Черкасець Артем Манько прийшов у спорт задовго до серйозної травми, яка змінила його життя. Проте саме з нею, навчаючись ходити по-новому, він пройшов усі стадії прийняття себе, робив нестерпно болючі вправи – і все для того, аби у 23 роки вибороти срібло на головних світових змаганнях.
Нещодавно Артем повернувся з Міжнародних XVI Паралімпійських ігор срібним медалістом, де за перемогу доводилося боротися зі своїм другом. Журналістам «Про все» спортсмен розповів, чи змінилося його життя після перемоги, що було найскладніше після падіння та чи «розвалилася» віра в успішне майбутнє в Черкасах.
- З чого почалася спортивна кар’єра?
- Все почалося, коли я прийшов у першому класі зі шкільною подругою. Для мене це було весело – «махатися» цими шаблюками. А в 12 я впав з п’ятого поверху – зламав руку, дві ноги, таз. І після цього повернувся вже в паралімпійський спорт.
- Що виявилось найтяжчим, коли категорія фехтування змінилася?
- Коли я пішов після травми в олімпійський спорт – зрозумів, що це вже не моє. І думав навіть кидати його. Але мені сказали, що є можливість перевестися на паралімпійський – і я це зробив.
Тоді я був ще малим і мені було доволі важко спілкуватися з людьми. Тим паче після травми, коли пробув три роки у лікарнях на лікуванні. Але спортсмени з моєї команди мене дуже підтримували й нібито виховували – люди все ж старші на десятки років, як батьки. І вони й наставили мене на цей шлях, який привів до успіху.
- Ти пам’ятаєш процес відновлення після травми?
- Загалом пам’ятаю все. Я не пересувався на інвалідному візку, а рухався на милицях, опирався на ліву ногу. Було складно до цього звикнути, бо й сам процес відновлення був важкий. Були сльози, кожного вечора робив надзвичайну важку розминку для здоров’я. Вона була обов’язковою, без неї ніяк… Тоді в нашій родині не було сім’ї і найчастіше я їздив на автобусах, які геть не були пристосовані для того, щоб у них їздили люди з інвалідністю.
- Наскільки відрізняються тодішні реалії від сьогодення в аспекті доступності?
- Кардинально відрізняються, ніби дві паралелі. Тепер є автобуси, в яких достатньо місце й зручностей, є «Інва-Таксі», багато програм створені для допомоги людям з інвалідністю. А в той час цього всього не було. Я пам’ятаю, як заходжу на милицях у заповнену маршрутку, втриматися дуже важко, бо я не можу триматися за поручні. Люди на мене дивляться, бачать, що хлопець нібито здоровий, але на милицях. А чого він на милицях? Чого сяде він? І ніхто місцем не поступається.
Зараз змінилися люди, інфраструктура, є пандуси, на які можна проїхати. І це чудово, бо нарешті людей з інвалідністю реінтегрують у соціум.
- А наскільки доступний у Черкасах паралімпійський спорт?
- Насправді це складне питання. У нас мало людей, які займаються паралімпійським спортом, але для них намагаються зробити все, що необхідно. Але проблема й у тому, що в Україні люди з інвалідністю, дітки – вони «замкнені» в собі. І поки що в нашій державі немає такої інклюзії, яка б дозолила їм повністю себе показати, вони не почувають себе такими, як всі інші.
А починається все з того, що людей з інвалідністю мало куди беруть на роботу, вони отримують свою пенсію. І коли я це зрозумів, то почав ще сильніше прагнути перемоги. Тому що поки ти невідомий – мало шансів привернути увагу до цієї проблеми. А вже маючи статус срібного призера Паралімпійських ігор мені це легше зробити.
До речі, позитив нашої країни в тому, що Міністерства підтримують спортсменів. Наприклад, британці, з якими ми змагалися за перемогу і які вибороли багато нагород, нічого не отримують за це. Вони своїм коштом їхали у Токіо, їхнє Міністерство взагалі їх не спонсорувало – лише написало лист типу «Ви молодці. Ви класні». Якщо наших спортсменів заохочують якимись фінансовими нагородами, то їх – тим, що вони мали честь виступити за свою країну.
- Трохи згадок про ігри: чи була якась неприязна атмосфера через боротьбу за перемогу?
- Чесно кажучи, конкуренція там шалена. Я за перехід з четвертого на третє місце змагався зі своїм колегою, українцем, і під час бою його не підтримував. І він так само не підтримував мене. Тому що це змагання найвищого класу, вищих вже немає. Всі спортсмени налаштовуються серйозно – інколи навіть серйозніше, аніж потрібно. І через це програють. Вони просто перегорають.
Деякі спортсмени, яких я перемагав, надто хвилювалися. Настільки, що це буде занадто – і через це я перемагав.
- А окрім сніданку та вечері влаштовували перекуси?
- Так, там був ланч, але для нас це було не добре. Тобто якщо ти вже програв – їж на здоров’я. Але якщо фехтуєш, то це ускладнить змагання. Я сам розумів: зараз поїм – буду не такий легкий, мені буде важче, я втомлюватимусь швидше. Тому я обирав не їсти. І так кожного дня. Страшно згадувати, — жартує Артем.
- Наскільки була готова Японія до приїзду паралімпійських спортсменів?
- Для початку, в кількох селищах для кількох команд побудували різні зали та стадіони. Акватик-центри (ред. – басейни) побудували незадовго до нашого приїзду, тому все було новеньке, чистеньке.
Єдине, що я пригадую з мінусів – це те, що через коронавірус ми були зачинені. Жителі Японії взагалі дуже протестували щодо проведення ігор. Ситуація була дуже серйозна, все контролювалося, щоб карантинні правила не були порушені. З нами постійно була охорона, яка не дозволяла знімати маски, потрібно було постійно бути у групах. І коли всі сідали в автобус, його пломбували, щоб з нього не можна було вийти або зайти. І якщо хтось навіть випадково зірвав пломбу – весь автобус перевіряли на наявність когось «лівого».
- Приблизно в один час з паралімпійськими іграми в Україні виникли скандали з українцями, які на Олімпійських обіймалися з російськими спортсменами. Як ти до цього ставишся?
- Чесно кажучи, я не розумію, чому ці ситуації так «роздули». Ми з паралімпійцями з Росії та інших країн вже багаторазово спілкувалися, стали майже друзями. І вони проти цієї війни, проти конфліктів. Принаймні так вони казали нам. І вони не винні, що народилися в країні-агресорі.
У нас на іграх немає війн з країнами, немає суперечок, так само не важливо, за кого ти виступаєш. У нас було так: потрапив на ігри – ти вже красунчик. Ми багато спілкувалися зі спортсменами з інших країн, бо це потрібно спортсменам нашого рівня – розуміти один одного, слухати…
- Що особисто для тебе було найскладніше на Іграх?
- На Іграх було важко в аспекті розпорядку дня. Першого тижня ми тренувалися й намагалися адаптуватися до нового часового поясу, бо різниця в шість годин – це дуже важко. Підйом у нас був о п’ятій ранку, потрібно було вмитися, привести себе в порядок і з’їсти якусь булку на весь день, а о 5:50 у нас вже був перший автобус. І на нього потрібно було встигнути, тому що змагання розпочиналися близько дев’ятої, але о восьмій ми вже мали бути на місці.
Потім, з дев’ятої ранку, ми змагалися до вечора. Потім чекали автобус до селища, вечеряли, доки сходимо в душ – уже дванадцята чи перша година ночі й спати лишається всього кілька годин. І так п’ять днів поспіль. Було неймовірно важко фізично й емоційно для всіх членів команди.
- Що ти відчув, коли дізнався, що посів призове місце?
- Перша думка, коли я зрозумів, що посів друге місце – це «Ти не молодець, не переміг». Мабуть, приємніше було виграти бій за третє місце. І коли я виграв той бій – я його прямо вирвав зубами. А вирішальний бій програв і було неприємно. А потім зрозумів, що «срібло» - це не «золото», але на рівні таких змагань досить непогано.
- Ти став срібним призером Паралімпійських ігор-2020, бувши черкасцем. Чи плануєш у майбутньому переїжджати?
- Ні, в Черкасах я й хочу залишитися, завести тут сім’ю. В Києві не те щоб дуже подобається – там немає бази саме для паралімпійського спорту, мало таких спортсменів. Там це чомусь не підтримується.
А в Черкасах затишно, я люблю це місто. І, можливо, колись я зможу пробитися дещо вище, у владу, і тоді намагатимусь змінювати місто на краще.
Аліна Євич
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
