Україна робить усе можливе, щоб обміняти своїх військовополонених. Дозволю собі порефлексувати над цією тезою, маю аргументи і "за", і "проти".
Мені добре відомо, що робота над обмінами триває постійно, що вона складна, що країна, з якою нам доводиться домовлятися — кончена терористка, що кожен крок вправо чи вліво може змінити настрої і нашкодити, що впізнавані медійні полонені "коштують" дуже дорого на обмінах.
Усе це я знаю.
Але я також знаю, що та пліснява в наших держструктурах, яка була до, з війною взагалі нікуди не поділась. Що за 7 місяців війни можна було надати родичам військовополонених механізм, за яким не треба було би стукати самостійно в усі двері та n-кількість разів подавати документи й свідчення, а можна довіритися державі і просто чекати.
А як щодо сімей з малолітніми дітьми, що лишились на період полону без годувальника? Ви ж всі бачили ці обличчя, тих хто повернувся з полону — їх середній вік максимум 35 років, їхнім дітям часто немає і 10 років. За що жити такій сім’ї на період полону, коли в частині відмовляються проводити виплати, посилаючись на "невідомі обставини здачі в полон".
А як щодо подачі заяви про зникнення в поліцію "на колінці"? Чому родичі першої лінії — батьки чи дружина, які щойно дізналися про полон або ще гірше нічого не знають про свою рідну людину, не заслуговують принаймні бути прийнятті в поліцейському відділку з повагою. Що там по реформі поліції, ніхто не пам’ятає? Це ж не вигадка — писати заяву в неосвітленому коридорі біля смердючого туалету і аналіз на ДНК здавати там само.
Чому на зв’язок з родинами військовополонених почали виходити тільки після інфошуму азовців? Робота з сім’ями не передбачає постійної комунікації? Банально сказати в тисячний раз, що все буде добре, закріпити психолога. Це все треба просто видирати зубами.
Як може таке бути, що на момент піврічного перебування в полоні у військовій частині запитують здивовано: "А що вони були в Маріуполі? І що вони в полоні?"
Багато відкритих питань чи не так?
При всьому цьому я не применшую діяльність українських правозахисних організацій, обмінних груп, дипломатів і всіх окремих персоналій, хто виступає на міжнародній арені.
Я дякую громадській організації "Юридична сотня" за підготовку дуже важливого законопроєкту (№ 8061 від 20.09.2022), що надасть військовослужбовцям, звільненим із полону, можливість не продовжувати службу в армії. Юлія Морій, дякую тобі і за постійний особистий контакт і за роботу цілої організації в цьому напрямі.
Також вдячна депутатам, які подали законопроєкт: Леся Василенко, Дмитро Наталуха, Альона Шкрум, Соломія Бобровська.
Дуже розраховую на те, що Рада підтримає.
Наголошу сьогодні, що це не плач, а боротьба. І вона триває.
Лілія Короп, сестра черкаського захисника Маріуполя, допис на власній сторінці у Facebook
