Щорічно увесь світ відзначає день матері 10-го травня. Черкаські мами, які відчули на собі, як це - тримати новонароджене маля на руках - розповідають, які у них були перші враження від материнства і ситуації, які вони запам'ятали на усе життя.
Що відчували викладачка університету, патрульна поліції, медик, журналістка та дружина міського голови - розповідають самі черкаські мами журналістам "Про все".
Валерія Бондаренко, дружина міського голови Черкас, розповідає, що у перші ж хвилини не могла повірити, що її доня більше схожа на козака.
- Коли мені принесли першу донечку, я чомусь була впевнена, що це хлопчик. Вона була досить крупна дівчинка 4300г і 57 см. Я довго приглядалася до неї. Діти, закутані, мов черв‘ячки, коли одні щічки випирають, такі смішні... Я не могла повірити, що то моя дитина - була більш схожа на козака, - згадує Валерія.
На все життя ж Валерія Бондаренко запам'ятала, як її старша донечка підстригла молодшу.
- Старшій донечці тоді було 5 років, а молодшій - рік і 5 місяців. Якраз тоді були кучері у доні, які Ліза (старша) вискубла і зробила з малої хлопчика. Як тоді сказала - Вакарчука. Це був подарунок мені до 8-го березня. Я плакала, як мала дитина, а доні не розуміли, що відбулося. Це зараз смішно згадувати, а тоді було дуже шкода, - каже дружина міського голови.
Журналістка Юлія Фомічова після народження старшої доньки декілька місяців не могла повірити, що це її дитина.
- Невже це моя дитина? Я не сплю? Це точно моя дитина? Із моменту народження старшої донечки були такі думки - я не могла повірити власному щастю. Дуже мріяла бути мамою, але розуміла, що не всім дано це щастя з певних причин, - розповідає Юлія.
Коли Юлія взяла доню на руки, перше, про що подумала - про що буде мріяти тепер, коли у неї є все?
- Зараз більшість моїх мрій пов'язані з дітьми. Що найбільше запам'яталося? Пам'ятні для всіх моменти - перші кроки, перша посмішка, перший сміх... Зі старшою закарбувалося в пам'яті, як я одного разу привела її в садочок, і вона швидко побігла до дітей, зорієнтувалася де і як стати, відпустила мою руку і пішла до виховательки. Її відділення від мами... Мені було дуже щемно. Ніколи не забуду свої відчуття. Полегшення від її самостійності й водночас смуток, що тепер вона може обійтися без мене. Відпускати - те, що мені поки що вдається найгірше, - розповідає пані Юлія.
Своє здивування, втому та умиротворення згадує Ірина Назарок, речниця КНП Обласного центру екстреної медицини.
- Перші враження годі й передати. Це і здивування, і трохи втома, і велике умиротворення, і радість від того, що ось оцей малесенький комочок у мене на грудях – це те наше чудо, яке ми так чекали. І якась всеохоплююча безмежна любов, - розповідає пані Ірина.
Однак речниця екстренки розповідає, що все життя її малюків - це ті пам'ятні моменти, які вона не забуде.
Від самого початку вагітності я здавалася собі повітряною кулькою – легкою і позитивною. Відтоді так і повелось: щодня є круті події або ситуації, якими син наповнює наше життя. Оці п’ять з половиною років ця малеча смішить, радує і вселяє впевненість, що все буде добре. І коли зранку прокидаюсь від того, що маленькі ніжки лопотять по коридору до нас, знаю – настав ще один гарний день, - ділиться Ірина Назарок.
Зоя Вовк, речниця патрульної поліції Черкаської області розповідає, що для сина з моменту його народження завжди намагається бути не лише мамою, а й вірним другом.
- Коли лікарі після пологів поклали на мене вперше маленьке щастя – це відчуття ні з чим не порівняти. Наче й не було тих дев’яти годин «потугів». Разом із народженням сина народилося й відчуття важливості своєї ролі у його житті, відповідальності. Відтоді Артем для мене завжди в пріоритеті. Якісь свої питання відсуваю на дальній план. Головне - щоб він мав достатньо спілкування, аби ніколи не відчував дефіциту моєї уваги. Я намагаюся бути для нього не просто мамою, а другом, до якого завжди можна підійти, поділитися тим, що хвилює, порадитися з будь-якого питання, - розповідає правоохоронниця.
Якщо ставитися до дитини не лише з позиції мами, то, за словами речниці поліції, не буде потреби тримати сина під постійним контролем і в суворій дисципліні.
- Ми будуємо наші відносини на довірі, бо якщо дитині постійно все забороняти, то вона буде вчитися брехати, тікати, матиме секрети Але, у кожного своя модель виховання. У мене - така — дружба, - ділиться Зоя Вовк.
Про перше відчуття ніжності та щастя розповідає Світлана Коваль, викладачка Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького.
- Найперше, що я відчула - це відчуття повного щастя й ніжності. Що першу, що другу донечку одразу після народження поклали на мене... це, мабуть, не можна описати словами. Коли розумієш, що це твоє манісіньке дитятко дивиться на тебе такими величезними темно-синіми очима - сама сповнюєшся любов'ю та радістю.
Попри те, що у родині Світлани Коваль уже двоє донечок, вона завжди згадує всі їхні перші усмішки, кроки та перші слова.
- Яся у 2 роки говорила так смішно: "Поконтік у скатанчику" (компотик у стаканчику), пімпірожене, типолька тощо. І таких фразочок потім було багато. Ми все записували, тож їм буде, що згадувати, коли виростуть, - згадує пані Світлана.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
