Це була не перша спроба Тетяни вирватися з Херсону до батька у рідне Тальне, що на Черкащині. На щастя, вдала. З-поміж кількох варіантів – їхати в Крим, Грузію, Туреччину, або ж знайти перевізника і добиратися до Запоріжжя, вона обрала останній і найризикованіший, пишуть Вісті Черкащини.
– Я не зможу цього забути, – каже Тетяна. – У валізу зібрала тільки найнеобхідніше: речі, трохи ліків, харчі. Зв’язалася з перевізником і рано-ранесенько виїхала з 10-річним сином. Їхати було недешево: за двох перевізник взяв 12000 гривень.
«У сірій зоні народжували, тут помирали…»
Проїхати довелося не один рашистський блокпост, де іноді, як розповідає Тетяна, окупанти задавали людям такі питання, на які було важко відповісти, перевіряли телефони, обшукували і розвертали машини назад. Дякувати Богу, їх із сином не чіпали.
– Найстрашніше було, коли потрапили до сірої зони, неподалік Василівки, – розповідає жінка. – Ми стояли на дорозі просто посеред поля – у пилюці, просто неба. У колоні з автівок ми були аж 400-ті з гаком. В попередній колоні, казали, рашисти розстріляли машину. Ми боялися, але стояли далі. Сонце пекло немилосердно, тому ми ховалися за мікроавтобусом, як кажуть, куди поверталося сонце. На плечі та на голову я накидала змочений у воді малесенький рушничок. Він не рятував, але було хоч трохи легше. Замотувала у тоненьку спортивну кофтину босоніжки і так лежала просто на землі. Всі так робили, іншого виходу не було. Місцеві підвозили у поле картопляне пюре, котлети – свіжу їжу. Але можна було вистояти у черзі і не застати нічого, бо все вже розібрали. Тоді брала хоч щось для сина, щоб не був голодний. У сірій зоні народжували, тут помирали люди. Ніколи не думала, що відчую, як сили покидають мене, що тисне в грудях, що чужі мені люди рятуватимуть мені життя. В той момент було страшно за сина, бо хто би залишився з ним?
У пеклі, у цьому полі, ми провели кілька днів: зранку і до ночі. Над нами пролітати ворожі літаки, бомбили по ту сторону фронту і поверталися назад. Але ми мусили долати цей страх, від якого холонуло всередині.
У повній антисанітарії, але живі
На ніч ми поїхали у село, де за окрему плату мені запропонувала переночувати в себе незнайома жінка, пообіцяла, що зможу покупатися, буде де лягти нам обом. Такі елементарні речі здавалися мені розкішшю. Коли прийшли, виявилося, що це обман. Сказали лягати брудною і втрьох на одному рипучому дивані: я, якась дівчинка і бабуся. Добре, що хоч сина поклала на розкладному кріслі, він зміг відпочити. «Купалися» ми вологими серветками.
А коли я встала посеред ночі, що вийти надвір, присвітила телефоном і у веранді побачила 16 пар взуття. Для мене це був шок. На ранок взнала, що нас загалом тут ночувало 30 осіб.
Ще кілька ночей ночували вже на іншій квартирі – кращій, з «купанням» з відра та навіть з гарячим чаєм.
Тетяна розповідає, коли вдалося виїхати на неокуповану територію, вона не могла діждатися, коли приїде у рідне містечко на Черкащині. Спочатку дісталися до Запоріжжя. Там, власне, їх із сином гарно нагодували, вони змогли відпочити. Далі – дорога в Тальне.
Нині вона, як і мільйони інших українців, хто був змушений покинути свій дім, та не подався закордон, шукає роботу і мріє про якнайшвидшу Перемогу та про те, що повернеться в Херсон – обов’язково український.
– Пережите я ніколи не зможу забути, – каже вона.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
