Із перших днів повномасштабної війни брати Ярослав і Тарас Тукаленки з Канівщини стали на захист України. Сьогодні один воює на Запорізькому напрямку, інший після поранення знову повертається на фронт, обох чоловіків вдома чекають батьки і їхні родини, пише Дніпрова зірка.
Коли чотири роки тому росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ярослав Тукаленко із села Прохорівка, що на Канівщині, залишивши вдома вагітну дружину Марію і донечку Наталю, пішов воювати.
- У 2015-2016 роках я воював у складі 24-ї бригади, був розвідником. Тож інших варіантів для себе 24 лютого 2022 року не розглядав. Хто як не колишні атовці мали стати на захист країни? Ми вже знали, що таке війна і вміли тримати зброю в руках, - говорить Ярослав.
Сьогодні 36-річний старший солдат Ярослав Тукаленко служить у складі 118-ї окремої механізованої бригади на Запорізькому напрямку. Його зброя - ударні безпілотники.
Нещодавно Ярослава відзначили нагородою Головнокомандувача ЗСУ "Золотий хрест" - за мужність і успішне виконання бойових завдань, зокрема, за знищену техніку ворога. Його підрозділ тримає свою ділянку фронту, не даючи ворогу шансів просунутися вперед. Сучасна війна змінила роль піхоти. Замість стрілецьких боїв - безперервне спостереження і робота дронів. Щойно противник намагається рухатися - у небо здіймаються безпілотники. Це рятує життя бійців.
Але й ворог воює подібним чином. Тому кожен вихід на позиції - це ризик, а бойові чергування дедалі частіше тривають не по кілька діб, а тижнями.
Одне з таких чергувань Ярослав згадує з тихою усмішкою.
- Ми стояли на позиції неподалік населеного пункту Мала Токмачка. Надворі був кінець листопада. Здається, це був уже 28-й день чергування. Сухпайки страшенно набридли. Один із побратимів вирішив зварити борщу. Поки ми були на завданні, він знайшов у покинутих оселях кухарське приладдя. На чиємусь городі підібрав мерзлий буряк і моркву, десь роздобув консервовану квасолю. А коли ми повернулися - нас чекав уже гарячий борщ і накритий стіл. То був найсмачніший борщ у нашому житті. Здавалося, вдома такого не їли.
Поки Ярослав воює, вдома підростають доньки. Молодша народилася вже під час повномасштабної війни.
- Найважче - бачити, як ростуть твої діти через екран телефону. Перші кроки, перші слова - ти це бачиш, а не можеш обійняти. Якось приїхав у відпустку - менша донечка Яна вже почала говорити. Назвала мене "дядя". Трохи зачепило. Але потім зрозумів: вона просто рідко мене бачить. За кілька днів уже казала "тато".
У 2023 році на фронт пішов і старший брат Ярослава - Тарас. На той час він служив пономарем у сільській церкві і готувався прийняти священницький сан. Дізнавшись про повістку, священник запропонував пришвидшити процедуру, щоб Тарас отримав сан, а з ним і право не йти на службу. Але він відмовився.
- Я не міг інакше. Брат уже воював. Та й взагалі - як можна залишатися осторонь, коли на рідній землі війна?
Так Тарас опинився у складі 110-ї бригади, яка тримала оборону на околицях Авдіївки, що на Донеччині. Спочатку він був піхотинцем, згодом став водієм евакуаційної машини - вивозив поранених із передової.
- Коли сідав за кермо автівки, завжди читав молитву. Хлопці слухали, хрестилися разом зі мною. Дякувати Богові, він оберігав. Коли тиснув на газ, у голові була тільки одна думка - швидше доїхати, забрати поранених і довезти їх живими на стабілізаційний пункт. А коли мене самого поранило - зрозумів, що щодня ходив по лезу.
Якось Тарас разом із побратимами потрапив під обстріл КАБами. Почувши небезпеку, бійці сховалися у підвалі найближчої будівлі. Та цього разу укриття не врятувало - ворожа бомба влучила саме туди.
- Загинув командир і мій найкращий побратим. Мені плитою затисло ноги. Я пролежав під завалами кілька годин. Потім мене відкопали і відправили у тиловий госпіталь. Це було наприкінці січня 2024 року.
А через сімнадцять днів після тих боїв нашим довелося залишити Авдіївку...
Після лікування Тарас перевівся із 110-ї бригади до іншого підрозділу - дивізіону розвідки БПЛА. Там він вивчився на бойового медика.
Кілька місяців був на ротації в тилу. Але вже найближчими днями воїн Тарас Тукаленко знову вирушить на Запоріжжя - туди, де зараз воює його молодший брат Ярослав.
Удома Тараса чекають дружина і двоє синів - 13-річний Сава та 11-річний Артем.
А обох братів Тукаленків у рідній Прохорівці чекають їхні батьки - Марія Андріївна і Григорій Леонідович. Вони щодня моляться за синів.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
