У понеділок, 17 вересня, в Україні відзначають День рятівника. Це професійне свято для аварійно-рятувальних служб, пожежної охорони, а також громадян, які зробили свій внесок у справу ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій або порятунку людського життя, повідомляє "Громадське Умань".
В Умані, перш за все, це свято для працівників пожежної частини. Рятувальникам доводиться бачити людське горе, страх, біль, навіть смерть, боротися зі стихійними явищами, нерідко, ризикуючи і власним життям та здоров’ям. Без перебільшення це одна із найскладніших професій, де важливі не лише професійні навички, а й уміння контролювати емоції, швидко приймати рішення і мати бажання допомогти тому, хто цього потребує.
Про старшого сержанта Андрія Понедільчука, 1985 року народження, який працює у пожежній частині водієм, розповіла його дружина Тетяна. Чоловік приступив до роботи взимку 2013 року.
- Андрій – водій пожежного автомобіля, а отже і відповідає за життя колег, яких перевозить. Не можна зволікати ні хвилини. На секунду відволікся – не встиг подати воду,чи викинути драбину, – і може статися непоправне, – каже Тетяна.
Хоч він спеціальної освіти не мав, але дуже хотів потрапити на цю роботу, через це за попередній рік екстерном закінчив старші класи у школі. Тетяна зізнається, що вирішальне рішення у визначенні з майбутньою професією все-таки належить їй.
Спочатку родині було важко звикнути до робочого режиму рятувальника, так як їм доводиться заступати й на нічну зміну.
- Саме тут Андрій зустрів гарний колектив, який його прийняв за свого. Саме тут він знайшов хрещених батьків нашій доньці. Дуже добре Андрій пам’ятає свою “посвяту”. Як поїхали вони на пожежу, а по закінченні хлопці облили його з пожежного рукава з ніг до голови, а це була зима. Ох, же і злий він був! Але потім відійшов, адже через це проходять всі, – згадує Тетяна.
Перший виклик, куди Андрію Понедільчуку довелося їхати вже в складі команди пожежної частини, був на підйомі в селі Полянецьке. Тоді їм довелося гасити палаючий автомобіль:
- Каже, чомусь так запам’яталося: їду переживаю, руки трусяться. На панелі купа кнопочок, приборів – хоча б нічого не переплутати! А йому кажуть: може перейдеш на вищу передачу? Вони тоді встигли машину загасити.
Та найважче, мабуть, було навчитися переборювати емоції, притаманні кожній нормальній людині. Проте розуміння того, що саме від самоорганізації рятувальника залежить чиєсь життя та здоров’я, не дозволяє піддаватися емоціям і змушує діяти блискавично. То навіть через роки служби дивиться на людські страждання все одно завжди важко. Дуже страшно виїжджати на аварії з летальним випадком. Та найстрашніше їхати туди, де постраждали діти. У більшості членів екіпажу є свої малюки, тому жоден страх чи ризик ніколи не стає на шляху порятунку дитячого життя.
У колективі панує дружня атмосфера. Усі намагаються підтримувати один одного, аби спогади про побачені трагедії переживалися легше.
А ми сьогодні можемо лише схилити голови перед мужністю цих дивовижних людей, які точно знають ціну людського життя і нерідко виривають постраждалих із смертельних пасток. І найкращий подарунок, який ми можемо зробити для них, – це дотримання правил особистої безпеки і повага на дорозі.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
