід Мітька і кого визволяли? – залишу на розсуд кожного допитливого читача. Най це буде щось на кшталт мого інтернаціонального “обов’язку”. Та в пам’ять про прадіда, котрий загинув, будучи моїм нинішнім ровесником.
Сергій Шамара, кандидат історичних наук, доцент Східноєвропейського університету.
