Олександр Тимошенко – після поранення в Донецькому аеропорту
Оборона Донецького аеропорту, втрата товаришів, поранення, бойові завдання, вибухи, обстріли… Усе це – рік життя кіборга із позивним Павук, а нині – демобілізованого черкаського бійця Олександра Тимошенка. Фактично АТО для нього вже позаду. У дійсності ж війну не можна просто лишити в минулому. Тим паче, якщо вона триває, пише ГромЧе.
Із Олександром Тимошенком зустрічаємося у нього вдома. Доки дружина готує чай, він відверто і без купюр розповідає про власне перебування та реальну обстановку в АТО.
– Коли їхав вперше – це була цікавість. Під час січневих подій у Донецькому аеропорту – це був страх. Відчував, що ось вона смерть – витає зовсім поруч. Врятувало, мабуть, поранення, адже був у числі останніх, кого евакуювали з аеропорту. Після лікування повернувся в АТО знову. І цього разу їхав як на роботу, – розповідає Олександр.
На бойові позиції Олександр Тимошенко прибув на другий день після повернення з лікування. Каже, що зона АТО видалась йому на диво спокійною.
– Перше, що вразило – це тиша. До 15 липня контакти були, але йшлося здебільшого про автоматні, кулеметні черги. Не було масованих атак, обстрілів. Більше того – умови здебільшого диктувала українська сторона. Якщо нас провокували, то відповідь була досить швидка. Одразу ж з іншого боку просили про перемир’я. Сильні обстріли почалися після 15 і тривали до 25 липня. Чесно кажучи, вони не поступалися тим, що були у січні в аеропорту. Проти нас працювали міномети, танки. Інколи навіть «Гради».
«Це були зовсім не шахтарі та трактористи»
– У чому причина такої активізації бойових дій?
– Версій багато. Одна з них така, що підходив час зарплати і для того щоб не платити, бойовики організовували диверсії, провокації. Ще одна з версій – бажання спровокувати масштабні бойові дії. У цей період на місцевому, підконтрольному окупантам телебаченні постійно йшла інформація, що українська армія готується до наступу. Фактично ж на нашу сторону йшли вони. І це були, я вам скажу, зовсім не шахтарі чи трактористи. У пристроях нічного бачення це гарно видно. Вони не реагували на поодинокі постріли чи розриви. Це були професійні військові, які знали куди вони прийшли і що роблять.
– Як на фоні такого «перемир’я» самі АТОвці оцінюють мінські домовленості?
– Можу говорити лише за себе. Вважаю, що це має бути реальний практичний договір, який би дозволив вийти із ситуації. Навіщо, наприклад, декларувати відвід озброєння якщо постійно тривають обстріли? Від цього страждає у першу чергу мирне населення. Однак є й інший бік медалі. Не можна заперечити факт, що мінські домовленості зіграли нам на користь. Ми змогли зібратися, підготуватися, провести мобілізацію і що головне – затримати цю війну. Хтось каже, що от у нас президент не такий, чи міністр оборони… А з іншого боку чи готовий кожен українець встати і сказати – так, я готовий воювати, готовий померти? Населення України 40 мільйонів. Декларується, що збройні сили – це 250 тисяч осіб. А воює у нас у зоні бойових дій близько 30 тисяч. То яка це частина населення? І проблема тут не в патріотизмі. Люди просто не хочуть. Ситуація до кінця нікому не зрозуміла. Більше питань ніж відповідей. Тоді можливо й правильно, що політики намагаються домовитися саме мирним шляхом. Але це моя особиста думка…
«Українці виживуть у будь-яких умовах»
– А як сьогодні складається ситуація з військовою дисципліною? Хтось каже – вона є, а хтось заперечує, що взагалі відсутня…
– Потрібно бути чесними. Основна проблема на сьогодні – це пияцтво. Якщо людина неадекватна, то про яке виконання обов’язків може йти мова? Більше того – у цивільних, які пройшли бойові дії, дещо інше поняття військової служби. Люди вважають, що оскільки вони тільки-но були поруч з смертю, то можуть не зважати на такі моменти як шикування чи якісь заняття. Однак з іншого боку вік військовослужбовців у нас був від 23 років до 55. І можна зрозуміти людину, якій за 40. Вона не побіжить зранку 10 кілометрів чи п’ять. Потрібно бути реалістами – армію потрібно будувати починаючи із 20-30-річних хлопців.
У будь-якому разі, хто б що не казав, навіть не маючи високого рівня військової дисципліни бійці першої, другої та третьої хвиль мобілізації виконали свою справу. У січні-березні вони зупинили цю навалу, зосередилися на своїх рубежах. І завдяки цьому у бойовиків зараз немає можливості піти легким маршем далі. Є кілька ліній оборони, ми навчилися воювати. І навчилися, напевне, краще ніж інша сторона.
– Якими були побутові умови? Чи виникали у цьому плані труднощі?
– Особисто я невибагливий у цих моментах. Побутові труднощі були узимку в Донецькому аеропорту, коли вода була лише у вигляді льоду, а єдина доступна гігієна – вологі серветки. Хоча навіть тоді ми примудрялися наварити борщу на сухому спирті. Усе завдяки нашим волонтерам, які передавали сухі борщі, супи та швидкорозчинні каші. Улітку проблеми такої не було. Я вам скажу, що таких ставків як на Донеччині я у житті ще не бачив. Побут облаштовували самі. Після бойових завдань намагалися ще й прибрати за собою. Взагалі ж українці – нація що виживе у будь-яких умовах. Якщо століття воєн нас не знищили, то і цій війні це не під силу.
Зустріч у Черкасах після демобілізації
Настрої населення змінюються з обох боків фронту
– Повертаючись до теми Донецького аеропорту… Як сьогодні оцінюєте – чому не вдалося його втримати і чи варто було за нього боротися такою ціною?
– Варто чи ні – це вже скажуть історики. Відповідаючи ж на питання чому не вдалося, скажу лише що було три проблеми. Це командування, транспортне забезпечення і особовий склад. У грудні у нас була можливість узагалі взяти усю цю територію і навіть зайти у місто. Але у міру певних обставин цього не зробили. Але не потрібно звинувачувати когось. Будьмо реалістами – Росія набагато сильніша і що нас чекає якщо розпочнуться відкриті бойові дії у Луганську та Донецьку? Вже інша справа якщо вони вирішать просунутись далі. Це буде і партизанський рух, і диверсійні виходи. Січневі ж події – то взагалі інший момент.
– А які сьогодні настрої місцевого населення?
– В останні місяці до нас прийшли служити двоє місцевих хлопців. У свій час, ще не будучи на службі, один із них їздив на окуповану територію, спілкувався з людьми. Розповідав, що ставлення змінилось на позитив і дуже суттєво. Однак з іншого боку варто відзначити, що дещо змінилися настрої і в частини населення, яка увесь цей час перебувала на території України. Зростає кількість невдоволених, котрі готові звинувачувати всіх навколо. І в мене особисто був випадок у Черкасах, коли довелося відповідати на подібні закиди.
– Ви є заступником голови Черкаського союзу учасників АТО. Яку діяльність проводитимете далі, у чому бачите роль організації?
– Разом з іншими громадськими організаціями ми розробили обласну програму, що опікується АТОвцями. І сьогодні вона працює. Хоча подекуди є велика проблема у виконанні. Коли повернувся, то був просто шокований – у 10-ти районах голови райдержадміністрацій та міст навіть не знають що така програма існує і вони мають її виконувати! Тобто люди не хочуть до кінця працювати.
Але з іншого боку сьогодні розробляються програми, згідно яких АТОвці проводитимуть заняття із юнаками та дівчатами. В планах – організувати патріотичний клуб для старшокласників. Тому що можна навчити бігати, стріляти… Але якщо людина не буде готова до війни, то у першій же небезпечній ситуації забуде про все, просто заціпеніє. На жаль, не все так швидко реалізується як хотілося б. Немає простоти рішень, хоча насправді сьогодні контакт є з усіма службами. Основна проблема – треба ставати і працювати з конкретними результатами.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
